«Ми шкутильгаємо, але ніколи не зупинимося»: як українці шукають безвісти зниклих близьких під час війни з рф

Щонайменше 51 тис. людей в Україні вважається безвісти зниклими. Імена стількох військових та цивільних внесені до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. У День пам’яті захисників України 29 серпня у Києві пікетували офіс Міжнародного Комітету Червоного Хреста — єдиної організації, що має право на візити до місць утримання військовополонених. 30 серпня, у Міжнародний день зниклих безвісти, у різних містах України відбулися акції, що об’єднали українців, які втратили зв’язок із близькими під час війни.

Про це йдеться у подкасті «Особова справа», що виходить на «Радіо Накипіло».

***

Харків’янка Наталія Шестакова чекає на сина Дмитра. З його фотографією вона вийшла на акцію «Звільни своїх» у Харкові напередодні Дня Незалежності України. 29-річний боєць 95 окремої десантно-штурмової бригади зник безвісти під Кремінною на Луганщині у січні 2023 року.

«Дмитро — звичайний наш харків’янин, українець, будівельник. Як я проходжу по саду Шевченка, то я знаю, то мій Димка тут теж працював. Останній мій контакт з ним був 12 січня, а 15 він зник безвісти. Я вірю, що я побачу його живим і вірю, що я побачу його подальше щасливе життя», — упевнена Наталія.

Як і Дмитро Шестаков із Харкова, у січні 2023 на Луганщині зник безвісти 45-річний Олег Гурко, брат Тетяни Гойдик з Житомирщини, військовослужбовець 95 бригади. У Міжнародний день зниклих безвісти 30 серпня Тетяна прийшла до Арки свободи українського народу у Києві, де презентували документальний фільм «В очікуванні на зв’язок». Тетяна Гойдик — одна із героїнь документальної стрічки.

«Я дуже хочу, щоб люди не втрачали надію. Мого брата хоронили всі, абсолютно всі. І побратими… Ми сказали, що ніколи в житті не здамось. Ми їх шукаємо живими і ми їх знайдемо живими. Українська жінка — це страшна жінка. Вона, якщо хоче повернути когось дорогого, вона землю переверне. Так, мені здається, що я роблю дуже мало. Але ми стараємося. Я не знаю, це таке горе об’єднало нас. Був штурм 15 січня…Усі сім’ї [зниклих безвісти під час штурму 15 січня] дуже активні. І завжди хтось є на акціях, і завжди ми підтримуємо одне одного. У нас таке ком’юніті склалося. Це люди, які стали моєю сім’єю зараз, це не перебільшення. Це люди, які мене розуміють. Це люди, які розуміють наше горе. У нас воно спільне», — говорить Тетяна.

Родини зниклих безвісти українців стають опорою один одному.

«Ми без ручки, без ніжки, ми зараз інвалідизовані. Тому що в нас забрали душу, частину душі — це наша рідна людина. І ми шкутильгаємо. Ми шкутильгаємо, але ми ніколи не зупинимося. Впадемо — поповземо. Хтось впаде у відчай, другий його підштовхне і скаже: «Не смій». Так і рухаємося. Це дуже важливо, коли є свої», — продовжує вона.

На думку Тетяни, держава має піклуватися про людей, які втратили зв’язок з близьким:

«Як і кожному рідному, через понад півтора року нам потрібен результат. І я дуже хочу, щоб ми дожили до того моменту, коли держава повернеться до людини. Щоб не сама мати з села, коли в неї пропав безвісти син, можливо, єдиний, щоб не вона шукала, тикалась і їй підказували люди, куди звернутися. А щоб держава приїхала і сказала: «Пані Маріє, дякуємо вам за те, що виховали такого воїна, ми співпереживаємо вам». Ви уявляєте, як це мамі важливо було б? Як би вона одразу отримала підтримку? «Ми дякуємо. Які документи вам потрібно заповнити? Давайте ми вам все привеземо. Ви не повинні ні про що турбуватись». І помістили їй ось таку бульбашку захисту».

«Держава трішки недооцінює наше ком’юніті загалом. Сім’ї військовополонених і безвісти зниклих синів — ми не розділяємо цього поняття. Нам навіть сім’ї полонених більше співчувають, тому що наш статус такий — між небом і землею — невизначена втрата. Це рана, яка відкрита. Вона ніколи не заживе», — говорить Тетяна Гойдик.

Щоночі протягом півтора року Тетяна прокидається о третій ночі — саме в той час, коли брат Олег пішов на штурм.

«Зі мною працює психотерапевт, але це поки не дає результату, на жаль. Таких зранених нас багато. І якщо держава не навчиться з нами комунікувати… Зараз, до речі, краще комунікує, бо я ходжу на всі ці зустрічі. Вже навчилися, принаймні, не лукавити. Не поміщати нас в якусь таку рожеву хмаринку, а говорити так, як є: так, ми не можемо ось тут. Ми ж розуміємо, з ким ми воюємо? Росіяни — це ж не люди. Господи, прости мене, що я це на загал кажу, але ми ж всі це знаємо, правда? Ми воюємо з дуже підступним і лукавим ворогом, який сьогодні порушить домовленості, а завтра домовиться і передомовиться. Вони ж ніколи не дотримуються їх. Але відкритішим треба бути. Чим більше будуть до нас відкритіші ці органи, допомагати, залучати… Вони кажуть: ми робимо все можливе. А ви повинні робити надможливе!»

