На пів року ближче до Перемоги
Незалежність — як повітря. Коли є, не помічаєш. Коли намагаються позбавити, починаєш цінувати. А коли знов отримуєш, насолоджуєшся, дихаючи на повні груди.
Сьогодні рівно 31 рік із дня проголошення Акту Незалежності України і рівно 6 місяців з початку великої війни. Війни, яка змінила країну і суспільство більше, ніж попередні тридцять з половиною років Незалежності. Згідно з опитуванням, що було проведено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова*, понад 90% українців пишаються своїм громадянством. При цьому більше половини (54,5%) респондентів дуже пишаються. Соціологи зазначають, що це найвищі показники за всі роки моніторингу. Попередні рекорди були зафіксовані минулого року. Частка тих, хто пишається громадянством України, не дотягувала і до 72,5%, при цьому дуже пишалися громадянством трохи більше чверті (27,3%) респондентів.
***
Велика війна змінила лінії розподілу на своїх і чужих. Їх визначають не родинні стосунки, політичні уподобання, статки чи багаторічна дружба.
Радієш бавовні і «ефекту лінзи» в Криму, Бєлгороді чи Воронежі? Свій! Чекаєш на черговий «жест доброї волі» російської армії в Херсоні? Свій! Мрієш, щоб окупанти, всі, як один, відправилися на концерт Кобзона і зустріч з російським військовим кораблем? Свій, без питань. Насолоджуєшся життям на Лазурному березі у складі «батальйону Монако»? Тамбовський вовк тобі товариш.
Рідні за кров’ю брати і сестри, що залишилися «за поребриком», перетворилися на колишніх. У кращому випадку вони «поза політикою», у гіршому — обожнюють Путіна і мріють про «остаточне вирішення українського питання».
Однокашники, з якими роками попри кордони дружили родинами, виявилися геть незнайомими людьми. У кращому випадку вони пропонують перечекати російські обстріли у них, в Росії, у гіршому кажуть: «самі винні, не треба було дратувати руського ведмедя». Де поділися ті, кого ми знали і любили стільки років?
Вчорашні непримиренні опоненти сьогодні разом. Захисники прав ЛГБТ-спільноти волонтерять із прибічниками «традиційної родини». Охоронці саду Шевченка, що забороняли сидіти на газонах і підкріплювали цю заборону кулаками і кийками, так само завзято захищають Харківщину, як і ті, хто вимагав цих охоронців звільнити, а газони — відкрити для ходіння і сидіння.
Один бізнесмен з українського списку «Форбс», що колись користувався беззаперечною повагою фанів «Металісту» і не тільки, повністю втратив залишки авторитету. Колишній «король Харкова» не поспішає повертатися до рідного міста, яке щодня і щоночі потерпає від обстрілів. На яхті, яку він ще на початку березня пообіцяв продати і зробити перший внесок на відновлення Харкова, відпочиває його родина. Натомість інший бізнесмен, агробарон з того ж самого форбсівського списку, можливістю виїхати за кордон не скористався. Він створив добровольчий підрозділ територіальної громади, який допомагає захищати Харківщину. Ще один бізнесмен (не зі списку, але досить відомий, якому довго не могли пробачити беркутівську футболку наприкінці січня-2014), волонтерить. «Російськомовний бандерівець» (за його власним визначенням) допомагає і військовим, і цивільним, перш за все, самотнім старим.
***
Велика війна виштовхала із зони комфорту і навчила цінувати буденні речі краще за найрозпіаренішого коуча. Світло і вода. Газ і опалення. Можливість приготувати їжу. Неушкоджене житло. Ніч без вибухів. Чисте повітря. Ранкова кава під цигарку та/або дружню розмову. День без обстрілів. Звістка від близької людини. Прогулянка з дитиною. Синьо-жовтий прапор над містом. Незалежність.
Велика війна показала крихкість усього, що здавалося самозрозумілим ще якісь пів року тому. Вона змусила відчути важливість прапора і Незалежності з новою пронизливою гостротою. Вона показала, що це більше ніж деталь інтер’єру, частина бюрократичного ритуалу чи заяложеної політичної риторики.
Це — як повітря. Коли є, не помічаєш. Коли намагаються позбавити, починаєш цінувати.
