Якщо хочеш миру, то готуйся до війни. Si vis pacem, para bellum. Ця антична максима була і буде дороговказом для національної безпеки у всі часи.

Я не розумію, чому це досі треба доводити більшості людей навколо, але треба, що ми і робимо через спільноту експертів. Темою восьмого Харківського безпекового форуму, який відбувся у грудні 2025 року, була цивільна мобілізація. 

Що таке цивільна мобілізація?

Це ідея ініціатора форуму професора соціології університету Каразіна Ігоря Рущенка про те, як цивільні — добровільно або в майбутньому і не зовсім добровільно — мобілізуються для виконання невійськових безпекових завдань.

Зараз цивільна мобілізація — це історія про волонтерів, які роблять дуже багато — починаючи з евакуації й закінчуючи психологічною підтримкою людей. Але це не лише волонтери, а також люди, які на своїй цивільній роботі допомагають донатами війську.

Наша громадська організація — Інформаційний центр «Майдан Моніторинг» — для підготовки до форуму провела в жовтні-листопаді 2025 року пілотне нерепрезентативне дослідження про цивільну мобілізацію. Ми отримали 249 відповідей на інтернет-анкету, яку ми поширювали через рекламу в фейсбуці. Половина опитаних визначили себе як волонтерів. Вибірку можна схарактеризувати як хаотичну з елементами снігового кому, а саме дослідження відносимо до категорії розвідувального типу.

Подібне дослідження проводили на тему «акустичного терору» у 2023 році.

Ідея, яку ми тестували, полягала в тому, щоби зробити цю цивільну мобілізацію обов’язковою. Якщо людина не воює на фронті, для неї потрібно знайти місце в тилу, яке б оптимально працювало на оборону й Перемогу.

x

На питання «Як Ви ставитеся до пропозиції про те, що не тільки сили оборони і безпеки, але усі громадяни мають обороняти Україну під час війни і готуватися до цієї місії у мирні часи?» 73% відповіли: «Підтримую, інакше нам не вижити поруч з такими сусідом».

Відповіддю на цю ідею і стала концепція народно-державної оборони генерала Ігоря Романенка. Він говорить про те, що цивільну мобілізацію потрібно додати до нової концепції національної безпеки, щоб люди постійно готувалися, допомагали військовим і цивільним, знали, як це робиться, і мали своє місце в цій роботі.

Один із результатів опитування був для мене дуже цікавий. Ми запитували: якщо цивільна мобілізація стане обов’язковою, де ви бачите своє місце в ній? І 56% респондентів вибрали боротьбу на інформаційному фронті. Тобто люди готові працювати в онлайн-контрпропаганді. Насправді це величезний незадіяний потенціал. Нам не потрібні фабрики ботів — у нас є живі люди, готові це робити. І це одна з неочевидних ролей, які цивільні могли б виконувати організовано.

Звісно, тут потрібна координація і тренування. Я знаю багато людей, які добровільно брали на себе такі функції, а потім у них «їхав дах», бо вони не були готові зустрічатися з різними формами онлайн агресії або не могли відрізнити ботів від реальних людей. Для них потрібна базова підготовка.

Про Харків як фортецю

Навіть плани Лорда Фостера, якщо подивитися на результати конкурсів, уже враховують, що місто буде іншим. Вони здаються безумними станом на зараз, але вже враховують інакшість майбутнього міста. Думаю, це вже прийняли і міська, і обласна влада. І підходу на кшталт «ми все забудемо і не будемо перетворювати місто на фортецю» вже немає.

Є розуміння, що потрібно будувати підземні споруди. Чи будуються вони в достатній кількості — це питання, але принаймні вже будуються, і слава Богу. Потрібно інакше організовувати освіту, інакше організовувати міський транспорт так, щоб він враховував безпекові виклики, бо кац*пи ж на півночі нікуди не дінуться.

Наше майбутнє — це фортеця. Але фортеця — це не лише військові з автоматами чи помповими рушницями, які збивають дрони. Це й військова наука, і все, що з нею пов’язано. Військова логістика — це величезна галузь. Я не говоритиму про конкретні напрями військової чи військово-технічної науки, але їх в нас чимало.

Харків як науковий, особливо науково-технічний центр військово-інженерної та військово-ІТ-діяльності нікуди не дінеться. Це по-перше. 

