«На Харківщині — надзвичайна кількість мін-«пелюсток», — сапер Микола Тимошенко
У новому епізоді подкасту «Герої Харкова» говоримо про мінну небезпеку на Харківщині та «винахідливих» городників і фермерів. Чи здатні врятувати від вибуху металеві капці? Чому виколупування протитанкових мін з полів власноруч — погана ідея? І чим може закінчитися похід за карасиком на деокупованій території?
Слухайте подкаст на платформах
Володимир Носков: Сапери говорять, на жаль, не вистачає рук на гуманітарне розмінування, всі зусилля кинуті на оперативне розмінування. Бракує фахівців.
Тетяна Федоркова: Деякі фермери не чекають, поки їхні поля розмінують, ризикуючи життям. Нещодавно журналісти знімали у Чугуївському районі, Волохів Яр, де місцевий житель змайстрував собі металеві черевики і ходить у них по своїй території, вважаючи, що таким чином він більш захищений.
[фрагмент відео]
Володимир Носков: Тільки давай одразу попросимо наших слухачів: не повторюйте, тому що це реально небезпечно. Цей чоловік думає, що він може так коїти, але сапери, фахівці говорять, що є вибухова сила, незрозуміло, яка там закладена міна, якої дії…
Тетяна Федоркова: Я якраз підводила до цього, Вово. Ти дійсно слушно зауважив, але я це дала послухати саме з тим, щоб це звучало як застереження. Ми розмовляли спеціально для цього епізоду з саперами. І вони прокоментували це відео.
Микола Тимошенко: [Так, бачив це відео], як у Маленького Мука «цар-скороходи». Його б могло просто осколками посікти. Якби він наступив на протипіхотну міну, могло б розірвати ці капці. Може, ногу вдалося б зберегти, але самі металеві осколки — його посікло б.
Тетяна Федоркова: А багато таких ви зустрічаєте — «винахідників», які відро на голову надягають?
Микола Тимошенко (сміється): Це рідко. Бачите, люди зараз не можуть дочекатися… Лінії електропередач зараз робимо, а людям потрібно садити городи.
Тетяна Федоркова: Це говорив Микола Тимошенко, старший сапер відділення піротехнічних робіт, який не радить нікому виробляти й вдягати металеві капці, щоб захиститися від мін. Це не вбереже.
Володимир Носков: Якщо у друзки бронемашину може спокійно розірвати… Люди втрачають ноги, а тут чоловік намагається ходити землею у залізних чоботях…
Тетяна Федоркова: Сапери кажуть, що, можливо, ногу і вдасться частково зберегти, але металеві уламки можуть полетіти в обличчя, в очі. Це все непередбачувано.
Володимир Носков: Я згадую свої шкільні роки. Ти знаєш, що я вчився у спеціальній школі для дітей із порушеннями зору, і нам доводилося бачити і старших людей, і дітей, які отримували саме мінні травмування…
Микола Тимошенко: Допомога [технікою] йде. Ще в малій кількості, але працюють уже машини [Armtrack] на херсонському напрямку.
Тетяна Федоркова: А у нас вони є?
Микола Тимошенко: Так, звісно. І водій може нею управляти, джойстиком можна керувати. Вона заглиблюється, знімає ґрунт, там ротори стоять — вона молотить просто: якщо боєприпас під неї потрапляє, вона не те що натискає на боєприпас — вона просто його перемолола — і все.
Тетяна Федоркова: Але людина в кабіні захищена?
Микола Тимошенко: Так, звісно, захищена. За нашим досвідом, коли російські війська довго сиділи, [територія дуже замінована]… Якщо звільнили, наприклад, Циркуни, Кутузівку десь у травні, а територію Гракового, Балаклії, Ізюма — тільки у вересні, то у окупантів був час, щоб мінувати поля тощо. Мінують повністю, всім озброєнням, яке тільки є. Це сотні тисяч. Сотні тисяч! Якщо, наприклад, взяти ці міни-«пелюстки», то їх надзвичайна кількість. Скільки точно їх лежить, ніхто не знає, але їх дуже багато, дуже!
