Навтьоки від високої довіри: як харків’ян на село відправляли

У лютому 1930 року Секретаріат ЦК КП(б)У наклав на Харків… данину людьми. Без жартів! Так і ухвалили: «Мобілізувати на постійну роботу до села 135 членів міської та районних рад».

Відряджали їх туди не свині пасти — на керівні пости. І коли хтось ще вірить в існування радянської демократії, то для нього стане неприємним відкриттям довжелезний список призначенців. Точніше одна його графа — «на яку посаду йде». Проти кожного прізвища значиться як не «голова сільради», то «секретар сільради». Хоча першого мали б обирати самі селяни, а другого — обрані ними депутати.

Насправді це робила за них спеціальна «вербовочно-відборочна комісія» Харківської міської ради. Довго і нудно. Бо навіть серед полум’яних більшовиків знаходилося мало охочих їхати на село у розпал форсованої колективізації. 

Здавалося б, у комісії був величезний вибір. Тодішня міськрада нараховувала — ні багато, ні мало — 2200 депутатів та кандидатів. І заплановані 135 людей складали нещасних 6 відсотків. А ще ж районні ради в резерві!

Та «балувана» партія вимагала не аби кого — найкращих. Чи хоча б таких, які вважалися ними, згідно з анкетою. 75% мобілізованих мали складати робітники, 55% призначенців повинні були мати партійний квиток або ж кандидатську картку. Ввели навіщось і «ґендерну квоту»: 10% жіноцтва.

Як не дивно, від кандидатів на поїздку не вимагали найголовнішого — розуміння проблем села. Вважалося, що їх можна буде легко осягнути в процесі відвідування спеціальних курсів, нашвидкуруч організованих у Будинку зв’язку. Термін навчання на них складав аж… десять днів.

Але з курсантами виникли проблеми: до визначеної постановою дати — 30 березня 1930 року, комісія з набором не впоралася. Кандидатів у сільське керівництво ще й у травні виловлювали!

Про рівень ентузіазму міських жителів щодо поїздки на село вельми красномовно говорять протоколи засідань «вербовочно-відборочної комісії».

19 квітня: викликали 46 чоловік, з’явилося 22. З тих 22-х затвердили для роботи на селі 12 чоловік. Інші прикрилися різноманітними довідками.

26 квітня: викликали 27 чоловік, прийшло 20. Але затвердити вдалося лише п’ятьох. У 15-ти знайшлася ціла купа поважних причин, аби не їхати.

30 квітня — ті самі «східці». Тільки дуже круті: викликали 54 чоловіка, прийшов 21. Врешті-решт, затвердили дев’ятьох.

Дехто виправдовувався хворобою — своєю або найближчої рідні. Найпереконливіше вийшло у товаришки Леві:

«Необходимо ежедневно доставлять ребенка для лечения в 5-ю поликлинику в часы с 12 до 5. А также необходимо самой ежедневно проделывать манипуляции по предписанию врача с лечебной целью».

Так у неї на довідці хоч автограф лікаря був! А окремі унікуми надавали документи про свій хворобливий стан, підписані… парторгом або ж керівником підприємства.

Відгетькувалися від поїздки на село ще й необхідністю продовжити навчання. Отут щастило не всім. Інститут вважався вагомою причиною, а вечірня школи чи курси політичної просвіти — вже ні.

Причому забирали на село не лише тих, хто вчився сам, а й тих, хто учив інших. Тільки дивом вдалося відділу освіти Донецьких залізниць повернути на головну роботу завідуючого початковою школою №1 товариша Димова. Десь з-під Вовчанська бідаку висмикнули. На тій підставі, що «скоро наступає кінець учбового року», і, взагалі, треба готувати школу до передачі наркомату освіти.

Судячи з наявних документів, найбільші шанси відбитися від керування «трудовим селянством» були у тих, хто мав би цим займатися у першу чергу — різноманітних активістів. Партійних, комсомольських, профспілкових.

Товаришку Біснувату, наприклад, не відпустили «в связи со слабой прослойкой активистов в Гослитографии». Яке село? Вона секретар завкому! Самим потрібна.

Ленінський райком комсомолу вступився за товариша Семенова, тільки-но вибраного секретарем комсомольського осередку заводу «Ремонт-машина». Бо без нього, мовляв, вся робота осередку розвалиться к бісовій матері. І так її ледве налагодили.

Товариша Карпусенка завод «Україн-радіо» врятував від мобілізації на тій підставі, що він був єдиним членом партії на весь ремонтний цех. Чи ж можна залишити таку важливу ділянку без політичного керівництва?

Та найвагомішим козирем була, поза всяким сумнівом, сумнозвісна «виробнича необхідність». Мов Бог за душу грішну, трималися харківські підприємства за справжніх фахівців! Жорстко і аргументовано «відмазав» одного зі своїх електромонтерів цегельний завод:

«Если т. Артынского возьмете на село, то мы станем перед угрозой срыва программы из-за отсутствия квалифицированных рабочих. У нас и так уже уехало на село 7 человек». 

Слізно просили за «единственного у нас автогенщика» і «мастера по варке прозрачного мыла», за прядильницю та «майстра по виготовленню роботомірів для тракторів». А канатний завод ім. Петровського не став вдаватися до уточнень по кожному із заявлених робітників: взагалі нікого не віддамо!

Знаменитий КОФОК (кондитерская фабрика «Октябрь», колишній «Жорж Борман») спіткала невдача у боротьбі за бригадира Антона Китаєнка. Того, що під час німецької окупації очолить підпільний Залізничний райком.

Підприємство двічі повідомляло комісію, що відрядження Китаєнка паралізує виробництво ірисок. Але майбутню жертву нацистів все ж таки послали головою сільради до Глухівської округи.

Цікаво, що рятували від поїздки на село не лише позитивні, а й негативні характеристики. Залізничник депо «Основа» Федір Савченко, затверджений для відправки, вирішив покаятися: я вже був якось на селі. Зняли з посади за пияцтво! Хіба можна посилати такого вдруге? Крий Боже, знову партію скомпрометую!

Але були і такі, хто на село просився сам. От тільки палкого ентузіазму, про який писали газети, в їхніх заявах чомусь не видно. Натомість є стандартні прохання: влаштуйте на роботу дружину, брата, призначте матеріальну допомогу батькові або матері.

Можливо, найсумніша, хоча й досить типова, як для того часу, історія, викладена у трьох заявах добровольця Линецького. Він просив не лише роботи для жінки та сімнадцятилітньої доньки. Окремо клопотався за сина: влаштуйте його до профшколи!

За рік до того Линецькому-молодшому вдалося отримати семилітню освіту. А вчитися далі йому не дозволили. Бо згідно з «гуманними» радянськими законами синові «класово чужого» кустаря мало вистачити і семирічки. Та наприкінці 1929-го батько змінив статус: став службовцем. І заради тієї влади, що утискувала його, щиро збирався утискувати інших. Тому з чистою душею вимагав відповідної платні.

Ненависні для комуністів «ринкові відносини» знищити до решти так і не вдалося…