На порозі Великого голоду: чому і як міняли забірні книжки

Запрошуємо усіх охочих до царства брехні, істерії та безладу. А щоб допитливі не лякалися, сформулюємо трохи м’якше: гайда у віртуальну подорож на дев’яносто років углиб! Подивимося, як виглядав на ділі славнозвісний «сталінський порядок».

Рік 1931-й підходить для цього якнайкраще. Оскільки дещо «провисає» в історичній пам’яті. Ба, навіть губиться між «годом великого перелома» і трагедією Голодомору, тим «переломом» спричиненою. І з висоти ХХІ століття може здатися, що харківці хоч один рік жили безтурботно. Бо ж столичний статус зігрівав!

Насправді, ще у березні 1929-го у місті ввели нормований розподіл найважливіших продуктів харчування. За так званими забірними книжками — серйозними начебто документами, які мали забезпечити «соціальну справедливість» у тодішньому її розумінні. Аби робітник отримував найбільше, службовець — трохи менше, а утриманець — і зовсім мало. Що ж до «классово чуждых» — той хай прямують за хлібом на базар!

Тотальне «окниження» мешканців столиці із прикріпленням кожного споживача до певного розподільника проходило довго, хаотично і супроводжувалося гучними скандалами. Але поставленої мети не досягло: хлібні черги коротшими не стали.

Зате підозріло швидко почало зростати…  населення міста. Станом на 1 жовтня 1929 року у Харківському центральному робітничому кооперативі (ХЦРК) та Транспортному споживчому товаристві Південної залізниці (ТСТ) було 511 тисяч прикріплених осіб. А вже 20 листопада їх стало 668 тисяч. Менш ніж за два місяці додалося півтораста тисяч їдців!

Міська рада відреагувала на «демографічний вибух» створенням комісії для контролю над видачою забірних книжок. Голова — товариш Поляков, секретар — товариш Долгополов, рахівник — товариш Фрідман.

У вересні 1930-го всі вони стали героями гучного судового процесу. У справі про шахрайство та дикі зловживання із… забірними книжками! Поляков якось викрутився, а двоє його колег отримали по вісім років далеких таборів. Газети охоче цитували Фрідмана: «Книжки в коморі ХЦРК лежали, як гній!». То чого було не скористатися безладом?

Книжки вигрібалися з комори і через мережу, що складалася з дев’яти чоловік, пускалися в обіг. Все просто: отримуєш харчі за «твердими» цінами — продаєш за базарними.

Неважко уявити, яку лють відчував звичайний харківець, читаючи отаке. Адже пересічному споживачеві, аби отримати забірний документ, треба було заповнити солідну анкету та підтвердити купою папірців внесені до неї дані. І стати до зорі у чергу, щоб на вирваний з книжечки талон придбати хліб.

Зате радянській владі різного роду «розкрадачі соціалістичної власності» надзвичайно… допомагали. На «шкідників» звично списували нестачу харчів, викликану, перш за все, невдалою економічною політикою. І це виглядало досить переконливо! Коли вірити «Харківському пролетарю», спричинена справою Долгополова-Фрідмана вереснева перевірка «дала 11,5% економії краму і виявила 50 000 зайвих забірних книжок».

Здавалося б, після такої суворої зачистки харківців мали просто завалити їжею та промисловими товарами. Натомість їм знову запропонували шоу! 10 листопада 1930 року на лаву підсудних сів ледь не в повному складі відділ прикріплення ХЦРК — одинадцять чоловік відразу. На чолі з тим самим Поляковим, якому у вересні пощастило уникнути вироку. І обвинувачення було «традиційним» — зловживання із забірними книжками!

Оскільки чергова порція вироків анітрохи не поліпшила постачання, міська влада вирішила посилити облік та контроль. До цього її спонукали ще й суворі настанови грудневого, 1930 року об’єднаного пленуму ЦК та ЦКК ВКП(б). І цікаві цифри, що пролунали у звітній доповіді наркома постачання Анастаса Мікояна: за поточний рік було розстріляно 48 «шкідників» із Союзм’яса та Союзплодоовоча.

«Наснажене» сумною статистикою, харківське керівництво анонсувало на початку 1931-го тотальну перереєстрацію споживачів із заміною старих забірних книжок на документи нового зразка. А 10 січня стартував перепис населення міста та приміської смуги.

Ці процеси доповнювали один одного. Перепис повинен був «допомогти харківському церобкоопові провести облік населення з метою видачі нових забірних книжок». А оперта на його підсумки перереєстрація мала «дати змогу нормально працювати кооперації, що будуватиме реальні плани, маючи певну кількість осіб, що їм треба постачати». Все це у комплексі повинно було «усунути відплив нормованих товарів до рук непмана, усунути черги».

Точно порахувати прикріплених до розподільників намагалися і раніше. Але якось мляво. Міськрада давала вказівки керівництву ХЦРК, те спускало їх на поверх нижче — районним підрозділам. Там все і гальмувалося. Буквально напередодні перепису заступник керівника Ленінської філії ХЦРК переконував кореспондента «Харківського пролетаря», що «за системи церобкоопу облік неможливий».

