«Найголовніше зараз — не гроші, а телефонна книга і репутація», — харків'янин Юрій Сапронов

У третьому епізоді подкасту «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» говоримо з харківським бізнесменом та волонтером Юрієм Сапроновим. Під час обстрілів гольф-клуб Сапронова, розташований у П’ятихатках, прихистив понад сотню людей, частина з них залишається там і досі. Сам бізнесмен повністю віддався волонтерству: возив хліб, продукти, ліки і за підтримки інших харків’ян систематично допомагає українській армії.

Наступна серія — в YouTube, Google Podcasts та Apple Podcasts наступного тижня.


Тетяна Федоркова: Я хочу почати з того, що ми з вами зустрічаємося в день (9 грудня — ред.) після того, як був ще один удар по Харківській області. Вранці була інформація про загиблого. Коли ви бачите ці новини, що ви відчуваєте? Адже, здавалося б, у Харкові вже спокійніша ситуація. 

Юрій Сапронов: Напевно, ненависть. Страху вже немає давно. Я думаю, не тільки в мене. Може, це неправильно, тому що боятися треба, на тривогу реагувати треба. Але для харків'ян, напевно, це дуже звично зараз... Ненависть. На Харків припадає станом на 1 грудня, умовно, 17% усіх ракетних і артилерійських обстрілів, Миколаїв — 15%. Два міста, Харків та Миколаїв, це третина обстрілів усієї України. Усі, хто тут, харків'яни особливо, ті, хто був тут у лютому, березні, квітні, це, напевно, найстрашніші дні за обстрілами, напевно, звик. Хоча це неправильно.

Ви називаєте себе російськомовним «бандерівцем». 

Я вчу українську мову. І я вдома з дружиною намагаюся розмовляти українською. Я вивчу українську мову. Це правильно. Вивчу виключно через ненависть до Путіна та Росії. Хоча я народився і виріс у Росії. І 18 років прожив. 

І ваш бізнес був частково пов'язаний з Росією тривалий час.

Достатньо велика частина, 70%, який я сам закрив у 2014 році, коли почалася війна. Я до весни 2015 року закрив усі російські компанії. 

У вас багато зв'язків, напевно, залишилися з тих часів. І, може, друзів?

Так, це хороше питання. Умовно мені зателефонувало у перший тиждень війни близько 20 людей, хоча я можу точно подивитися. Це багаті люди, визнані, колишні і в тому числі нинішній депутат Держдуми. Це колишні та нинішні губернатори, мери. Якщо їх подзвонило 20, з 19-ма розмова закінчилася на першій хвилині, я лаявся матом, відправляв їх... Тоді ще «російського військового корабля» не було, але напрямок мені був відомий, куди треба посилати. І тільки одна людина, я не знаю, чи можна називати його прізвище, це багатий чоловік, москвич... Він мені сказав: Юрію Анатолійовичу, пробачте мені і моїй сім'ї, нам соромно за те, що ми росіяни. 

Це було 27 лютого, це був третій день війни лише. Один. На жаль. 

Я думаю, що цей феномен зомбування населення — 140 млн, це не тільки Якутія, не тільки Бурятія — це Москва, Петербург, Новосибірськ, там достатньо багато людей з високим IQ, інтелігенції, творчої та наукової, треба вивчати, як за 8 років Путіну та йому подібним вдалося так зомбувати населення. Це якась наука.

Чому залишитися у Харкові було для вас нескладним рішенням? З ваших попередніх інтерв'ю здається, що ви навіть і не думали про це. 

Так і є. Я вже згадував... Все добре «по гарячому». Якщо говоримо про сьогоднішній день, чому я часто помиляюся, публічно, десь там у Facebook, я одразу людині відповідаю. Так, потім аргументи, я можу визнати, що я не правий. І я не вважаю слово «вибачте» слабкістю. Я зараз згадую... Можна вигадати гарну історію, чому, ні, не було думок виїжджати. Я не знаю, чому. Так, можна сказати гарно і пафосно. Я харків'янин? Так! Це моє місто? Так. Ірина спитала: ми поїдемо? Я сказав: ні. 

І дружина підтримала вас, вона також залишилися? 

Ну знаєте, ми з Іриною живемо разом вже 37 років... 

Цей штурм росіян, намагання прорватися. Нацгвардія, Євген Громадський...

