Народжена революцією. Під знаком Водолія
Дев’яносто років тому, у 1929-му, столичний Харків вшановував працівників правоохоронних органів. Парадом, урочистими зборами та роздачою нагород. І ще й аеропланом «Червоний міліціонер», збудованим «на кошти трудящих».
Привід для святкувань був залізним: 5 лютого 1919 року уряд Радянської України видав декрет «Про створення робітничо-селянської Радянської міліції». То ж поздоровити іменинницю з першим її десятиліттям поспішали всі. Навіть ті, хто точно знав, що народилася вона насправді на рік раніше.
Автори ювілейних публікацій визнавали, що радянська міліція виникла ще у 1918-му, а декрет лише дав їй юридичну базу і став формальною точкою відліку. Але чомусь уникали докладних розповідей про початковий період її існування. Немає, мовляв, про що, говорити: не встигли налагодити роботу, як нас погнали німці з гайдамаками.
Та, видається, сором’язливе замовчування пояснювалося ще однією причиною: згадай 1918-й — доведеться назвати того, хто першим очолив міліцію у Харкові. Батька-засновника — більшовика Федора Коваленка. А його і так досить довго газети згадували. І теж як засновника! Грандіозної корупційної піраміди.
«Уславився» Коваленко вже у Києві. Посмертно. Бо встиг застрелитися, коли за ним прийшли співробітники ДПУ. В усякому разі, так повідомляли газети. Що ж насправді сталося на квартирі начальника Київської міліції 29 липня 1925 року, Бог святий знає. Надто вже широким був фундамент створеної Коваленком піраміди, аби повірити, що її вершина сягнула лише губернського рівня.
Рано чи пізно, Федір мав зацікавити чекістів: надто вже зухвало він діяв. Рекордною за нахабством можна назвати оборудку із придбанням свистків для губернської міліції. Товар, що коштував у Києві десять копійок за штуку, Коваленко примудрився купити у рідному Харкові за п’ятдесят. У давньої подруги своєї дружини Лідії — непманші Шкодиної. Випадково, напевне.
Оскільки партія була солідною — 9000 штук, неважко підрахувати, що «просвистів» начальник 3600 державних карбованців. Але й це були дрібниці, порівняно з «даниною», яку підлеглі сплачували Коваленку протягом кількох років. То ж хто захоче починати з такого діяча історію серйозної організації? І, тим більше, згадувати його під час урочистостей.
Але факти — вперта річ. Маємо постанову, датовану 18 (31) січня 1918 року, про те, що з цього дня харківська міська міліція підпорядковується місцевому Совдепу. А керувати нею призначено Федора Коваленка. Офіційна назва його посади — «Комиссар по делам Милиции Харьковского Совета Рабочих, Солдатских и Крестьянских Депутатов». В документах зустрічаються також спрощені варіанти: «Комиссар милиции» або ж «Начальник милиции г. Харькова».
Звісно ж, зібрати за один день величезний колектив не могли навіть більшовики. Він їм дістався у спадок. І коли з «днем народження» радянської міліції у Харкові все ясно, то про «пологи», які йому передували, треба розповісти окремо.
Початком таких слід вважати загальні збори працівників міської міліції, що відбулися 31 грудня 1917 року (ст. ст.). Питання на них стояло просте: що робити далі? Тимчасового уряду, за уставом якого ми служимо, більше не існує. Міську думу, якій ми підпорядковуємося, тільки-но розігнали більшовики. По факту у Харкові встановилася Радянська влада. То чого б не послужити ще й їй?
Знайшовся і пристойний аргумент на користь такого рішення: «При всякой перемене власти милиция, на обязанности которой лежит борьба с преступлениями, обязана оставаться милицией».
Ті ж збори висловилися за введення у ній «выборного начала». Тобто з нового року призначення на вищі посади мало відбуватися за результатами голосування членів колективу.
З цим «геніальним» рішенням група делегатів прийшла 3 січня до начальника міліції Бориса Вельсовського, призначеного ще за Тимчасового уряду, і запропонувала йому балотуватися. Той категорично не погодився, заявивши, що ще працює міська управа — виконавчий орган розігнаної думи, і право обирати начальника належить їй.
