«На шляху зцілення»: клінічна психологиня Влада Андрущенко про дитячі виставки у лікарні та скетчинг
Владислава Андрущенко — клінічна психологиня, яка працює з дітьми та родинами. А ще — художниця-скетчерка. Влада вела заняття у групах з підлітками, де поєднала досвід кризового психолога та скетчера, а також працює у міській лікарні, де разом із дітьми, які борються з онкозахворюваннями, займається творчістю, створює та проводить виставки. Про захоплення скетчингом, виставки та галерею у лікарні, життя поза межами Харкова та повернення до рідного міста Влада розповіла «МедіаПорту».
Владо, розкажи, що для тебе скетчинг?
Якщо дуже коротко, це швидкі малюнки. Але для мене скетчинг — це субкультура. Існує такий напрям і всесвітній рух — урбан-скетчинг. Багато людей зустрічаються разом, щоб просто помалювати на відкритому просторі або десь у кавʼярні, або ще у якійсь цікавій локації. Можна в музей разом піти або на виставку, на якусь подію.
Одного разу моя подруга, теж психологиня, дізналася про моє хобі та запросила провести скетчинг для підлітків. Я погодилася, хоча до цього жодного разу ще такого не робила. Але я знала, як вести групи для підлітків, знала, як влаштований скетчинг зсередини. І перший досвід був дуже позитивним. Підліткам дуже сподобався такий формат роботи. Вони були натхненні, активні й просили, щоб такі групи були ще. За допомогою громадських організацій, проєктів, вдалося протягом декількох років робити такі зустрічі для підлітків. Особливо цікаво було влітку, коли ми могли переміщатися по місту, коли було безпечно.
І це було цікаво, тому що багато з них були вперше в місті, у метро самі, без батьків, зі мною. І це теж був той ще квест — домовитися, біля якого виходу метро ми зустрінемося. Але всіх ми знаходили. І підлітки здобували цікавий досвід, ініціювалися вже як дорослі люди, які можуть самі пересуватися містом. Багато хто знайомився, знаходив собі товаришів. Багато хто спочатку приходив сам, а потім запрошував своїх друзів.
Техніки скетчингу, які я пропонувала на заняттях, дуже прості. Вони саме для тих, хто не просто любить малювати, а може навіть сумнівається, що він любить малювати. І от він прийшов на зустріч, і вже за годину-півтори розуміє, що вміє, що в нього є певний талант. А це дійсно так: жодного підлітка ще не було, щоб він не оволодів цими техніками та не побачив, як вправно він малює, які в нього виникають власні теми під час скетч-практик.
Що для мене особливо важливе — це досвід 2022 року. З часу ковіду був досвід ведення онлайн-груп скетчингу для підлітків. Тож з перших днів повномасштабного вторгнення я щодня вела групи для підлітків, ми разом малювали, спілкувалися та мали той самий острівець стабільності щодня: скетчинг о 17:00. Пізніше, коли ми всі збирали свої тривожні валізки, я у свою поклала, звісно, все необхідне, але знайшла місце ще і для скетчбука, гелевої ручки та книги, яку я б назвала підручником або «біблією скетчингу» — Фелікса Шайнбергера «Скетчі без меж». Ми не знали, де ми залишимося, куди ми їдемо. Та півтора року ми прожили в Умані, і саме там я зібрала першу групу підлітків з усієї України. Там були і місцеві діти, і діти з Херсона, Києва, Маріуполя, Харкова.
На той час вже багато що відбувалося в Умані для маленьких дітей, для батьків, але ще не так багато було запропоновано саме для підлітків. Це насправді непроста сфера — підліткова психологія в умовах кризи. Але нам не було складно разом. У мене доволі швидко зібралася група. Діти почали довіряти одне одному, фахівці, соціальні працівники почали залучати до цієї групи дітей. І ми почали вивчати місто, так само, як це було у Харкові.
Було дуже цікаво, тому що підлітки знайомилися у групах і одне з одним, і з містом. Це не був досвід, схожий на той, коли харків’яни вивчають місто, а вивчають свій новий дім, місце, в якому вони залишаються надовго. Вони обмінювалися своїм досвідом і пускали коріння в цьому новому місті завдяки тому, що вони розглядають нові будівлі, дворики, спілкуються. І це дійсно була така антикризова інтервенція кожного разу.
Чи саме скетчинг допомагає підліткам?
Я можу розповісти такий невеличкий кейс, коли дівчинку долучили батьки до групи в Умані. Вона була пригнічена через те, що була вимушена виїхати зі свого міста. І через два заняття вони вже повернулися додому, але її мама написала мені дуже зворушливий лист з подякою. Вона розповіла про те, що донька вийшла зі стану, в якому вона перебувала декілька тижнів. Саме через малювання, спілкування та рух містом вона змогла відновити себе. Ось такий приклад, як скетчинг допоміг дівчинці в ситуації військової агресії відновитися.