Фільм «В очікуванні на зв’язок» презентувала Асоціація громадських організацій «Адамант». Представниця організації Анастасія Племенник — донька захисника України, який повернувся додому під час обміну у січні 2024 року після 22 місяців полону.

«Кожна історія дуже важлива. Історії матерів, дружин, доньок. Розуміння того, що ти не один, що є такі ж люди, готові разом діяти і підтримувати одне одного. Це дуже важливо. Я на багатьох заходах присутня, які стосуються зниклих безвісти. Якщо це публічні заходи, люди пересічні не хочуть чути, тікають, вони не розуміють, що робити з цією інформацією, закриваються. Їм легше всього відвернутися і піти. Але це важко і кожна родина, у якої зникає безвісти рідний, вимушена самостійно шукати», — розповідає Анастасія.

За її спостереженнями, комунікація з деякими військкоматами покращується.

«У них є дорожні карти, але зачасту ця дорожня карта неповна. У більшості бригад порушена комунікація з родинами. Хоча там існує відділ цивільно-військового співробітництва, який мав би виконувати роль посередника між бригадою і родинами. Зараз вийшла нова постанова, цей відділ буде розширюватись, там будуть працювати ті, хто прийшов полон. І ті, хто не може брати участь у бойових діях через важкі поранення. Просто подати заявки до МВС, СБУ, КШ [Координаційного штабу], МКЧХ, НІБ [Національного інформаційного бюро], військкомату — недостатньо. Це просто заявки. Сидіти чекати, очікувати, що хтось за тебе щось зробить — це не працює. Потрібно тиснути, продавлювати. Родинам раджу: вашого рідного мають знати, на ім’я і прізвище, як він виглядає, усі люди в цих структурах. Доки вони цього не запам’ятають, не запам’ятають вас, нічого особливо не зміниться», — вважає Анастасія.

У Ірини та Михайла Заверух зник безвісти брат Юрій.

«Ми прийшли сюди, щоб приєднатись до всіх, тому що нас теж це торкнулося. Наш брат вважається безвісти зниклим вже 21 місяць. До сьогоднішнього часу у нас немає зовсім ніякої інформації про його зникнення. Ми чекаємо його з надією, що він живий, що повернеться до нас», — говорить Ірина.

«Ми були під Міжнародним комітетом Червоного Хреста [29 серпня]. Сподіваємося, що це дасть результат, тому що ми добре постарались. Такі акції важливі для того, щоб привернути увагу міжнародного суспільства, всіх державних організацій, а особливо таких як ООН і Червоний Хрест. Також вимагаємо від держави, від всіх організацій більшого тиску на державу-терористку, для того, щоб всі зниклі і всі полонені були вдома зі своїми рідними», — говорить Михайло Заверуха.

Координаторка груп родин полонених та зниклих безвісти «Медійної ініціативи за права людини» Олена Бєлячкова, каже, що дані щодо кількості зниклих безвісти в Україні орієнтовні.

«Цифра — більше 51 тис. зниклих безвісти — включає як зниклих безвісти військовослужбовців, так і зниклих безвісти цивільних осіб, як дорослих, так і дітей. Ця цифра включає також тих, відносно яких встановлене місцезнаходження, це вже звільнені військовополонені і цивільні особи, і також цифра відносно ідентифікованих тіл. Ми розуміємо, що ця цифра не є близькою до реальності, вона ґрунтується на тих даних, які містяться в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Тобто згідно з тими даними, по яких були відкриті кримінальні провадження і відносно тих даних, якими наповнюється цей реєстр. Але була і залишається проблема неточності цифр у зв’язку з тим, що не всі родичі можуть подати заяву: якщо родичі відсутні, або вони загинули відносно зниклої безвісти людини, або вони проживають на тимчасово окупованій території, і немає доступу подати відповідні заяви, звернення як до поліції, і для того, щоб запас відносно зниклої особи з’явився в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти», — прокоментувала Олена Бєлячкова на пресконференції у «Медіацентрі Україна» в Києві 30 серпня.

За її словами, в Україні продовжують існувати перешкоди, з якими стикаються сімʼї полонених.

«Важливо, щоб право на відстрочку від мобілізації мали близькі родичі не тільки зниклих безвісти військовослужбовців, а також і цивільних осіб, бо невизначену втрату родичі цивільних переживають так само важко», — наводить приклад Бєлячкова.

Залишається актуальним питання комунікації родичів з офіційними органами, каже представниця МІПЛ, адже 90% інформації про зниклу людину, полоненого, як правило, відшукує сама родина.

«Відкритість з боку родини має викликати готовність спілкуватися і в державних органах, і в структурах. Іноді складається враження, що у Координаційному штабі відбувається криза спілкування з родинами, тобто — все, родини втомилися ходити на зустрічі і чути одне і те саме. Мають напрацюватися шляхи і заходи, які дадуть можливість родинам розуміти, що відбувається, які процеси відбуваються, не втрачати цю надію», — каже Бєлячкова.

Родини безвісти зниклих просять представників Міжнародного Комітету Червоного Хреста діяти ефективніше. В організації кажуть: і так «докладають всіх можливих зусиль, аби тисячі українських сімей отримали інформацію про статус їхніх близьких». Правозахисники водночас радять українцям обʼєднуватися — задля взаємної підтримки та боротьби.

Слухайте подкаст «Особова справа» на «Радіо Накипіло».