Тетяна Федоркова: Я питала у пана Тимошенка, чому люди стали частіше підриватися.
Микола Тимошенко: Бо починає теплішати. Узимку немає світла, холодно, і люди не їдуть на дачу. Зараз тепліше, світовий день довше — вже можна щось зробити, домівки відремонтувати.
Тетяна Федоркова: Але ці «Пелюстки» — вони ж можуть бути й під землею?
Микола Тимошенко: Вони зазвичай на поверхні, але під шаром трави. Зараз трава зеленіє, ще трошки — тижні два-три, як трава підніметься, то й взагалі дуже важко буде бачити.
Тетяна Федоркова: А які ураження можуть завдати такі «Пелюстки»?
Микола Тимошенко: Може відірвати пальці, пошкодити стопу, зламати кістку. Буде перелом ноги, або людина може залишитися без пальців.
Володимир Носков: Треба сказати, що це ціла технологія мінування. Є міни з сенсорними датчиками, потім, пам’ятаєш, у минулому році, коли біля Харкова точилися бої, скидали з парашутів. Ховають в іграшках, маскують в диванах. Я вже мовчу про траву, бордюри, землю. Пластикові міни.
Микола Тимошенко: Там є самоліквідатор, який встановлюється, наприклад, на міні ПТМ-1 на час від трьох до 48 годин. І після запуску, зведення підривача, ця міна має сама ліквідуватися за цей термін. Але в який момент вона спрацює, ми не знаємо, тому застосовуємо ці костюми, підходимо, дистанційно кладемо на них заряд і знищуємо одразу на місці. Коли спека, вони скоріше вибухають.
Тетяна Федоркова: Розтяжки — це ж теж існує?
Микола Тимошенко: Існує, звісно. Якщо ми приїжджаємо на виклик за заявкою, то спочатку спілкуємося з людьми, які там проживали: питаємо, хто там був? Якщо там жили російські солдати, то ми вже потенційно можемо розуміти: підходи до себе вони стовідсотково могли замінувати, поставити розтяжки. Там можуть бути сигнальні, «МОНки», «ОЗМки», гранати Ф-1 та РГД-5. Можуть просто навколо дома замінувати, а самі знають, де ходити безпечно.
Тетяна Федоркова: Виглядає так, ніби воно на якійсь мотузці?
Микола Тимошенко: Так. Сталевим дротом, наприклад, прив’язується на чотирьох напрямках міна ОЗМ. На дерево прив’язують, може бути леска, мононіть — що завгодно, там фантазію можна розвивати…
Тетяна Федоркова: Наприклад, [російські окупанти] складають декілька протитанкових мін, між ними якийсь брус кладуть, ще одну міну. І, на жаль, є втрати серед саперів. Ці випадки є великим уроком для рятувальників, для саперів. Зазвичай це «винахідливі» методи, як ти сказав, якісь технологічні зразки, якими вони якнайбільше шкоди хочуть зробити.
Микола Тимошенко: Що у кого у голові, ти не зможеш подумати! Один начебто і не зробить капость, а інший думає: покладу під подушку, хай гахне, людину вб’є.
Тетяна Федоркова: Як поводить себе населення?
Микола Тимошенко: Населення — в більшості трошки не розуміє. Люди усі різні. Хтось дуже переляканий, прям аж занадто переляканий. Хтось бере дуже небезпечні міни в руки, виносить — і спокійно винесли, живі [чіпати підозрілі предмети не можна — ред.]. Ми приїжджаємо і питаємо: «Ви що, це в руки брали?» — «Так, то я взяла, винесла», — каже. Може, мало інформують. Переважно це люди ближче до похилого віку. Може, вони менше читають соціальні мережі, де постійно про це говориться. Може, менше дивляться телевізор, не знаю…
Намагаємося максимально інформувати зараз, пояснювати, що це не можна чіпати. Люди просять нас перевірити їм городи — ми дивимося, що городи вже дуже заросли, і якщо по-правильному все робити, на перевірку знадобиться дуже багато часу. Головним чином, дуже багато звернень про перевірки подвір’їв — щоб люди могли навести лад, щось збудувати. А коли просять перевірити городи далі, в поля — нас, саперів, на всіх просто зараз не вистачає.