У підсумку, управа «стала на самодержавную точку зрения: не хотите слушаться и подчиняться — пошли вон». І помістила в місцевій пресі оголошення про розпуск міліції та зняття з себе відповідальності за життя і майно громадян.
Великий, хоч і вкрай розладнаний апарат, охоче підібрав Совдеп. А найбільші борці за демократизацію, товариші Лесевицький і Булгаков, стали фактичними заступниками Коваленка з офіційним титулом «выборные от Коллектива Милиции».
Судячи з наказу №8 Головного Штабу Донецької республіки по боротьбі з контрреволюцією від 5 березня 1918 року, «выборное начало» гикнулося його прихильникам майже відразу.
Цитуємо: «В данное время в милиции отсутствует какая бы то ни было дисциплина… Выбранные комиссары и их помощники не применяют наказания к провинившимся, боясь быть уволенными… Злоупотреблением выборным началом должен быть положен конец».
Тим же наказом від керівної трійці — Коваленка, Булгакова, Лесевицького — вимагалося «в течение семи дней ввести в милиции революционную дисциплину, пользуясь для этого всеми имеющимися средствами».
Наказ коменданта Харкова від 19 березня того ж року яскраво демонструє, що у відведений йому термін міліцейське керівництво не вклалося. Нічна перевірка дільниць, проведена заступником коменданта, виявила повний безлад: черговий комісар спав, резервні міліціонери грали у карти на гроші, а дільниці не охоронялися.
Пояснити таке кричуще недбальство з точки зору здорового глузду неможливо. Адже правоохоронці краще за інших знали, що тоді творилося у Харкові. За перші півтора місяці перебування «під дахом» Совдепу (станом на 20 березня 1918 року) міська міліція втратила дев’ятьох співробітників загиблими і чотирьох пораненими. Страшні цифри!
Столиця «Донецько-Криворізької республіки» потопала у бандитизмі. Але боротьба з ним велася, переважно, силами бойових дружин соціалістичних партій. Міліція ж залишалася, перш за все, механізмом для стягнення штрафів.
В цьому неважко переконатися, переглянувши накази товариша Коваленка за лютий-березень 1918 року. Видно, що комісар міліції найбільше переймався дорожнім рухом, вуличною торгівлею, санітарним станом міста. З деяких його розпоряджень надто вже виразно стирчать вуха горезвісного «класового підходу».
8 березня, наприклад, Коваленко заборонив «езду на экипажах и пролетках, имеющих дутые шины — как предмет роскоши». У той же день потрапили під заборону бали, маскаради і танцювальні вечори, за винятком благодійних.
А от повідомлення про успіхи у боротьбі зі злочинністю в наказах зустрічаються значно рідше. Хоча достеменно відомо, що 20 лютого у ведення Коваленка передали ще й Кримінальний комісаріат. Після чого звідтіля вилетіли відразу 23 (!) співробітника. «Как контрреволюционеры». А ще за місяць приміщення комісаріату без зайвих ускладнень захопили п’янючі «червоні козаки», аби визволити з камери свого затриманого товариша.
В наказі Коваленка від 30 березня 1918 року трапилася, можливо, найцікавіша інформація — прізвище першого радянського міліціонера, який отримав подяку за чесність та безкорисливість. За іронією долі, саме від того, кого уславлять пізніше як хабарника.
Молодший помічник начальника 1 дільниці Костянтин Хантін затримав за крадіжку золотого годинника громадянина Густіліна. Той вказав міліціонеру прізвище та адресу скупника краденого і запропонував 200 рублів за звільнення. Ще 100 рублів, щоби «владнати справу», дав Хантіну скупник Бергер, у якого, і правда, знайшовся крадений годинник. Всі отримані гроші, при відповідному рапорті, молодший помічник передав начальнику дільниці.
Напевне, це був один з останніх успіхів радянської міліції за перший період її існування. Бо вже 8 квітня 1918 року знову змінилася влада, і до приміщення міського управління, що на Миколаївському майдані, 24, зайшло нове (воно ж — старе) керівництво.
Спадок, залишений тими, хто керував правоохоронцями від імені Совдепу, яскраво описала газета «Возрождение». Цитуємо: «В кабинете начальника милиции и его помощников был полный хаос; бумаги были разбросаны по окнам, по столам, по полу, всюду сор и пыль».
Інших наслідків від експериментів з «демократизацією» силової структури годі було й сподіватися.