Саме тому прапор над містом, яке щодня обстрілює ворог, є місцем сили та символом незламності. Саме тому він надає впевненості на блокпостах — навіть вицвілий, полинялий і обшарпаний, але наш.
Саме тому важко втриматися від сліз, коли бачиш бойовий прапор — обтріпаний, прошитий кулями і просякнутий кров’ю. Прапор, яким накривають загиблих побратимів і посестер, коли проводжають їх в останню путь.
***
Велика війна тимчасово об’єднала навіть значну частину українських політиків. Вони оголосили перемир’я між собою і якийсь час його дотримувалися. Але звичка виявилася другою натурою. Спокуса скористатися ситуацією, аби не просто набрати політичних балів на майбутнє, але й потопити опонентів, бере своє.
Невже на фронті вже все так гарно, що можна настільки розслабитися і, не добивши зовнішнього ворога, перемкнутися на внутрішні чвари?
Велика війна є великим випробуванням на витривалість і стійкість. У перші дні в суспільстві панували спринтерські настрої і піднесення, які активно підтримувала влада. Надії на перемовини, чарівну силу санкцій, західну зброю, заяви про те, що найближчі дні стануть визначальними, прогнози на перелам найближчими тижнями поступово змінилися усвідомленням того, що попереду стаєрська дистанція, і аби здолати її знадобляться місяці, а може і роки. Скільки саме сьогодні ніхто не знає напевно. І це пригнічує навіть найзатятіших оптимістів.
Велика війна змусила нас скоротити до мінімуму горизонт планування, позбавила впевненості у завтрашньому дні. Але більшість з нас все одно думає про майбутнє з надією. Саме надію, згідно вже згадуваного опитування, відчувають майже дві третини (65,5%) респондентів в думках про майбутнє України. 40% респондентів відчувають оптимізм. Менше третини (31,5%) опитаних зізналися у тривозі, проте впевненість у майбутньому має майже чверть (23,5%) респондентів.
***
Віра у перемогу України у великій війні об’єднує українців. Згідно з опитуванням, що провели Фонд «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, в неї вірять понад 90% респондентів (77% — вірять і 15% — скоріше вірять). Причому трохи менше третини з них (31%) вважає, що перемога відбудеться до кінця цього року, а трохи більше третини (34%) — що вона настане через 1-2 роки. Майже чверть (23%) не змогли відповісти на запитання щодо термінів перемоги.
Більшість опитаних (55%) переконані, що перемогою можна буде вважати вигнання російських військ з усієї території України та відновлення кордонів станом на січень 2014 року. Тобто для них вже не йдеться про повернення окупантів лише на їхні позиції станом на 23 лютого — потрібна повна деокупація всієї країни, включно з Донбасом і Кримом. Ще 20,5% респондентів налаштовані ще більш радикально. Для них перемогою у війні буде знищення російської армії та сприяння повстанню/розпаду всередині Росії.
***
Долати стаєрські дистанції завжди важко. Особливо, коли не знаєш, скільки ще попереду. Втома і невизначеність працюють проти тебе. Треба економити сили і берегти дихання. Це занадто цінні ресурси, аби витрачати їх на з’ясування політичних стосунків чи фейсбучні баталії. Це аж ніяк не прискорює перемогу. На відміну від взаємодопомоги і намагання знайти компроміс і порозуміння.
Але є і гарна новина. Сьогодні ми вже на пів року ближче до нашої Перемоги, ніж були 24 лютого. І як каже вчорашній іменинник, невтомний волонтер, письменник, музикант, наше-майже-все і просто гарна людина Сергій Жадан, завтра ми прокинемося ближче до неї ще на один день. Ще на один день ближче до того, коли всі намагання позбавити нас Незалежності залишаться в минулому і ми зможемо насолоджуватися нею, знову дихаючи на повні груди.
*опитування проводилося з 5 по 12 серпня 2022 року на територіях, що контролюються урядом України та на яких не ведуться бойові дії. Було опитано 2024 респонденти віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%. Разом з тим, додаткові систематичні відхилення вибірки можуть бути зумовлені наслідками російської агресії, зокрема, вимушеною евакуацією мільйонів громадян.