Ідея скетчингу, яку я проповідую, полягає у свободі. Це фан, розслаблення та спілкування, це вільний рух. Було багато разів, коли приходили діти та підлітки, які вже мають досвід академічного навчання у школах або у вищих навчальних закладах. І вони навіть просили, щоб щось провели таке, щоб вони могли розслабитися. Тому що через важке навчання вони втрачають любов до малювання. І саме ці практики, які ми використовуємо під час зустрічей, допомагали їм віднайти ту саму любов.
Якщо когось приводять батьки, то я запитую, чи вони хочуть тут бути. Якщо вони кажуть: «Мене мама сюди притягла», я кажу: «Окей, якщо ти не хочеш, я не буду до тебе чіплятися, але якщо ти вже тут опинився, то ти можеш долучатися». І вони долучаються.
Потім, коли вони вже відчувають, що дійсно долучилися, їм стає дуже цікаво, і вони бачать, що у них щось дійсно виходить. Це впливає на самооцінку. Самооцінка у підлітковому віці та й у дорослих людей залежить від наших досягнень у тому числі. І таке досягнення, коли людина може намалювати навіть декілька малюнків, гідні, щоб можна було показати людям (а ми робимо такі невеличкі виставки наприкінці заняття), впливає на емоційний стан та на самооцінку.
Мені було цікаво, коли підлітки розповідали про те, як наважувалися показати батькам свої скетчі, тому що це щось несподіване. У батьків може бути упередження, якісь очікування, а вони можуть бути навіть, коли ми не думаємо про них, якесь уявлення, що таке малювання. І підліток приносить щось у тій техніці, яку я пропоную. І це акт довіри дорослому. Це дуже сенситивний момент. Я зараз не згадаю, щоб хтось отримав якийсь дуже негативний відгук від батьків. Я думаю, це через те, що ті, хто до нас потрапляють, вже мають кредит довіри до мене як до людини, яка збирає спільноту.
Чи проводиш ти зараз такі групи?
Зараз у Харкові я такі групи поки що не проводжу, але планую. Через повномасштабне вторгнення у Харкові небезпечно пересуватися та мати той формат, який ми мали до цього. Краще збиратися у безпечному просторі, в укритті. Коли мене запрошують на якісь проєкти, це може бути разове або декілька коротких зустрічей, як нещодавно було на «Харків Мюзик Фест».
Владо, ти також працюєш у лікарні, розкажи про цей досвід.
Я клінічний психолог, працюю з дітьми, з підлітками, з дорослими. Моя вузька спеціалізація — дитяча онкопсихологія. І працюю я у 25-й багатопрофільній лікарні у Харкові. У структурі лікарні я працюю чотири роки, але співпрацюю з цією лікарнею я тринадцять років. Прийшла як волонтер і залишилася там. Щовівторка я приходила у відділення онкогематології. Тоді я ще приходила не тільки в цю лікарню, а ще в обласну лікарню, де діти лікуються від онкологічних захворювань. Починала з того, що просто проводила групові заняття з ресурсної творчості. Ми з дітьми щось разом робили, якісь поробки. Заняття були усі наповнені певним сенсом. Це одна з форм арттерапії.
У лікарні перебувають діти від народження до 18 років. Саме ці активності полюбляли діти десь з чотирьох років до кінця середньої школи. Але долучалися всі: батьки, підлітки. Це були неймовірні вівторки. Діти дуже чекали. Від батьків завжди було багато добрих відгуків про важливість заходів. У нас були кінозали з мультфільмами. Це було завжди смішно, тому що діти всі вже мали свої гаджети, і в будь-яку хвилину могли подивитися мультики. Але коли ми роздавали квитки та запрошували на кінопоказ, то виходили усі, навіть ті, хто не приходив на заняття.
Ми разом і мультфільми робили. До речі, один з них був на фестивалі у Греції завдяки Юлії Ніколаєвській. Юлія — професорка університету мистецтв і запропонувала зробити мультфільм на тему грецьких міфів. Ми зробили це разом з дітьми. Він вийшов потужний, наповнений сенсами та візуально. І отримав приз глядацьких симпатій на фестивалі.
Як в лікарні зʼявилась галерея?
З самого початку нашої діяльності ми робили такі спонтанні виставки у лікарні. Все, що ми з дітьми робили під час заняття, прикріпляли до стіни. Діти самі могли подивитися і сфотографуватися біля своєї роботи, показати батькам. І ця виставка могла тривати 10 хвилин, тому що діти хотіли забрати свої роботи, щоб зберегти їх або комусь подарувати. Мої спостереження, що для дітей саме у лікарні дуже важливо, коли їхні роботи мають свого глядача. Хвилинка уваги, відзнака досягнення, зміна ролі пацієнта на митця дають поштовх до майбутніх випробувань на шляху зцілення. І тоді я почала пробувати робити такі дитячі виставки. Ще років 10 тому.
