Мистецтво — це суцільна комунікація, — директорка «ЄрміловЦентру» Наталія Іванова
У липні директорка Центру сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» Наталія Іванова стала однією з лауреаток премії Women in Arts–2025. Вона здобула відзнаку у категорії «Жінки в культурному менеджменті». На початку повномасштабної війни «ЄрміловЦентр» став прихистком для митців і щойно це стало можливим відновив свою діяльність, залишаючись найпопулярнішим місцем у Харкові як для культурних подій, так і для роботи медіа, зустрічей представників влади. «ЄрміловЦентр» продовжує мистецькі резиденції і є майданчиком для культурних заходів між містами й країнами. У розмові з Наталією Івановою «МедіаПорт» розпитав про значущі проєкти центру, культурне середовище у Харкові під час війни та проблеми цієї сфери. Публікуємо розмову, яка відбулася після відкриття виставки «Парне катання: Вольфґанґ Тільманс і Борис Михайлов», що триває до 28 вересня.
Пані Наталіє, як зараз працює «ЄрміловЦентр»?
Ми намагаємось активно працювати — організовувати лекції, освітні програми, інші культурні події. Більшість проєктів ми реалізуємо в «ЄрміловЦентрі», але у нас також є громадська організація «ЄрміловЦентр. Артлабораторія», завдяки якій ми можемо займатись проєктами за межами нашого простору.
Наприклад, в колаборації з Харківським медіахабом ми організували виставку «Модернізм в Україні. Сучасність та спадщина Харкова та Львова». Ще у 2021 році я заснувала мистецьку резиденцію «ART KUZEMYN» в Охтирському районі Сумської області, що працює всі три роки повномасштабного вторгнення, а у 2022 — 2023 роках функціонувала як прихисток для художників та їхніх родин. Ми приймаємо художників та художниць на різні проєкти, щороку змінюємо жанри та формати художніх проєктів.
- До 20 липня триває OPEN CALL на нову резиденцію для митців за підтримки Українського культурного фонду.
Які найбільш значущі проєкти за роки повномасштабного вторгнення, на вашу думку, були втілені в «ЄрміловЦентрі»?
Кожен проєкт має своє значення. Усі вони для мене дуже важливі. Ми зосереджені на тому, щоб працювати офлайн в «ЄрміловЦентрі» та резиденції, бо я вважаю, що мистецтво — це форма суцільної комунікації, зараз у людей є потреба зустрічатися наживо.
Мистецтво продукує життєві сенси, воно ділиться з глядачами та глядачками емоціями, передає настрої, актуалізує певні питання, вибудовує діалог з аудиторією, дає землю під ногами, підґрунтя. Ми спостерігаємо за тим, що люди дуже потребують спілкування, нових знань, хочуть дізнаватися більше про Україну, історію культури та архітектури Харкова тощо.
Якщо наводити приклади проєктів, втілених під час повномасштабної війни, почнімо з проєкту «Особовий склад». Ми його готували до річниці повномасштабного вторгнення. Відкриття відбулося 9 березня 2023 року в «ЄрміловЦентрі», а потім ми показали виставку в Торуні в Польщі у наших партнерів під назвою «Особовий склад. Мистецтво України часів повномасштабної війни». Чому проєкт для мене важливий? Тому що всі роботи за винятком роботи Павла Макова, «Тисяча років незалежності», створювалися в мистецькій резиденції в 2022-му році. Було дуже важливо підтримати художників та художниць у 2022 році і матеріально, надати їм можливість працювати, створювати роботи, провести разом час, поспілкуватись, тому що всі роз’їхались на певний період, багато хто волонтерив, багато хто не займався мистецтвом.
Я дуже рада, що для цього проєкту Віталій Кохан створив свою роботу «Вигадані козацькі прапори». Це про волю, незалежність, і свободу; про думки, про систему цінностей. Олексій Яловега пробував мозаїку; Белла Логачова, Тарас Каменний, Владислав Краснощок також створили класні роботи.
Вагомою для мене (і не тільки для мене) була виставка Павла Макова, який у 2022 році представляв Україну на Венеційській Бієнале сучасного мистецтва з проєктом «Фонтан виснаження. Acqua Аlta». Варто зазначити, що коли Україна поновила свою участь у Венеційській бієнале, то жодного разу не було такого, щоб там не виставлявся харківський художник. Там були і Віктор Сидоренко, і Гамлет, і Артем Волокітін, і Борис Михайлов. Мені дуже шкода, що людям у Харкові це маловідомо. Мені здається, це несправедливо, це якась прогалина. Тому важливо, що ми зробили виставку Павла Макова і показали історію цього проєкту за 30 років.
