«Ми стали сильніше». Як минув рік після ракетного удару росії для економфаку Каразіна
Харків називають студентським містом. У ньому розташовані понад три десятки національних університетів та академій. Кількість студентів за мирних часів сягала 160 тисяч. Внаслідок російської агресії, за офіційними даними, щонайменше 90% вишів так чи інакше постраждали. Шкоду одному тільки університету імені Каразіна попередньо оцінили в 100 млн євро. Слухайте подкаст «Воєнний Харків: центр міста», епізод другий — «Незламний економфак».
За рік після ракетної атаки росії у кварталі на вулиці Мироносицькій, де сусідять поліція та СБУ, сонячно й тихо. Лише постукують інструменти та будівельна техніка.
Проїзд частково обмежено. З люків визирають зв’язківці «Укртелекому». Тягнуть вулицею дроти.
«Проводимо у нашому місті інтернет та зв’язок».
На даху поліцейського управління скрипить залізо. Схоже на те, що розвалені агресором споруди сподіваються зберегти. Навчальний корпус навпроти — пам’ятка архітектури.
Розбомблені росією коридори показує заступник декана і викладач Дмитро Мангушев.
Приміщення завалені уламками стін, вікон, залишками меблів.
На сходах між поверхами відкривається панорама на сквер та фонтан.
Вид, повз який щодня ходили викладачі та студенти, для Дмитра Мангушева нині став особливо цінним.
«У мене ще навпроти туалету кабінет. Думаю, нехай! Найкраще — я можу підійти до вікна… Інколи я закривав очі і думав: як же класно — мати кабінет та бачити центр міста, сквер, Дзеркальний струмінь, як це класно! І розумію, що тепер можу це згадувати».
З початку обстрілів Харкова заступник декана не залишав місто.
«Те, що я знаю — було два влучання. Куди вони цілились, куди збирались поцілити орки, я не можу сказати. Можу сказати, що намагаюся оминати будівлю, коли планую маршрут по центру міста. Дуже болісно дивитися на це, розуміючи, що це не землетрус, не якесь стихійне лихо, а лихо з оркостану, яке прийшло, прилетіло і вдарило. Хтось каже, що вони намагалися поцілити по старих картах, чи у будівлю навпроти, та мені байдуже! Добре, що вижив охоронець. Майно, звісно, пошкоджене. Те, що не згоріло, було затоплене водою. Дах відкритий…».
Вперше після ракетного удару по факультету Дмитро приїхав у зруйнований корпус за тиждень. Разом із колегами шукали печатку.
«Ми приїхали сюди, і цю подорож я ніколи не забуду. Це порожнє місто… Те, що зараз, і те, що було… Ми вже починаємо забувати! Чи не хочемо думати про те, що війна йде поряд. І це найстрашніше. Бо на початку повномасштабного вторгнення була більша згуртованість, якщо говорити про загальну ситуацію. Зараз весна, багато машин, а тоді — нікого взагалі.
На дорогах стояли укріплення, людей було небагато. І ми приїхали, побачили все, я і ще декілька викладачів шукали печатку. Це важлива річ і її відновлення в тих умовах, не розумію, як можна її було відновити… Це було щось таке, що не вкладалося в розум — все понівечене, все розбите. Знайшли ми печатку і вже тоді з’явилося таке бажання: і те забрати, і те потрібно! І як же ж без цього? І потім потихеньку, наїздами, з урахуванням ризику обвалу, я ж не будівельник, не можу сказати. Хоча залишки ракет в даху влітку ще були».
Зайти до власного кабінету Дмитро Мангушев вже не зміг.
«Стеля впала таким чином, що я не можу підібратися. Як потім виявилося, влучання було майже в мій кабінет на четвертому поверсі. Коли я бачив відео, палав найбільше саме він. На третьому поверсі були кафедри. Кабінет декана був на другому поверсі. Його заступники — на четвертому. Четвертий поверх — найбільш постраждалий, тут була найбільша аудиторія. І саме взимку відремонтували стелю. Горище, все, що зверху, замінили. Ми так довго чекали, що у нас буде новий дах в корпусі, і він у нас з’явився. І минуло два місяці, як його здали — і зруйновано. Ну що? Давайте поплачемо, давайте поридаємо. Що ми могли зробити? Забрати найбільш цінні речі. Це інформація, жорсткі диски, комп’ютерна техніка. Монітори майже всі були зруйновані».
Тим часом в університеті тривала евакуація студентів. Масово виїжджали іноземці. Спілкування відбувалося онлайн.