Перша виставка була присвячена Міжнародному дню онкохворої дитини. Ми малювали з дітьми янголів. Дуже проста ідея, знайомий символ, зрозумілий для дітей та для дорослих. Я розповідала дітям про янголів, показувала, які існують у світовому мистецтві, культурі. І був час та матеріали, і вони робили янголів. Звісно, ці діти не художники, їх мотивувати це була моя окрема задача. І спростити для них роботу теж було дуже важливо, тому що діти лікуються, виснажені. Перше, що я вирішила: треба придбати кольоровий картон. Хоча на той час я не була художницею, але в мене був досвід як мами. Я бачила, як це відбувається у художній школі у моєї доньки, і що дійсно їй дуже подобалося малювати на цьому матеріалі.
Я не помилилася. Коли я приходила з цим картоном і пропонувала дітям фон або жовтий, як сонячний день, або темно-синій, який не одразу діти хотіли брати, але я їм говорила, що це така спокійна ніч, коли можна відпочити, або це космос, у який поринає Янгол. І вони починали по-іншому дивитися на ці кольори. І це спрощувало роботу, і дітям дуже подобалося, що вони могли працювати з фарбою. Бо не завжди можна було використовувати фарбу у лікарні. Але саме ці дні, коли ми готувалися до виставки, діти відчували себе справжніми майстрами та майстринями. Ми провели свою першу виставку. Потім була ще не одна виставка, і у нас з’явилася традиція.
Ми почали робити листівки за мотивами цієї виставки. Потім були виставки під час концертів класичної музики у філармонії, в інших палацах дитячої культури, творчості. Ми робили ці виставки в громадських організаціях, культурних центрах.
У 2022 році одночасно відбувалося чотири виставки, тому що дві були поза межами лікарні. Це саме виставки про Янголів. І це був наступний етап розвитку нашої галерейної діяльності. Всі були дуже задоволені, але хотілося, щоб така галерея вже у нас існувала у лікарні. Галереї ще не було, але виставки ми відтоді, як я почала працювати у штаті лікарні, робимо регулярно.
Перша виставка називалася «Мій Янгол мене береже». Вона була відкрита у День захисту дітей. З нами поділився Харківський фонд психологічних досліджень мольбертами.
У 2022-му році у лікарні 15 лютого ми відкрили виставку, яка була присвячена медичним працівникам онкогематологічного відділення. Діти протягом декількох тижнів готували свої роботи. Це, нагадаю, був ще період ковіду. Дехто з дітей був на карантині. Але був хлопчик-підліток, який не малював жодного персонажа, але він зробив фон для інших дітей і він дійсно дуже полегшив роботу тим дітям, які просто через недостатність своїх фізичних сил не змогли б подолати такий обсяг роботи.
Ми грали з дітьми у культурних діячів. Вони вдяглися у костюмчики, я прималювала одному хлопчику вуса, інший був у нас фотокореспондентом. Ми сфотографували всіх працівників — медсестер та лікарів, санітарочок відділення — впродовж декількох днів, тому що вони не кожен день працюють. І ці фотореференси ми використовували для того, щоб зробити портрети. Теж у дуже простій техніці. Найменшому художнику у нас тут було чотири роки, найстаршому 12, а хлопчику, який робив фон для цієї виставки, було 16 років. І це одна з моїх найулюбленіших презентацій.
Це було дуже зворушливо. І медсестри, і лікарі дивилися на ці сюжети зі сльозами на очах. Кожен портрет був жанровий. Тобто це не просто портрет людини, це людина, яка щось робить. Всі роботи були підписані, наприклад: «Наталія Іванівна дає мені гречку» або «Любов Миколаївна записує мою температуру» і так далі.
Дітям дуже сподобався процес і результат їх теж вразив. Ми показали це нашим глядачам 15 лютого, декілька днів ця виставка стояла в холі лікарні, а 24 лютого почалося повномасштабне російське вторгнення. Виставкова діяльність у лікарні припинилася. Але ненадовго. Ми її поновили вже у 2022 році, 1 червня. Ми провели виставку і підготували роботи з тими кількома дітьми, які на той час були у лікарні. Звісно, що більшість дітей, пацієнтів лікарні, виїхали. Але у нас лікувалися тоді діти із Луганська, із Донецької області. У лікарні жили родини медичних працівників з дітьми. І саме з ними ми підготували виставку в іншій техніці, але теж про янголів.