Газета його висміяла. Бо ж мала на руках постанову міськради від 8 січня 1931 року «Про перереєстрацію населення у зв’язку з переходом на забірну книжку єдиного зразку». Настільки детально розроблену, що ухилитися від перепису не повинен був ніхто.

Довжелезний, на 19 пунктів, документ, підписаний головою та секретарем міської ради, вказував всі можливі та неможливі категорії населення, які підлягали реєстрації. Всі можливі та неможливі довідки, які громадяни мали надати переписувачам.

Була розроблена та оприлюднена докладна інструкція з проведення реєстрації. А найболючішому питанню — розподілу споживачів за категоріями постачання — так взагалі окрему постанову присвятили.

Для роботи «у полі» виділили «молодих, непосидючих і наполегливих»: 2000 харківських студентів на тиждень звільнили від занять, аби вони здобули необхідну інформацію. Їм видали спеціальні посвідчення, які, між іншим, давали ще й право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті.

Списки мешканців студенти зносили до районних штабів, яких було створено цілих 28: 17 у Харкові та 11 у приміській смузі. Ними керував 29-ий, так званий центральний штаб. За словами газети «Харківський пролетар», було «мобілізовано сотні людей і витрачено великі гроші на тимчасовий апарат».

Та все одно «цілковитого охоплення людності Харкова не було досягнуто». У Нагірному районі, наприклад, студенти якимось дивом оминули 28 (!) будинків. Три з половиною тисячі громадян не потрапили до списків.

Та ще гірше було у приміській смузі: «Сумна картина на селі. Близько 40% споживачів переписом там не охоплено. В Мерефі з 5000 споживачів 3000 не переписано». А про Хорошеве так взагалі забули!

Станом на 15 березня 1931 року, коли вірити друкованому органу окружкому партії, на 500 тисяч харківської людності ходило 750 тисяч забірних книжок. Бо ж через «невдало проведений перепис» обмін страшенно затягнувся. Треба було дораховувати і перераховувати. Тоді як «кожен день прогаяння відривав від плянового постачання десятки тисяч пайків».

Хтось вирішив, що обміну «бракує більшовицьких темпів», бо не встановлено його остаточного терміну. Встановили: до 5 квітня. І успішно його провалили! Визначили новий: «6 травня анулюються старі забірні книжки і набуває чинності новий забірний документ». І знову те саме!

Довго чекали від наркомату постачання відомостей про розподіл споживачів на категорії та групи. Коли вони врешті-решт прийшли, виявилося, що книжок одного виду надрукували менше, ніж треба, іншого — більше. А добра половина аркушів, підготовлених на середину березня, була друкарським браком.

Організація роботи районних штабів шкутильгала на обидві ноги. Ось характерна картинка, датована 3 квітня: «На невеличких столиках працює по 4-5 чоловік. Печатки, пайові книжки, забірні аркуші, палітурки — все це в одній купі. Палітурки з документами валяються на столах і під столами. Працюють нашвидку, абияк».

Шестимісячному немовляті Онопрієнку виписали книжку категорії «А». Як слюсарю Харківського паровозобудівельного заводу. Сім’ю товариша Убийбатька розділили за класовою ознакою. Неповнолітній дочці дали, як пролетарці, робітничу категорію «А», а сина-школяра зробили службовцем: категорія «Б»!

В одній із книжок, виданих у Ленінському районі, знайшовся аркуш, щільно списаний добірними матюками. В іншій — освідчення в коханні.

Було би смішно, коли б плакати не хотілося. Тисячі людей не змогли отримати вчасно те, що їм належало згідно з тодішніми правилами. Черги, сльози, лайка та прокльони. І повсюдне хамство з боку чиновної братії.

Уповноважений від будинку по Клочківській, 25 здав на обмін 49 старих книжок, а нових видали лише 20. Бажаючи отримати решту, показав співробітнику бюро прикріплення квитанцію про здачу, де чітко значилося «49». А той взяв і порвав її на дрібні шматочки!

20 березня 1931 року серед загального хаосу дивом народилося розумне рішення: організувати при ХЦРК центральну картотеку прикріплених. Тобто, створити єдину базу даних споживачів міста та приміської смуги.

Під неї виділили приміщення і відповідний штат. Та районні відділення протягом двох місяців так і не змогли надіслати до центру всі анкети споживачів. А Холодногірський робкооп взагалі жодної не передав!

Тому ХЦРК з 1 червня просто… перестав фінансувати картотеку. Бо користі від неї не дочекався. Зібрану до цього часу документацію хотіли передати секції крамообігу та постачання Харківської міськради. А та відмовилася її приймати! Чи не тому, що у каламутній воді безладу велика риба ловилася?

А газети й надалі розповідали, що то «непманський елемент» шкодить робітничому постачанню. І демонстрували щире обурення, коли якого-небудь бідаку з «классово чуждых» ловили на незаконному отриманні забірної книжки.