Також ми змогли поновити свою міжнародну співпрацю — зробили виставковий проєкт «Відчуття безпеки», куди запросили 30 художників та художниць з України та Європи. Створили мости солідарності, тобто заходи паралельної програми всередині всього проєкту проходили одночасно і в «ЄрміловЦентрі», і в інституціях-партнерах країн Європи. Загалом це було таке просторове та комунікативне онлайн-поєднання, але деякі активності відбувались наживо. У будь-якому випадку, ми всі могли брати участь у мостах, хоча б спостерігаючи одне за одним.
Наразі створено великий архів цього проєкту і мостів. Я думаю, що це була вдала співпраця, багато нових контактів, вражень, та планів на майбутнє.
Не можу не сказати про Гамлета і його щоденник, який він показав у 2024 році як «Незавершений 2023-й». Це така практика, коли він кожен день протягом року малює один малюнок. Не обов’язково ілюстрація подій цього дня, це думки, емоції, можливо, узагальнення, які він для себе формулює та фіксує протягом певного часу.
Для митців взагалі щоденники — це важлива тема. У 2024 році це стало особливо помітно, бо всі люди переживали однаковий досвід. І якщо раніше художник жив своє життя, а ми — своє, а потім приходили, читали, дивилися, що створив художник, то зараз це діалог про події, які ми всі одночасно переживаємо: десь прилетіло, хтось загинув, когось врятували… Ми бачимо, як художники відображають спільний досвід українського суспільства.
«ЄрміловЦентр» також працює як укриття, тут тепер проводяться не тільки культурні події.
У 2022 році ми працювали більше як укриття і місце для різних івентів, ніж як культурна інституція. З червня по грудень тут базувався Медіахаб, організовувались заходи для журналістів, пресконференції, дискусії, журналістські тури. Виставки ми проводили на верхньому поверсі. Це був час, коли звільнили частину Харківської області, приїжджало багато українських і закордонних журналістів. Звісно, їм потрібно було безпечне місце, де можна було б працювати і спілкуватись.
У травні 2022 року ми провели рок-фестиваль «Музика опору», ініційований Сергієм Жаданом. Це було дуже класне, емоційне дійство, у якому взяло участь багато українських музикантів, більшість з них зараз служить в ЗСУ. Тут проводилися джазові концерти, приїжджали закордонні музиканти, було багато благодійних заходів, конференцій, дискусій.
Наталка Маринчак презентувала декілька своїх творів і книжок, робила тут моновистави. Ми організували серію лекцій з Максом Розенфельдом, яку він розпочав у співпраці з арт-клубом Pintagon. Макс читає серію «Держпромівських історій», про Задержпром’я і взагалі ансамбль площі Свободи, конструктивіські будівлі в центрі Харкова.
Ми всі занепокоєні питаннями збереження нашої спадщини. І особливої актуальності це питання набуває, коли ми говоримо про наш Держпром і майдан Свободи. Це наше надбання. Такої величної конструктивістської споруди немає в світі. І, звісно, дуже хотілося б, щоб це сприймалося як світова культурна спадщина не тільки нами, а і європейською, світовою спільнотами.
Чи є зараз дефіцит культури в Харкові на вашу думку?
І є, і нема.
Я розумію, що в Харкові дуже багато всього відбувається, незважаючи ні на що. Але для такого великого міста це мало, навіть при тому, що відкрилися нові простори, але все одно недостатньо тих, де можна було б проводити івенти наживо.
Хоча я ще розумію точку зору, що нібито все несеться і ти просто не встигаєш відвідати всі події. Наприклад, 18 квітня ми відкрили виставку екоплакату «Четвертий блок» у галереї Семирадського. Потім ми відкрили виставку «Парне катання: Борис Михайлов і Вольфґанґ Тільманс» 25 квітня, а 13 травня ми відкрили виставку «Модернізм в Україні».
Тобто ми тільки за місяць відкрили три проєкти — і це тільки ми.
Я дуже рада, що за останній час з’явилося багато нових просторів в Харкові: Друк, Some People, галерея Медіахабу. Продовжують працювати ART AREA DK, Літмузей Харкова, Артпідвал Муніципальної галереї.
У 2023 році повернувся Артем Вусик — і театр «Нафта» ставить «Веселку на Салтівці» і далі, далі, далі. Величезна шана, вони дуже класно працюють. У нас відбувся показ фільму «Культура під час війни. Схід» проєкту Ukraїner, коли вони знімали фільм про Харків і Схід України. І там були «ЄрміловЦентр», «Нафта», Видавництво Олександра Савчука, гурт «Пиріг і Батіг», який гастролював саме Сходом. Показ фільму відбувся в «ЄрміловЦентрі» разом із презентацією книжок від Савчука та перформансом від «Нафти».