«Швидко зробили загальний чат по факультету для викладачів, щоб орієнтувати, підтримувати. Потім був загальний для всіх охочих викладачів, де ми ділилися емоціями. Мали висловитися про те, що коїться, донести інформацію від головного корпусу, ректорату. Щодо студентів — намагалися донести інформацію, що факультет-то залишився, що факультет — це не Мироносицька, 1, це не папки канцелярські, стільці чи дошки. Це місце, де факультет надає знання. І десь з десятих чисел березня університет Каразіна продовжив роботу в дистанційному форматі».
«Я вважаю, що мірятися, хто більше постраждав, не варто. А саме ми стали сильніше. Вже тоді ми назвали цей чат «Незламний економ». А потім це слово «незламність» взагалі для нашої країни, для кожного мешканця стало названим».
Будівля економфаку — не єдине зруйноване росією приміщення університету імені Каразіна. Знищено спорткомплекс, пошкоджено корпус фізтеху в П’ятихатках, два гуртожитки, центральна наукова бібліотека. У корпусі на майдані Свободи вилетіло близько 800 вікон. До своїх корпусів працівники університету з різних районів Харкова діставалися навіть пішки, згадує ректорка вишу Тетяна Кагановська.
«Повилітали вікна після влучання в обласну державну адміністрацію, і навколо нашого головного корпусу було скло. І коли з’явилася перша можливість, ми всі, хто пішки, хто на машині когось підбирав, приходили і розбирали ці завали, розуміючи, що нам треба рятувати гербарій, унікальне старовинне обладнання. І така сама ситуація у Центральній науковій бібліотеці. Ми розуміли, що там стародруки, і ми відповідаємо за те, що ми повинні залишити нашим нащадкам. Як тільки ситуація дозволила, ми всі там зустрічалися. І охоронці, і співробітники бібліотеки, які були в Харкові».
Кагановська стала ректоркою університету за вісім місяців до повномасштабного російського вторгнення. Після 20 років правління Віля Бакірова колишня очільниця юрфаку змагалася за посаду із деканом фізтеху Ігорем Гіркою. Під час війни ту боротьбу Кагановська згадує з посмішкою.
— Можна було зустріти критику у ваш бік: мовляв, гроші проти справжньої науки. Тобто юрфак стереотипно вважається факультетом, де заможні діти…
— «Корупційним».
— Корупційним, так. І зараз, коли війна, наскільки вам вдалося згуртувати колектив? І цей розлам якщо не згладити, а зробити так, щоб він взагалі зник?
— Ми уклали договір з Ігорем Олександровичем [Гіркою] про те, що ми працюємо на університет Каразіна. Університет Каразіна, може, і не моя alma mater. Але, можу сказати, що зараз це і моя сім’я, і моє життя, і моя любов. І це все я зрозуміла саме з 24 лютого 2022 року. Але все, що мені закидали на виборах, що я буду закривати, з’єднувати факультети фізичного напрямку або буду вирішувати свої власні інтереси, або ставити інші пріоритети — життя показує, що саме я борюсь за ці факультети, намагаюсь робити все можливе. І це було і у минулу вступну кампанію, і зараз.
Я мушу сказати, що я також пережила різні моменти. У мене була зміна команди і був розпач, тому що не всі залишились разом зі мною. Дехто поїхав з дуже поважних причин. А дехто просто втік. Я думаю, що всі це чули, я не хочу це ховати, але головний бухгалтер у мене з’явився в квітні. І ми, жінки, залишились у Харкові, тому що у нас були обов’язки. Ми повинні були виплачувати стипендію, заробітну плату, розуміючи, що зараз нашим співробітникам дуже потрібні гроші. Хтось поїхав, хтось залишився без житла. Ми одразу організували, здається, через 10 днів вже офіційно, гуманітарний штаб, розуміючи, що ще залишились студенти.
Перший момент, коли я вирішила, що можу думати про свою родину, коли поїхали всі студенти. Коли зрозуміла, що вже не несу відповідальності за дітей, яких мені довірили інші батьки, я подумала про своїх. Я дуже вдячна своєму чоловікові, який контролював цю ситуацію, він мене підтримував. І дуже вдячна своїй родині, тому що ми були всі разом. Вже після цього, в середині або наприкінці березня, я вивезла своїх дітей в Полтаву. Зараз, коли ситуація змінилася, вони вже повернулися і разом зі мною. Донька отримала диплом магістра, отримувала його тут, в ЄрміловЦентрі (галерея у підвальному приміщенні університету — ред.). Це було для мене дуже важливо. Старший син вчиться на третьому курсі фізико-технічного факультету, це, як кажуть, знову доля. А молодший ще школяр.
Каразінському вдалося набрати студентів і створити майданчики для навчання в інших регіонах та за кордоном.