24 лютого в районі 18:30. Вони (російські окупанти — ред.) вийшли з боку Лісного, з прямої дороги від Гоптівки на міст між окружною. Євген там був зі взводом. Приблизно 25 людей. Переважна більшість — строковики. Озброєння у них було найсильніше — один АГС тільки, автоматичний гранатомет станковий, радянський, «Пламя», хороший такий, я пам'ятаю, коли служив на строковій службі. Хороша машина. 

Це всі молоді хлопці були. 

Йому 21 був, зараз 22. Це пацан фантастичний! Я знаю, так вийшло, що кілька людей відійшли, страшно було. Євген залишився, якщо не помиляюся, з сімома людьми. А його батько командував батальоном у 58 бригаді, легендарній, у 2014-2015 роках. Неодноразово з Євгеном говорив на цю тему: вони знищили до сотні живої сили, дві МТЛБ, один «Град», більш того, взяли у полон капітана, командира танкової роти. І вони відійшли, батько залишився його прикривати і загинув. Це взагалі-то 19:00 24 лютого, вони були на окружній дорозі. 

Згадуючи всі ці події, я не розумію, як таку велику силу, що сунула, з підкріпленням, розбили хлопці? 

Найбільша гордість, не тільки моя, а усіх українців, харків'ян — це все-таки те, що у нас є армія. І, звісно, багато було недопрацьовано у плані реформування, озброєння армії, але 2014 рік якусь науку дав. Спілкуючись з офіцерами усю війну, мені пощастило, тому що тих хлопців, яких я намагаюся обійняти, підшефні, як завгодно їх можна назвати, їх понад 3000. Коли вони приїжджають, забирають щось, дякують. Я кажу: ні-ні-ні, вам дякую за те, що ми живі. У мене одна фраза. І я десятки разів, Таню, чув відповіді: ні-ні, Анатолійовичу, нас цьому вчили, наш час прийшов, нас вчили Батьківщину захищати. Коли я кажу: як вам танці, дискотеки? Закарпаття, Буковель, Львів... Я злюсь, а вони кажуть: та ні, ми заради цього і воюємо, щоб дівчата у коротких спідницях ходили, щоб каву пили. Не знаю, мені, може, пощастило. Як вдалося зупинити їх? Мужністю бійців. Мужністю харків'ян, тероборони. Це і Нацгвардія, і тероборона, і ССО, і ГУР. Це всі, у кого тоді одразу був у руках автомат. 

Ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, ви багато допомагали П'ятихаткам, під час COVID. Ваша команда розвозила, якщо я не помиляюся, пакунки. Тобто ваша опіка П'ятихатками була природною. 

Вона природною стала у 2006 році, коли прийшов туди і почав будувати. Це теж було непросто. Я думав, що я там фізхімік, а це фізики, ми зараз всі один одного зрозуміємо, а реакція була: він теж фізик, а чого у нього стільки грошей? Ці історії усі відомі. Багато було і неправди. Що я ліс пилив. Нічого я не пилив. Висаджено понад дві тисячі дерев. Це так само, як пів країни вірить, що Янукович у гольф-клубі ночував. 

Так! 

Один ідіот на прізвище, як його там, Господи... Ляпнув. 

А шпалери!

Потім мені журналісти показали фотографії, вони дійсно трохи схожі. Але це була президентська резиденція... Я за П'ятихатки якось відповідальний. І з першого дня ми робили те, що мали робити. Не те, щоб я загравав з місцевим населенням. Я вже будував, у мене всі законні документи. Ми робили тоді одразу — і школу ремонтували 62 у Гряника (директор школи Олександр Гряник — ред.), і дитячих майданчиків десятки зробили по селищу. П'ятихатки стали зовсім рідними!

Хоча я коли прийшов до університету, я їздив, у мене дівчина жила у П'ятихатках, у гуртожитку на Вальтера. Тому я П'ятихатки вже тоді знав, з 1983 року. 

Думка населення про вас як про великого бізнесмена, який прийшов і щось будує і де він взяв ці гроші, змінилася з роками? 

Таню, я не знаю! Не хочу про це думати. Тому що я з глузду з'їду. Я всі суди виграв [щодо того, що виходило в інтернеті] — що про Януковича, що «у мене офіс у Столешниковому провулку у Москві», що «я — племінник Ротенберга». Це все ті пункти, які я оскаржував. Що ще? Якийсь «злодій в законі на прізвисько Вілен — це моя криша». Якийсь «майор ФСБ — мій куратор». Це все оскаржене у судах, у мене все це є. Але кому це рішення? Відкрийте якусь чергову помийку...