По-друге. В нас величезна і довготривала задача — це відбудова й будівництво нормальних оборонних споруд.

Харків — це величезна логістична база. У нас досі працюють підприємства — під обстрілами. Вони працюватимуть більше, будуть краще захищені. Частина промисловості піде звідси назавжди, а частина — нова — з’явиться. Деякі навчальні заклади також підуть, бо вони просто не будуть потрібні.

Крім науково-інженерних, технічних і ІТ-професій, залишаються й медичні. Фронту потрібні медики. Медичний університет у нас працює і працюватиме, але, ймовірно, з меншою кількістю іноземних студентів і з більшою кількістю українських.

Інтеграція переселенців

Є ще питання переселенців. Чи повинно місто мати окрему політику щодо переселенців? Безумовно. Я не бачу довготермінової політики інтеграції переселенців, їхнього перенавчання, створення для них нових типів робочих місць, кращого сполучення Харкова з околицями.

У самому місті транспорт, на мою думку, добре налаштований. А от маршрутки до Кулиничів чи Пісочина — це вже інша справа. У нас багато людей живе в передмісті й на околицях. Частина переселенців, особливо з сільської місцевості, могли б знайти своє місце саме там, а не в місті. Але інфраструктура нормального сполучення між цими територіями поки що не створена — а це дуже важливо.

Так само не створена інфраструктура заохочення малих і мікропідприємств. Є багато дрібних проєктів, які тягнуть громадський сектор або бізнес-асоціації, але цільової політики немає. Мені здається, що щодо переселенців досі немає розуміння, що це наш людський капітал. У Львові це добре усвідомлюють, а у нас часто сприймають як тягар: роздати гуманітарку — і хай їздять за нею по всьому місту. Ні. Має бути повністю змінене ставлення і політика щодо переселенців.

Саме це і має стати реальними умовами для планів тих самих лордів фостерів, а не фантазіями про Гонконг на Лопані. Бо ми всі бачили ці проєкти — «висячі сади» на салтівських багатоповерхівках на краю міста.

Мій товариш, польський архітектор Чєслав Білецький брав участь у конкурсі Фостера зі своїм архітектурним бюро. Я йому казала: «Навіщо ти це робиш? Ти ж нічого не виграєш». Він практик, будує серйозні об’єкти, зокрема, величезний будинок Польського телебачення в Варшаві. А він відповів: «Хочу спробувати і подивитися, як буде».

Він придумав дуже круту ідею — своєрідний екуменічний (доступний для всіх релігій) храм із величезними підвалами та бункерами на Північній Салтівці. Звісно, його бюро нічого не виграло. А я потім спеціально для нього дивилася результати — і надіслала йому проєкт-переможець для багатоповерхівок на Салтівці, де верхні поверхи — це «парк»… як висячі сади Семіраміди, одне з «чудес світу».

Ті, хто залишаються в місті, мають знайти своє місце в цій народно-державній концепції оборони. Ті, хто поїхали і знайшли кращі обставини чи роботу в інших містах, можуть не повернутися — і мають на це право.

Навіть якщо ця концепція ще не оформлена на рівні політичних документів, усе рухається саме туди. Як би це не називалося — цивільна чи народно-державна оборона, — це єдиний спосіб вижити поруч із каца*станом. Кордон з ними у найближчому майбутньому нікуди не дінеться, і вони нікуди не дінуться. Можна співати гімн і повторювати «згинуть наші воріженьки», але якщо й згинуть — то точно не скоро. Треба жити з усвідомленням цієї реальності.

Наше місто було засноване як фортеця ще в XVII столітті. От і прийшов час бути фортецею. 

Нещодавно до мене заїжджав товариш — військовий, не місцевий. Він сказав: «Боже, тут в вас культура на кожному кроці. Звідки це все?» Його вразили не святкові ілюмінації, а графіті Гамлета, розмальовані квіти — сліди від ударів, виставки малюнків в метро, підвальні театри, культурні тусовки.

У нас був фундамент: козацький, потім модерний, потім фундамент української столиці й навіть того романтичного комунізму, хай би він здох, та й здох вже, але він усе одно щось тут розвивав. Нам є на що спертися. Це треба цінувати. Минуле потрібно розуміти, використовувати як опору, але дивитися в майбутнє.

Війна, військовий гарнізон, велика військова фортеця — це не лише загроза, а й можливості, зокрема економічні.