«Ми скоротили тільки адміністративний персонал. Дехто пішов за власним бажанням. У декого закінчився контракт і його не продовжили, тому що зменшилась кількість студентів. Але у відсотках ми тримаємо потужний потенціал — 1,5 тис. науково-педагогічних працівників в університеті Каразіна залишилося. Якщо проаналізувати вступну кампанію, то вона відбулася, за моїми оцінками, майже в оптимістичному варіанті. У березні я мала шість варіантів розвитку подій в університеті, від найгіршого до найкращого. Найгірший: ми повернемося до трьох факультетів, коли поїдуть всі студенти, будемо з’єднувати факультети. Я дуже вдячна, що такий песимістичний прогноз не відбувся. Ми перебуваємо в майже оптимістичному. І якщо порівнювати кількість студентів, яких ми приняли до нашої каразінської родини, з бакалаврами, магістрами — це майже 4 тисячі студентів. Під час війни — це просто оптимістичний результат, і ми всі на нього працювали. Навіть влітку ми відкрили тут приймальні комісії. Вони були тут, студенти проходили до нас.
Я можу подякувати всім нашим міжнародним партнерам, які відкрили свої обійми і підтримали наших студентів. Багато студентів поїхали під час війни за програмою Академічної мобільності. Ми відкрили майданчик в Івано-Франківську для медичного факультету, там навчаються іноземці і вахтовим методом їздять наші викладачі. Ми домовились, щоб там були бази практики, також є бази практики у Німеччині, відвідують університети, в Англії. Цього року — це також наш новий експеримент — ми набрали 200 студентів в Мюнхені на чотири факультети. Це студенти-першокурсники, є навіть з Харкова».
На економічному факультеті побоювалися, що втрата будівлі відлякає студентів. Але абітурієнти прийшли, каже Дмитро Мангушев.
«Близько 110-120 студентів вступили на перший курс денної форми за держзамовленням. Ще у нас і контрактні студенти були, 150-160 студентів ми набрали. Це удвічі менше, ніж в минулому році, але це великий показник. Якби на початку літа, на початку вступної кампанії, хтось давав такий прогноз, я би не дав. Так, «Незламний економфак». І викладачі теж не сидять на місці».
На відновлення, за приблизною оцінкою університету без врахування втраченого обладнання, потрібно близько 4 млрд гривень.
«Найбільше постраждав наш спорткомплекс «Каразінський», його просто немає. Там було чотири бомби. Якщо ви бачили фото або їздили, то розумієте, що там відновлювати нічого. Просто треба будувати. Така сама ситуація у нас з економфаком. І це було так емоційно, коли президент це показав, це було підтвердженням того, що руйнується освіта, посягається на майбутнє нашої країни. Тут складніше, тому що це історична пам’ятка, не так легко буде це все відновити. Але ми працюємо в цьому напрямку, розуміючи, що маємо розраховувати на підтримку держави, ми просто не потягнемо, це шалені гроші. Сподіваємося, що буде також підтримка міжнародних фондів, в тому числі UNESCO, тому що вони опікуються пам’ятками. Також у фізико-технічний було два влучання, там є шанси відбудувати. Але поки це достатньо близько до кордону, і ми розуміємо, що у нас ще не зупинилися обстріли, ми намагаємося максимально законсервувати ці будівлі для того, щоб протриматися. І коли буде така можливість, думати вже про відбудову або просто будівництво».
Масштаби витрат Дмитро Мангушев демонструє на прикладі звичайного ремонту.
«Пішла теча у квартирі в трубі і треба стіну, мабуть, розбивати, щоб до неї долізти. І я подивився, скільки зараз коштує квадратний метр ремонту. Косметичний ремонт — півтори тисячі гривень, середній ремонт — 2300, капітальний, повністю нова стіна, як в моєму випадку, — 3600 грн за квадратний метр. Звісно, що тут треба капітальний ремонт. А площа нашого корпусу — 30 тисяч чи 40 тисяч кв. м! Лікарні, бомбосховища для містян важливіші, ніж корпус економічного факультету. І ми це розуміємо».
Впевнено дивитися у майбутнє економісту допомагає науковий підхід.
«Є такий підрозділ економіки, як економіка катастроф. Він каже, що все, що не зруйновано, все буде відновлено і стане ще краще. Я впевнений, що буде черга з охочих відновити не тільки економічний факультет, а взагалі наше місто і нашу країну. Бути причетними до відновлення. Бо правда за нами. Є речі загальносвітові, вселенські. Хто правий, а хто ні. Правда одна, не існує двох правд».
Слухайте епізоди подкасту «Воєнний Харків: центр міста» в Apple та Google Podcasts. Над подкастом працюють Тетяна Федоркова, Ксенія Чешко та Володимир Носков.