Випаде, так. Це, мабуть, було пов'язано з тим, коли ви балотувалися. 

Там багато було від Кернеса, це правда... Що я знаю? Якщо ви бачили чи ні, у мирний час, до війни, гольф-клуб відкритий. Дитячий майданчик там неймовірний, бабусі з дітьми п'ятихатські усі на каруселях, по травці босоніж, це ж не парк Горького, де не можна ходити? Там можна ходити! По траві можна і потрібно ходити. 

Але ви вже тоді розуміли, що це не бізнес в плані заробляння грошей. 

Звісно, бізнес-план у мене був. І, звісно, він був дуже тяжкий, 14 років окупності. Звісно, він не окупився за 14 років. Але мені хотілося не цього. Мені хотілося зробити у місті шматочок Європи. А ось це, мені здається, вийшло. Не знаю, чи вважається гольф-клуб візитівкою, але те, що всі іноземці, усі делегації всіх чиновників, які мене ненавидять, все одно везуть у гольф-клуб. Вони усі там були, тому що це Європа. Усі найкрутіші змагання по гольфу в Україні проводилися у Харкові. 

І футбольні команди там зупинялися. 

Це паралельно. І чиновники, і зірки, і футбол, і інші види спорту, теніс і так далі. 

Пошкодження були якісь? 

31 воронка була на полі. Все ми вилікували, виправили систему. Найголовніше треба було швидко зробити зрошувальну систему. Трава — це бур'ян, їй потрібна вода і косити. Усе. І вона вичавить усіх. Але якщо два тижні не покосити, заколоситься. 

Там у вас ціла система. Мабуть потрібно 50 людей.

Таню, річ не у кількості людей! Це складна гідротехнічна споруда. Гольф-клуб із готелем і з усіма будівлями — це 70 гектарів, 62 га — це поле. На 62 гектарах під землею 118 кілометрів дротів, 130 кілометрів іригаційних труб та близько 100 км дренажних труб. Заплющьте очі. Оце все там прокопано під землею, якось поєднано, десь вилазять спринклери, щось поливають. Це гідротехнічна споруда. Дві свердловини по 700 метрів...

А з того боку росіяни вашу територію ніяк не зачепили?

У мене два «КамАЗи» із російськими військовими були 28 лютого. Вони заблукали. З боку окружної. От як їдемо по окружній, навпроти гольф-клубу заправка і кінно-спортивний клуб. Вони вибили мені зі сторони окружної ділянку огорожі, пройшли по 15 лунці, вздовж 16. Вийшли майже до готелю двома машинами. Одна машина з пробитими колесами. Вони перевантажили боєкомплект з цієї машини і пішли по гольф-клубу. Ми подзвонили, наші хлопці були там за пів години. І я бачив, як перевантажували боєкомплект з цього розбитого російського «КамАЗу», як його відтягували. І так далі.

Ті, що мабуть були на околиці.

Цей шматочок, що між Олексіївкою та П’ятихатками. Вони вискочили, теж якась ДРГ, два «КамАЗи». Один з яких наші ЗСУ захопили, відтягнули. І боєкомплект вони там кинули.

А на території гольф-клубу хтось був?

Звісно! Біженці жили. Більше 100 людей було. Людей 80 вже точно було 27-28. Більше 100 було десь з 1 березня. Так. Це теж було. Вони (російські військові — ред.) заблукали. Розвернутися не змогли. Одна машина з пробитими колесами. Друга, напевно, більш-менш ціла. Я не бачив, як вони відходили. Але ту машину, що вони кинули, я бачив власними очима. Ящики зі снарядами, хлопці наши перевантажували з посмішками. Отримали озброєння. 

Про людей, яких ви прихистили. Це літні люди переважно, в тому числі булди люди, які не ходили, малобільні. І ваша дружина варила борщі, гігантські каструлі.

Ірина варила. І люди варили. Увесь березень та квітень було понад 100 людей. Зараз 24 або 25 буде тут зимувати. 42 доби я не брав ні у кого продуктів тому що у холодильниках та коморах Superior тієї кількості продуктів вистачило на 100 осіб, тричі на добу їсти, на 42 доби. Ось це для мене було «вау». Нічого собі запас! Я ж власник. Я не знаю, що там в коморах і скільки. Так. На жаль, троє людей похилого віку, неходячі, за цей час померли. Усім трьом було за 80. Дві бабусі зі зламаною шийкою стегна. Померли через хвороби. Лікарі були, ми намагалися, швидка… До 1 травня дітей було, напевно, 9 чи 10 осіб. Я тягав їм морозиво та шоколадки через день. Переважна більшість: жителі П’ятихаток, Черкаської Лозової, Лісне. Були люди із Північної Салтівки.

