«Народжуємо сенси разом»: Деніза Глезіна про плейбек-театр у Харкові

У Харкові розвивається соціальний театр імпровізації — плейбек-театр. У чому його особливості та як долучитися, «МедіаПорту» розповіла плейбекерка, одна з лідерок харківської плейбек-спільноти Деніза Глезіна. 

Денізо, розкажи про себе і про те, що таке плейбек-театр?

Я — практикуюча плейбекерка та починаюча теоретикиня плейбек-театру, маю бакалаврську режисерську освіту та магістерську освіту зі спеціальності «Театрознавство». 

В плейбеці я спробувала більшість ролей і навіть трохи більше: акторка, кондакторка (ведуча перформансу), музикантка, ШІ-дизайнерка.

x

Плейбек-театр — це соціальний театр імпровізації, де акторки та актори відтворюють на сцені історії з особистого досвіду глядачів. 

В перформансі зазвичай беруть участь актори, акторки, що грають історії на сцені, музикант чи музикантка та кондактор чи кондакторка, тобто людина, яка веде перформанс, контактує із глядачами.

Для мене дуже важливо казати, що це саме соціальний театр. Тому що це доєднує нас до змінотворчих практик, партисипативних практик, до театрів минулого сторіччя, які намагалися повертатися до ритуалів, або розширювати горизонти взаємодії з глядачами, підіймаючи глядачів до рівня учасників театру, а не просто спостерігачів. Хоча роль свідка теж дуже важлива. 

Це — театр імпровізації, що вказує на одну з наших важливих цінностей — спонтанність, яка розподілена між усіма учасниками процесу.

Ми не знаємо, з чим будемо грати. Кондактор чи кондакторка не знає, що буде казати, які форми буде назначати. Оповідачі не знають, що вони будуть розповідати.

І ми разом проходимо через цю невизначеність, народжуємо разом сенси, довіряємо оточуючим, собі, своїм імпульсам. 

Плейбек — театр глядацьких історій, або як сказав мій колега — ритуал валідації, валідації досвіду кожного, хто ділиться своєю особистою історією, яка б вона не була. І мені здається це дуже важливим визначенням, тому що в Україні та у світі загалом зараз не вистачає суспільних ритуалів, а ритуали одночасно і формують ідентичність, і закріпляють ідентичність.

Які цінності у плейбек-театрі?

Важливою цінністю є інклюзія, яка працює в бік соціальної справедливості, протистоїть розділеності, роз’єднаності, речам на кшталт дискримінації, расизму, булінгу, гомофобії. Це про голоси тих, хто зазвичай у суспільстві з тих чи інших причин змушений мовчати, це вразливі та/або маргіналізовані групи. Інклюзія — це про те, що вони теж мають право голосу у просторі, який ми створюємо.

Важливим принципом плейбек-театру є те, що кожна історія має право бути почутою. Це розкриває можливість для всіх глядачів та глядачок побачити щось нове, когось нового, почути таке, чого вони не почують у звичному житті, і дізнатися щось про інших людей, бо ми все одно бачимо не тільки оповідача як людину, але і як набір ярликів, суспільних бачень цієї людини. І одночасно через емпатію до цієї людини, через активне слухання, яким послуговуються актори та акторки, кондактор, музикант, глядачі можуть вчитися цієї емпатії та профілактувати у певному сенсі це тяжіння ділити людей на «своїх» та «чужих». 

Чому плейбек важливий під час війни?

Тому що це — профілактика непорозуміння, тому що дія ритуалу об’єднує усіх присутніх навколо людини, яка говорить, її досвіду, формує тимчасову спільноту, утворену з людей в залі, з випадкових людей, які прийшли на цей перформанс. Вони консолідуються навколо цього досвіду. І також вони формують ланцюжок історій.

Одна історія викликає наступну історію, вони зав’язуються у цільний наратив із різних історій, які притаманні саме цій групі людей у залі. Це така спільна історія усіх присутніх.

І чи не це нам потрібно зараз, щоб формувати наратив нашої нації, нашої ідентичності? Те, що ми розповідаємо про себе, в тому числі є нашою ідентичністю. А те, що розповідають про себе люди, які сидять разом, у відповідь на історію іншого, це вже — колективна історія. І нам зараз потрібно чути одне одного, щоб будувати нашу ідентичність, враховуючи усіх її членів. 