«Янголи у вишиванках» — так ми знов поновили свою виставкову діяльність. Потім робили проєкт, коли діти долучилися до підготовки виставки онлайн. Діти з Німеччини, наші пацієнти, які виїхали і перебувають у різних куточках світу: в Італії, у Польщі, Франції, Канаді. Вони малювали свої улюблені іграшки, які вони з собою брали або у лікарню, або які вони взяли з собою, коли виїжджали. Цю виставку ми робили у техніці колаж, вона доволі проста для дітей, хоча і доволі довготривала.
Близько трьох годин ми готували кожну роботу. І ще діти або батьки зі слів дітей писали роз’яснення про те, що це за іграшка, як її звати, який у неї характер, як ця іграшка допомагала дитині перебувати або у лікарні, або десь у потязі, або в автобусі, коли вона виїжджала з країни, або вже допомагала в тій лікарні, де вони опинилися після вимушеного переміщення.
Був досвід співпраці з ізраїльськими художниками-ілюстраторами. Стежки війни привели мене до знайомства з колишньою харків’янкою Яною, яка вже багато років перебуває в Ізраїлі й має свою студію у Тель-Авіві. Ми з нею познайомилися, і вона запросила мене до своєї школи ілюстрації. Завдяки цьому виповнилася і моя мрія. Я дуже люблю книжково-дитячу ілюстрацію, а саме цим вона займається.
І вже 1 вересня 2022 року у нас була міжнародна виставка, яку малювали художники-ілюстратори Ізраїлю з дітьми з нашої лікарні. Декілька художниць, які співпрацюють з Яною, намалювали роботи на тему дерева пізнання, тому що ми готувалися до 1 вересня. Ми їх роздрукували, діти їх розмалювали. Результати цих робіт ми розмістили в рамочки та в мольберти, та це ж презентували нашій публіці. І це була перша виставка, яка виїхала за кордон і була презентована у Відні. Завдяки нашим партнерам лікарні — благодійному фонду «Глобаль2000 дітям України».
Було вже ясно, що наша галерейна діяльність набуває розвитку і масштабу. Коли з’явилася у лікарні можливість відремонтувати хол, адміністрація запропонувала зробити власну галерею, невеличкий простір, де ми будемо мати вже спеціальну систему для кріплення робіт та рамок, де ми будемо мати освітлення, і куди ми будемо запрошувати гостей, щоб ці роботи могли дивитися кожного дня. Цей простір вийшов казковий, наповнений духом творчості. До дизайну простору долучився Максим Розенфельд, який розробив ідею малюнків на стіні.
І ось вже декілька виставок відбувалися в цьому просторі, новорічні, виставки колажів про дітей та лікарів. Наприклад, виставка «Дім мого серця». Ми використовували як матеріал коробки з-під пігулок або мікстур, які приймають діти, перебуваючи в лікарні, кольоровий картон та кольоровий папір.
Ідея виставки полягала у тому, що наше тіло — це як будиночок, і коли будиночок потребує ремонту або якогось відновлення, коли він потрапляє у якісь складні обставини, то ми маємо про нього потурбуватися. Щоб відновити будиночок, нам потрібні пігулки — будівельні матеріали.
Як медсестри та лікарі ставляться до творчості?
Працівники лікарні у нас дуже творчі. Може здаватися зовні, що лікарі — це дуже суворі, серйозні люди, але у нас більшість працівників мають творчі хобі, хтось малює, хтось створює іграшки ручної роботи. Тому ця ідея — зробити простір у лікарні, де ми презентуємо роботи дітей, — дуже привітно зустрілася у лікарні.
Це плідна співпраця і нам є чим пишатися. Це унікальний проєкт як для лікарні. Всі дитячі лікарні мають досвід, коли діти займаються якимось творчим процесом, але принаймні я не знаю жодної лікарні, яка б мала всередині саме галерею, де є такі стаціонарні виставки, де кураторські проєкти відбуваються. Тому я думаю, що наша лікарня має чим поділитися в цьому сенсі.
Чому ти обираєш працювати в Харкові?
У мене насправді немає відповіді на це запитання. Але є те, що намагнічує — це якась магічна сила Харкова. Я дуже була рада сюди повернутися після того, як ми виїхали. У мене був період, коли я жила у двох містах одночасно. Це було дуже-дуже виснажливо, але я завжди повертаюсь у Харків як у своє місце сили. Попри те, що зараз відбувається щоночі і вдень, і зранку. У Харкові багато культурних подій, багато цікавих, дуже глибоких людей. Хочеться бути в цьому просторі, під цим небом.
Прокинувся, почитав новини, спитав усіх своїх, як хто є — і пішов робити свою справу. Щось маленьке, на своєму місці, але те, що має сенс для мене та всесвіту, де має бути місце для людяності.
Стежити за виставками у лікарні можна у Facebook та Instagram