Ви розповідали про те, що ведете щоденник непублічний. Є один публічний на Facebook і є один такий, де ви занотовуєте те, що поки не можна публікувати.

Так, мені навіть Ірина говорить, ну що ти, давай у табличку, цифри... Ні-ні-ні! Я від руки, дрібним почерком, у мене хороший почерк. Не знаю, я йому комусь віддам, може. Чому він непублічний? Тому що там номер військових частин, позивні офіцерів. Там є речі, які після перемоги, напевно, можна буде говорити, і те, я спитаю. Воно перегукується з тим, що я пишу. Там багато доповненого, того, про що я не маю права зараз говорити. 

Але це такі щоденні рефлексії, куди ви поїхали, з кимось поспілкуватися або побачили якусь новину? 

Там емоцій більше. Я людина емоційна. Не знаю, це добре чи ні, але емоційний. Більше фактів, який, на мій погляд, я зараз не можу казати. Конкретика. Назви частин, де це відбувалося, той бій або куди я поїхав, до якого бліндажа, на якому напрямку, який офіцер, з яким позивним поруч зі мною був.  

Якщо це опублікувати у майбутньому, як вам здається, це було б цікаво для всіх? 

Напевно. Він є. Виживемо, переможемо, подивимося. 

Ви також говорите, що те, що ви залишилися — це такий сигнал усім. Мовляв, от я тут. Це в тому числі і сигнал для бізнесу? 

Я не думав про сигнал. Я це зрозумів, напевно, у середині квітня — наприкінці квітня. Я зрозумів, що моя основна місія — не те, що я роблю зі своєю невеликою командою. Роблять стільки ж і більше, я думаю, ще тільки у Харкові людей 20-30, команд, не менше. А ось моя місія у тому, що у мене все-таки велика впізнаваність. Мене знають, я знаю людей. Мені багато років, майже 60. Тому люди бачать, от Сапронов тут — і напевно, це їх якось заспокоює. 

Підбадьорює, надихає. 

Так, багато таких правильних слів можна підібрати. Одна з місій точно. І, може, навіть головна. А не скільки грошей я витратив. 

Те, що деякі бізнесмени зникли з поля зору, це вас ображає? Чи ви не зважаєте? 

Сильно. Це мене засмучує, я не знаходжу відповідей. Без прізвищ. Але я не розумію, як ця людина так вчинила. Я для себе вирішив: я переходитиму на іншу вулицю, якщо я навіть був знайомий з цією людиною. Я нікого не засуджую, у кожного свої обставини, своя доля, свої плани. Дівчатам, жінкам, літнім, дітям потрібно було їхати, я усіх підтримую. Ви сім'ю відвезли — і тобі 40-50, ну йди сюди! Повертайся! Ти пацифіст? Ставай-но поруч, ти менеджер, багата людина! Я переходитиму на іншу вулицю, якщо навіть був знайомий з цією людиною. Те, що робить моя команда, це чистий менеджмент. Управління персоналом. Систематизовано, спокійно. Я навчаюся щодня. Щодня, з першого дня. Адже періоди були дуже різні. 25 лютого я ще крутив головою, не до кінця розуміючи, що відбулося. А з 26 ми вже поїхали. Ми перші 8 чи 10 днів возили хліб. Ми 26 ввечері з моїми помічниками ломанулися трьома джипами у Кулиничі, потрапили під обстріл, не доїхали. А тоді ж у перші дні, ви пам'ятаєте, хліба не було. Це було найзатребуваніше. 

І був заклик міської влади, допомогти водіями, і ви стали цими водіями. 

Але ми не просто стали водіями. Були прохання міської влади відвезти у таку-то школу, де діти... Найголовніша сила зараз — не гроші, а телефонна книга і репутація. Ми знайшли три приватні пекарні, причому у різних місцях. Одна на Кримській, друга на Немишлі, теж там під обстріл потрапляли, ще одна — під мостом, ліворуч від Московського проспекту... Я знаю, що у мене у джип вміщується 300 буханців. І ми під'їжджали до метро, до мікрорайонів, відкривали, це було днів 8-10.