Але все одно цього замало для Харкова. Наприклад, є величезна проблема з театрами, які не працюють через питання безпеки, їх потрібно фінансувати, це багато коштів, тому що в них є великі будівлі, які треба опалювати, це і персонал театру, який треба утримувати. Я розумію, що це не покриється ніякими грантами, а як уможливити нині повноцінну роботу театрів залишається великим питанням.
Також, мені здається, що в Харкові дуже змінилася аудиторія, з якою ми працюємо. Якщо раніше в Харкові було 400 тисяч студентів, то зараз у місті живе понад 200 тисяч вимушено переселених людей, які мало знають про Харків. Хтось з них приходить на виставки, але це дуже мало людей. Це люди, до яких, можливо, в якомусь сенсі важко достукатись, бо їм зараз не до культури. Але мені хотілося б, щоб вони мали можливість відвідувати театри, культурні заходи, освітні події і навчати своїх дітей у творчих гуртках.
Кордон з росією не зникне, тому ми маємо думати зараз про те, щоб у нас було достатньо безпечних місць і одночасно культурних просторів, де можуть працювати театри, відбуватись події, де можна проводити виставки й освітні заходи. І саме в цьому напрямку треба працювати.
Нам потрібно думати про загальну безпеку цього міста і людей, які тут залишаються, та мають отримувати умови, в яких потрібно навчати тут дітей, і не тільки в школу їх приводити, а й мати можливість відвідувати простори задля розвитку особистості, отримання нових знань, народження нових ідей, розвитку критичного мислення. Мистецтво і культура можуть багато зробити для підтримки ментального здоров’я, через арт-терапію сприяти психологічному відновленню людей з травмами. Але для цього потрібні придатні приміщення.
Ми розуміємо, що люди хочуть проводити заходи, хочуть зустрічатись, комунікувати. Війна актуалізувала дуже багато питань, і людям не байдуже, вони хочуть чогось, окрім того, щоб ховатися від повітряних тривог і ходити на роботу.
Одна з масштабних виставок «ЄрміловЦентру» — «Парне катання: Борис Михайлов і Вольфґанґ Тільманс». Про що цей проєкт?
У Бориса Михайлова та Вольфґанґа Тільманаса були зовсім різні мистецькі шляхи, однак, вони мають багато спільного, і саме цим зацікавились кураторки цієї виставки — Марія Ісерліс і Тетяна Кочубинська, які поєднали роботи Тільманса і Михайлова в одному просторі.
Борис Михайлов — харків’янин, фотограф, засновник Харківської школи фотографії. Він єдиний митець цієї школи, який взагалі отримав, мабуть, усі міжнародні премії в галузі фотографій, які тільки можливо. У 2013 році у нас вже була виставка Бориса Михайлова, але його ніколи для Харкова не буде забагато. Ми робили виставку із музеєм Харківської школи фотографії, про цю школу і її видатних представників, але для Харкова це таке явище, яке потрібно постійно просувати, популяризувати, і це теж важлива частина нашої культурної спадщини.
Михайлов сказав, що коли він формувався як фотограф, суспільство не було готове до його робіт, воно і зараз іноді не готове. Становлення Бориса Михайлова, як художника відбувалося за радянських часів, і звісно, технології тоді були інші, і можливості були інші. В той час експериментувати з фотографією було ідеологічно неправильно, були певні норми, в яких фотографія мала існувати. Михайлов відійшов від всіх цих норм. Його відомі серії: «Вчорашній бутерброд», «Історія хвороби», кримські серії — це дуже знакові роботи і для свого часу, і для історії фотографії, не тільки української, а й світової.
А Тільманс як митець формувався в західній Німеччині. За його словами, коли він почав займатися фотографією, то розумів, що суспільство саме цього і потребує.
Для кураторок було важливо зробити цю виставку саме в Харкові не тільки тому, що це місто-фронтир на передовій цієї війни, це також був жест підтримки. Тільманс сказав, коли йому пропонували виставку у Львові: «Якщо в Харкові не вийде, плану «Б» немає, або робимо виставку в Харкові, або не робимо її в Україні».
Але ще що можна сказати про зміст: Тільманс і Михайлов працюють через свій особистий досвід, через спостереження за побутовими речами і трансформують цей досвід у свої роботи, через це висвітлюють масштабніші актуальні питання.