Вийшла чудова книжка під редакцією Ростислава Фанагея та від команди «Контакт 2U» (Роман Кандибур, Марина Журавська, Наталія Лук’янченко) про те, як плейбек-театр може утворювати різні спільноти, яким чином плейбек може ці спільноти зцілювати та формувати. 

Вони висувають термін «community-based social healing». Основна думка в тому, що ми усі переживаємо велику травму, як колективно, так і індивідуально, через війну. 

Ми потребуємо комплексного зцілення через індивідуальне і колективне, і плейбек-театр якраз через свою форму може працювати в обидва боки.

Як плейбек допомагає в спільнотворенні, які спільноти він формує? 

В першу чергу — спільноту плейбекерів. Це така спільнота, яка вчиться чути одне одного. Спільнота, в якій люди приймають цінності інклюзії, цінності людяності та культуротворення, змінотворення. Це спільноти свідомих людей.

Не завжди це виходить, але ми того прагнемо. 

Зараз українська школа плейбек-театру має на меті створити якомога більше театрів в різних містах України, щоб таких осередків було більше, щоб плейбек-спільнот було більше, щоб поширювати цей інструмент серед різних груп. 

Також плейбек-театр через свою соціальну користь завжди приходить до того, щоб працювати з вразливими спільнотами. Тобто із переселенцями з 2014 року, з військовими, людьми з інвалідністю і так далі. Так, наприклад, утворився плейбек-осередок в Харкові. 

Чим є плейбек для тебе? 

Це — моє життя. Це стало великою опорою для мене. У будь-який момент невизначеності я робитиму плейбек, бо я знаю, що це цінно і це корисно. Я була в еміграції — я робила плейбек, я повернулася — роблю плейбек. Бо це моє і я готова боротися за це, розповсюджувати це. 

x

Це моє ексклюзивне знання, яким я можу ділитися зі світом. Знання, якого не вистачає світу для кращого ставлення людей один до одного.

І ця готовність, певна навіть жертовність і захоплення, азарт, покладання на всесвіт та на своє уміння — це для мене щось ще й про любов. Про те, щоб йти назустріч до інших. І до себе. 

Як би ти описала харківський плейбек-театр/плейбек-спільноту? 

Кожне місто і кожна країна має свій унікальний стиль і набір форм, через який історія може бути проявлена на сцені. Це сильно залежить від того хто вчить, бо кожен передає знання по-своєму. Поява плейбек-театру пов’язана з усною традицією — тим, як в племенах споконвіку передавалися знання, і досі передаються переважно цим шляхом.

Що стосується Харкова, то у нас взагалі дуже цікава історія.

Плейбек у нас з’явився на межі 2014-2015 років, коли група гештальт-психологів зацікавилася цим методом. І буквально після двомісячного курсу вони вже організувалися в команду і поїхали на Донеччину працювати з переселенцями.

Тобто вони дуже швидко почали працювати. У Харкові вони утворили такий Арт центр «Фрагменти», в якому, можна сказати, народилися, відпочкувалися решта плейбек-театрів до 2021 року.

Важлива риса харківського плейбеку — це молодість, тому що більшість діячів та діячок дуже молоді. Люди, які горять тим, що вони роблять, просто експериментують. 

В Європі не так, там дорослі спеціалісти зі сфер психології та соціальної роботи потрапляють у плейбек у 40-50 років, грають в театрах десятиріччя.

А у нас є цей молодий вайб. Це дуже цікаво, як люди ростуть разом з театрами, і Харків показує, як це відбувається. 

Мій теперішній театр «Нема», як і попередній «Море Ноктюрн» має контркультурний вайб у своєму бажанні фанитися (від слова fun — розвага), бути яскравим, цікавим і місцями загадковим, мистецьким, дотримуватися свого певного стилю, який опозиціонує решті таких умовно «дорослих» театрів з їх «дорослими» й «правильними» соцмережами, підходами до роботи. 

Зараз плейбек-театрів у Харкові дуже мало. Не хочу визначати кількість, бо сподіваюся це скоро зміниться із приходом нових плейбекерів та плейбекерок до нашої спільноти.

Як можна доєднатися до плейбек-театру у Харкові?

Щоб долучитись до плейбек-спільноти Харкова як акторка чи актор, музикант або музикантка, можна написати Денізі Глезіній у Telegram (@zhit_da_zhit).