Потім був період, тижні зо два, коли була дуже велика кількість криків про допомогу, відвезти на вокзал, з Північної Салтівки в тому числі. Возили людей до вокзалу. Літні, жінки... І було дуже багато у наступні тижні криків про допомогу — ліків не було, банальних, «Корвалол» і таке інше. Їздили, возили по адресах, я жодного разу не бачив людини, молодше за 70. У той період, коли ми возили ліки, коли я бачив бабусю-«божий одуванчик», я питав: у вас діти є? Так! Де вони? Не завжди, а достатньо часто чув відповідь: вони поїхали. І потім ті, хто просили мене, я телефонував або писав, казав: «Альо! Виявляється, ви є, живі, а що з вами?» Ми не змогли їх евакуювати. Окей, а чому ви поїхали? У мене дитина. А чоловік чому з вами поїхав у Трускавець, Чернівці і так далі? Врешті-решт я ставив якісь питання, загоняв аргументами, і там не було відповіді. Їх кинули. І по факту висновок: ви їх кинули! І не знаю, як правильно! 

Усі ці історії якось вас особисто змінили? Чи просто різні люди вам зустрічалися. І ви повз себе це пропускаєте.

На жаль, з одного боку я став сентиментальнішим за час війни. Але це через онуків. Хочеться їх дуже побачити. А, може, і жорсткіше став. Я став частіше казати: ні. І сьогодні я говорив «ні», і вчора. І в тому числі на звернення бійців, тому що я розумію свій ресурс. Я знаю, що я можу. І якщо я зараз причеплю, візьму на себе зобов'язання системно допомагати ще комусь, я просто не витягну, я не Коломойський, я не Ахметов, я не Ярославський.

До речі, Ярославський. Це один з тих, мабуть, хто кинув місто, хоча заявляв...

Я чув, що човен (яхта) досі продається. Він же там човен обіцяв продати. І щось там на ЗСУ...

Взагалі, на вашу думку, це правда, що її ніхто не купує? Чи за бажання можна все зробити.

Однозначно все продається. Інше питання, що ніхто не знає, яка зараз справедлива ціна. Є ринок. За кордоном все одно цей ринок є. Це у нас сьогодні, якщо я захочу продати гольф-клуб, він коштує нуль. Якщо ви захочете продати квартиру, це буде не нуль, але теж якісь безглузді гроші. Коли ми щось хочемо купити, це завжди дорого. А коли ми щось продаємо, нам все одно дають мало грошей, не важливо, за що. Тут потрібно філософськи підходити. Я думаю, якщо б він хотів, він би її продав. Ринок є за кордоном. Це не в Україні продавати.

Я розумію, що умовний батальйон «Монако» або батальйон «Відень», люди і так багаті, сидять і досі концетрують ресурс. Усі ми тут витрачаємо цей ресурс, і ми не заробляємо. І я розумію, що після перемоги, напевно, будуть вибори одразу всі, я б зробив на місці президента і президентські, і парламентські, всі місцеві, всі мерські, як це конституційно, я не розумію. Я не юрист, не хочу думати. Але якщо є можливість, я б зробив усі. От уявіть, що буде. Купа неймовірних людей, які воюють, завдяки яким ми живі, їх розтягне умовний «батальйон Монако» по партіях, вони намагатимуться купувати журналістів. Це було. І я сказав так: я шість місяців готовий стояти на площі у внутрішній нашій війні, боротьбі, поруч з людьми, яких я поважаю, я знаю їхні прізвища, з ким я встану, з ким ні. Якщо буде все, як і було, напевно, поїду.

Зрештою, є купа органів, які повинні стежити за тим, що там пишуть. Я ж читаю, там начебто корупція, там начебто хабарі… Ну, добре. Де в нас прокуратура, де в нас поліція, де в нас ДБР? Це ваша робота. Уперед!

Ще є низка таких показових питань. Когось позбавили почесного звання, перейменування. Як ви до цього ставитесь? 

Це Сева Кожемяко ініціював. Молодець. Звичайно. Я не розумію чому так довго перейменовували, і здається не перейменували, театр Пушкіна. Не розумію, які проблеми з цими вулицями радянським. На фіг! Достатньо в нас гідних людей, харків’ян та українців. Ці речі я не розумію. Так само як і почесні звання. Що тут думат? Давайте ще подивимось. У нас Суркіс, здається, почесний громадянин. Дофіга ще ОПЗЖшників і тому подібних. Почесних або інших громадян. На фіг з пляжу. На усе життя.