Тетяна Федоркова: Зараз на Харківщині працює 38 розрахунків, але це розрахунки приблизно по п’ять людей. І, звісно, такої кількості людей, навіть з приданими силами, як каже пан Микола, з інших регіонів, не вистачає для того, щоб розмінувати все, що хотілося б. І сапери отримують скарги, що не виконуються заявки. Але разом з тим, людям хочеться світла. І пріоритетність влаштована зараз так, що спочатку — лінії електромереж.
Микола Тимошенко: Дати світло людям, тому що електрики без саперів нікуди не підуть. Йдемо під ними і оглядаємо територію десь 10 м завширшки, щоб ще могла безпечно проїхати їхня техніка, крани тощо, та все відремонтувати. Люди ж цього не розуміють. А скарги, звісно, пишуть і скаржаться, чому ми не приїжджаємо.
Буває, що подають заявку, ти виїжджаєш, телефонуєш — сапери приїхали за зверненням, перевіряємо участок: «Ой, а мене нема дома, я буду за тиждень!» — а звернень дуже багато, розумієте? Помітили собі, за тиждень знову телефонуємо, кажемо, ну що там? — «Ой, та в мене знову не виходить!» То «я на роботі та в мене гроші нема доїхати», то «в мене діти», в кожного свої якісь проблеми. А деякі люди, коли телефонуєш — то «так, зараз приїду», з роботи відпрошуються. І ми приїжджаємо: дивимося, допомагаємо.
Тетяна Федоркова: А якщо реактивна артилерія з касетними боєприпасами, буває ж, що воно не дорозірвалося?
Микола Тимошенко: Таке теж буває, звісно. Це взагалі все «радянщина», і, може, «третя зміна робила», як кажуть. Багато є таких, що не спрацювали: не загорівся порох або ще щось.
Тетяна Федоркова: По Харкову зараз є заявки, ще залишаються?
Микола Тимошенко: Ми максимально намагаємося Харків за можливості максимально вичищати, але люди все одно щось знаходять — якісь залишки. Трапляються ще касетні бойові елементи, якими спочатку війни обстрілювали, «Смерчами» й «Ураганами». Якщо взяти Лісопарк, ліси — часто знаходимо на Харківському шосе, на Академіка Курчатова. Такі знахідки небезпечні.
Тетяна Федоркова: Ви б рекомендували лісові ділянки взагалі оминати стороною?
Микола Тимошенко: Так, звісно: менше там ходити. Їздити та ходити асфальтованими дорогами.
Тетяна Федоркова: І риболовля?
Микола Тимошенко: Та яка риболовля, Господи? Через того карасика лізти кудись там зараз… Звісно, є таблички, максимально намагаємося сповіщати людей, щоб вони бачили.
Тетяна Федоркова: Не тільки в інтернеті?
Микола Тимошенко: Так. Бачать, але, знаєте, як буває — хтось не сильно надає цьому значення: «Як же ж я картоплю не посаджу!» Фермери? А як ти йому заборониш на своє поле лізти? Він скаже: «Мені потрібно сіяти — і все!» Він поїде, що ти йому зробиш? Звісно, радимо, поки не перевіряти поля, туди не лізти. Але від того, що ми щось скажемо, вони все одно будуть своє робити. Хтось ображається, хтось каже, що ми неефективні, нащо ми взагалі потрібні? Хтось постійно дякує. Але ми працюємо постійно, з початку повномасштабного вторгнення і по цей день. Рік взагалі жили на роботі постійно, вночі теж виїжджали.
Володимир Носков: Зрозуміло, що нам хочеться гуляти в парках, десь велосипедом до лісу, але зараз треба твердо розуміти, що після початку великої війни такого життя, як раніше було, не буде і треба багато у чому себе обмежити і зокрема у прогулянках. Але знову ж таки треба орієнтуватися на офіційні повідомлення ДСНС і місцевої влади.