Борис Михайлов та Харківська школа фотографії важливі своїм експериментальним підходом. Не скажу, що Харківська школа фотографії виникла на ниві дисидентства або боротьби з режимом (хоча за всіма ними, мабуть, приглядали КДБшники). Ніхто не постраждав, нікого не забрали в табори, не розстріляли. Але все одно це було нестандартне явище, що взагалі не вписувалося в рамки ідеологічного партійного мистецтва в рамках соціалістичного реалізму.
Тоді фотографія, могла існувати умовно як репортаж з якогось будівництва, або з заводів, або це була фотографія партійних з’їздів, подій, пов’язаних з ідеологічним змістом, і наративами комуністичної партії.
Політична фотографія, що актуалізує проблеми, які є в суспільстві, була недопустима як явище. І в цьому сенсі, звісно, фотографія Михайлова і його експерименти з бутербродами, накладанням слайда на слайд, і технологічні експерименти — це, звісно, був тоді прорив, про який і говорити не можна було, не те що дивитись, виставляти десь на виставках. Тобто, всі працювали в камерному середовищі, показували роботи тільки близьким друзям. І вже тільки після горбачовської Перебудови з’явилась можливість щось виставляти, вивозити твори за кордон.
Тоді це почало досліджуватися як явище, що виникло у певний час, у певному місті за участю певних конкретних людей і конкретних митців. Тоді це почало набувати рис школи, тому що почали долучалися інші представники, формуючи покоління, які брали щось від попередніх і додавали своє.
Я можу пошкодувати лише про те, що немає таких самих досліджень про візуальне мистецтво Харкова. Тому що я вважаю, що це теж певні школи. Наприклад, про харківську скульптуру майже немає досліджень. Зайдіть в інтернет, щось знайдете? Нічого! І так само, коли ми говоримо про мистецтво нонконформізму за радянських часів серед Києва або Львова ми не можемо знайти публікацій про Харків. Хоча були зацікавлені у цьому дослідники. Був такий академік Віктор Валентинович Єременко, який колекціонував харківський нонконформізм за радянських часів, купляв роботи художників і тим підтримував їх, тому що вони не могли це виставляти. Вони це все писали собі в стіл і нікому не показували, а він це купував, товаришував з багатьма з них, але про це дуже мало написано.
Михайлов і Тільманс називають речі своїми іменами, говорять про агресію і вторгнення — це важливо з точки зору донесення інформації про війну росії проти України до західного споживача, і я думаю, що в цьому полягає місія митця. Кожна робота художника транслює теми сьогодення. Наприклад, робота Тільманса «The State We’re In, B» фіксує відчуття тривожного очікування.
Які реакції на виставку глядачів і глядачок?
У глядачів і глядачок завжди різні реакції. Ми спостерігаємо від повного відторгнення («Навіщо це показувати?»; «Що це таке взагалі?») до повного захоплення («Як добре, що ви це зробили!»; «Як добре, що ви цих авторів поєднали»).
Я завжди кажу, що кожному, хто приходить на виставку сучасного мистецтва, ми намагаємося дати якомога більше інформації: візуальної, текстової. Для того, щоб людина прийшла, навіть якщо вона просто зайшла непідготовлена, вона могла тут почитати, подивитись і скласти своє власне бачення і власне враження від цієї виставки.
Але я впевнена, що до того, як ти йдеш на виставку сучасних митців та мисткинь, ти маєш поцікавитись про їх творчість, взагалі що вони роблять, почитати.
Зараз це просто: не треба йти в бібліотеку, відкрив інтернет, соціальні мережі — і там все побачив. Мене завжди цікавить, чому люди, коли починають вивчати математику, сідають і щось вивчають? Вивчають цифри, формули, з таблиці множення починають. Вони щось вивчають перед тим, як робити якісь кроки далі і визначитись, я математик чи я не математик, у мене технічний склад розуму чи гуманітарний, це мені цікаво, або ні? Однак іноді люди приходять на виставку сучасного мистецтва і думають, що вони є фахівцями, і можуть так само, і все знають.
Я думаю, що всім, хто приходить на виставку сучасного мистецтва, варто поцікавитись, що взагалі таке «сучасне мистецтво», чому ці фотографи або митці працюють в таких жанрах і досліджують такі теми, що вони хочуть нам донести через свою роботу, свою творчість. Якщо уважно слухати, дивитись та вчитуватись — можуть складатися зовсім інші враження і приходити нові думки.
Читайте також: «Простір, де можна побути вразливими»: Ніна Хижна про альтернативну театральну освіту і проєкт «Нафталаб»