Ви вигадали свою систему отримання допомоги. Розкажіть про це. Наскільки я розумію на 400 тисяч доларів, десь на таку суму загалом…

Ні. За 9 місяців, здається, 78 мільйонів гривень. З яких моїх, напевно, 40. Трохи більше половини. Інше люди надіслали. Українці, харків'яни, та інші області.

Як це все робиться? Це ж не просто на картку вам?

Ні, на картку взагалі — ні. Ви десь бачили мою картку? Або мої власні рахунки? Ні, це принцип. Але я дійсно, щиро вважаю, що я не маю права витрачати ваші гроші. Я точно знаю, що потрібно, я про це пишу. Я назвав це «нужності». Моє слово, я раніше його не чув. А далі ви вже дивіться за вашими можливостями, за вашим бажанням. І в мене, Таню, серце кров’ю обливається, коли приходять три пари шкарпеток або одна лопата. І такого дуже багато. На карту я не оголошую. Люди ображаються. Я не знаю, як правильно.

Але це частина їхньої роботи, так? Надіслати, на пошту сходити.

Ну, напевно, так. Я розумію, що легше. Сидиш, 16 цифр карти, 1000 відіслав або 500, або 5 — у кого які можливості. І усе. Сиди, кури бамбук. Ні. Я не хочу створити вам складнощі. Але не хочу я витрачати чужі гроші. Я не думав, зараз багато хто мені сказав, я замислився. Потім, після перемоги ще хтось прийде і буде перевіряти. А в мене перевіряти нічого. 

Коли ви їздили під обстрілами, був ще день, коли ви взяли в руки автомат.

Це страх Господній був. Так, 27 лютого.  Я лягаю рано і встаю рано. Класичний жайворонок. Я прокинувся між 06:00 та 06:30. Між 6:30 та 07:00 мені сказали, що прорвалася ДРГ, диверсійно-розвідувальна група з боку Олексіївки по окружній. З боку Олексіївки доріг три до центру — Клочківська, проспект Науки та Дерев'янка. Дерев'янка —  це по прямій від мене метрів 250. Я заліз на дах, бронежилет спочатку надягнув, взяв бинокль, побачив по Дерев'янка пройшло два чи три «Тигри», легкі бронетранспортери. І два «Урали» чи «Камази», напевно, з живою силою. Я служив і розумію: якщо пройшла легка техніка, хвилин через 5 мають бути танки та важкі БТР. Я спустився поверхом нижче, взяв з сейфу для зброї автомат, Господи! Вдягнув ще шолом, піднявся знову нагору. У мене два в'їзди додому, на ділянку. Там теж хлопці взяли автомат. Ми перемовляємося по рації, вони питають: що будемо робити? Я кажу: будемо захищатися. Зараз це трошки смішно. Маячня. Але це було! Це ж та група, яка пройшла на Дерев'янка, повернула праворуч на Сумську...

Заблукали.

...і я не розумію, чому вони не пройшли по Сумській. Вони заблукали, мені здається. Потім хлопці казали, ГУРівці, Kraken, вони ж розбили їх на Шевченка. Того ж дня ввечері.

У школі №134.

Так, вони заблукали, вони пішли по Весніна на Шевченка. Напевно, я думаю, заблукали. Адже от вона — Сумська. 5 хвилин — і вони в центрі. А вони пішли ліворуч біля парку Горького по стрілці на Весніна.

Ну в той момент ви були готові захищатися просто голіруч.

Але було страшно. Чим захищати? У мене був один рожок, 30 патронів, і я знав, що у хлопців, охорони, напевно, ще два. І це ж не автомат був, це «Сайга». Це автомат Калашникова, який стріляє одиночними пострілами. Це законна мисливська зброя. Два їх у мене. Одиночними — це капець! Це зараз я сміюся, але це було страшно, було холодно, і був сніг... Було страшно, що вони зайшли у місто. Було страшно, от тоді. Я що розумів? І Ірині відповідав. Ірино, ми поїдемо тільки у випадку умовного боя на Дерев'янка, якщо встигнемо. Тому що я розумів і у мене була інформація, якщо окупація — я не у першій сотні, але точно у другій сотні тих, кого [вб'ють].

Окупація — це...

Окупація — для мене — ні. Це і був той єдиний варіант. Я би пішов огородами, якби зміг. Принаймні я б спробував піти.

Ви особисто пережили обстріли поблизу дому. І ваша дружина потрапила, можно сказати, відчула…

Страшна і смішна історія. Смішна зараз. Тоді страшна. Так. Сусідній дім. Ракета. 22 квітня. Спалахнув дах сусіднього дому. Просто паркан в паркан. Ірина була на вулиці. Трава була зелена, щось вона там робила у траві або у квітах. Ввечері каже: як ти вчив, я стрибнула обличчям вниз, закрила голову. Відчуваю, каже, щось на мене сиплеться, але мені не боляче, тож, напевно, не уламки. Падав на неї дах. Шматочки. Не було там якогось метрового. Маленькі. Але багато. Ми їх зібрали. Уламків теж пів відерця. Ну, три вогнегасника. Відкритий вогонь ми загасили за 10-15 хвилин. Коли приїхали рятувальники, вони вже працювали із задимленням.

Цивільну гуманітарку везли весь березень — майже все... І були одиничні випадки, коли допомагали військовим, одному з батальйонів Нацгвардії. А потім воно швидко перемкнулося на військових. 30 квітня була важлива дата для Харкова, коли звільнили Циркуни та Руську Лозову. І до центру міста вже не діставали міномети та артилерія. РСЗВ діставала. І, напевно, з перших днів травня я почав перемикатися, в середині травня вже був на 90% у військовій гуманітарці, якщо її можна так назвати. Звісно, тоді я добре знав лінію фронту трошки ліворуч Козачої Лопані і до Вовчанська. Кілометрів 60, напевно. Потім частина цих підрозділів почала відходити у бік Авдіївки, Мар’їнки, Бахмута, Ізюма. Я був на позиціях в 15 кілометрах від Бахмута. Я був в Ізюмі. Я був у Куп’янську, у перший тиждень після звільнення. 

Кого ви зустрічаєте серед солдатів? Які вони? Той же Євген Громадський. 

Коли ви зараз навіть говорите, у мене по спині мурахи пробігли, тому що шалена гордість за цих хлопців. В мене батько був військовий льотчик. 18 років до служби в армії я жив у Радянському Союзі і звідти призивався на строкову. І вже з армії я приїхав у Харків. І я достатньо добре розумію, помотався по Радянському Союзу з батьком і матір'ю по військових містечках. Напевно тому я не став військовим, тому що побачив цю несправедливість армійську: «Копати від мене і до паркану». Вибачте, лаятися не можна...

Вони різні. Але, скажімо так, мінімум 80% це офіцери для яких слова «честь маю» — не порожній звук. І «захищати Батьківщину» — не порожній звук. Офіцери. Вони різні. Офіцери діючі — ЗСУ, Нацгвардія — це вау. Контрактники, також є офіцери — різні. Строковики, як і усі люди, різні. Вибачте, я і командирів-ідіотів зустрічав. У мене теж про це записано: який батальйон якого підрозділу в такий-то час зазнав втрат, і командир із позивним таким-то підполковник такий-то, я для себе писав, «мудак рідкісний, тому що...» А потім нехай, історики, воєнні спеціалісти: Сапронов там дурню написав емоційну чи ні. Чому вони загинули? Чому було таке завдання? Чому в цей час?

Все це вам розповідають військові, з якими ви дружите.

Так, звісно. Але я не можу поки про це [говорити]. Але у мене це все записане. А далі теж не я повинен судити. Люди повинні. Спеціалісти. Особливо там, де були великі втрати, в такий-то день, або в таку-то ніч, у такому-то напрямку. Я знаю це.

Ви бачите після перемоги України, що боротьба не закінчиться, а буде далі тривати.

Як «чорний жовтень» (виправлення: «чорний вересень»; мається на увазі, що після перемоги Україна діятиме, як ізраїльський «Моссад» — ред.). Я буду брати участь. Обов’язково. Я не знаю, що це. Але це принцип, як чорний вересень у Ізраїлі. Я буду мститися. І ми будемо мститися. Коли можна буде після війни виїжджати… напевно, мене в поліцію не один раз заберуть. Я, напевно, теж отримаю по обличчю. Але я буду лізти.   

Це ви маєте на увазі при зустрічі росіян?

Так, звісно. При зустрічі з росіянами. Мститися будемо. Вони не розуміють, що це на покоління. 

У вас немає родичів там?

У мене? У мене уся рідня у Курській та Орловській областях, Таню! Усі були, пробачте, послані. І я при матері, матиплакала, коли я говорив двоюрідному брату одному і другому, що я їх усіх знайду. Призовіться до армії. Зустрінемося тут. Йдіть сюди, захищайте свою батьківщину на моїй землі. Я вас знайду. Жах! Жах. Нема спілкування. Немає в мене цих родичів. Уся рідня батькова в Орловській області, матері — у Курській області. 

Це країна-error-404. Це країна-помилка. Помилка, яку потрібно послабити економічно так, щоб на найближчі 50 років вона подавилася своєю нафтою і газом. І усе. І я спокійно ставлюся до того, що їх чмирить увесь світ, їхніх дітей, онуків. Їх ганяти потрібно по всьому світу. Ганяти, нагадувати і показувати. На колінах повинні стояти, просити пробачення, платити. І все одно цього пробачення не буде. Ні.

Наостанок, Юрію Анатолійовичу, хочу спитати: як змінився Харків, як ви бачите майбутнє міста? Бо я вчора слухала Сергія Жадана. Він виступав у Європарламенті, він там розповідав, яке динамічне студентське місто... І одразу такі відчуття. І відбудовувати багато прийдеться. Чи повернеться бізнес? 

Великий бізнес сюди не повернеться. Занадто великі ризики. Занадто близько сусід, якого не обирають. Я не вірю, що великий бізнес сюди повернеться. Великий бізнес буде працювати в Україні на правому березі Дніпра. І вже багато підприємств, в тому числі і харківських, вже перевезли туди виробництво. Це не говорить про те, що вони не патріоти, ні. Але я не вірю у великий бізнес тут. Але абсолютно переконаний, що ніякого апокаліпсису, катастрофи не буде, тому що в нас є божевільна конкурентна перевага перед усіма, крім Києва. Нас більше ніж півтора мільйона. Це величезне внутрішнє споживання. Це податок на дохід фізичних осіб, це основний податок, що залишається на території у місті. І у Харкові усе буде добре, я вірю. Умовно, нікому не буде потрібен Superior або Kharkiv Palace п’ятизірковий. І не потрібні будуть 10 топ ресторанів. Але всі кафе, всі магазинчики, весь малий бізнес точно працюватиме і буде конкурентноспроможним, і буде заробляти. А за великим рахунком це основа економіки будь-якої країни. В нашій країні доля малого бізнесу, здається, 27%. А у світі це 50+. Це основа економіки. Харків буде жити і все буде добре. 

А люди, освіта, молодь? 

Як ми говоримо, студентське місто. Нам казали і ми з вами знаємо, що до 300 тисяч студентів у Харкові у найкращі часи. Усі університети, не важливо, медичний, Каразінський, Бекетова і так далі, основна частка заробітку — це іноземні студенти. Я не вірю, що іноземці повернуться сюди, навіть у ці спеціальності, технічні та IT, це ХПІ і ХНУРЕ, ХАІ. І медична освіта, якісна і затребувана. Я не вірю, що іноземні студенти повернуться у тій кількості, значить вишам буде тяжко. Значить будуть скорочення викладачів. Буде молодь, буде!

Ну апокаліпсису не буде?

Ні. Все буде добре. Для Харкова у плані бізнесу. Я не засмучуюсь. По-перше: досить, попрацював. На пенсію вже пора. Ну продам я цей Superior комусь за...

За одну гривню...

20% ціни. Ну буде на нього ціна з урахуванням його історії.

В мене є ще здоров'я, енергія. Але я розумію, що сил в мене менше. Я вже знаю себе, я відчуваю свій організм. Я вже не можу працювати 24/7. Але воєнний час… Тиск скакав, зрозуміло, відрегулювали. Мій лікар зараз у Львівській області. Я поїхав на 2 дні, здав усі аналізи. Вона мене проконсультувала. Ірина поряд сиділа. Говорить: краще б ви йому сказали, що в нього тут задниця. А я що, на цифри дивитися не можу? У мене нормальні усі показники. І вона говорить, що організм працює на адреналіні. У що воно потім виллється потім, я не знаю. Напевно, усіх нас треба буде лікувати. В першу чергу психологічно, і мене також. Але в мене абсолютно ясна голова зараз, дуже швидко працює мозок. Просто по життю були випадки, був 1998 рік, криза, була криза 2008 року, я точно пам'ятаю, що у моменти криз я був настільки сконцентрований! Звідкись виникала додаткова енергія, додаткова сила, якийсь спокій. Напевно, я кризовий менеджер. Так, тиснуть обставини. Все тисне. Як на усіх. Але мені дуже комфортно розумово. З прийняття рішень. Я вчуся щодня. Я помиляюсь. Але я в порядку.

Фото Сашка Бринзи


Подкаст «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» Тетяни Федоркової та Ксенії Чешко створено за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.