«Моя хата не скраю»: як жителі Харківщини займаються волонтерством у Німеччині
24 серпня біженці з різних міст України, які знайшли прихисток у Німеччині, збираються в Дортмунді на святкову ходу з українським прапором. Серед тих, хто планує приєднатися до акції — учасники ферайну* «Німецько-український центр Швельма» (Deutsch-Ukrainisches Zentrum Schwelm e.V.). Цей ферайн концентрується на двох напрямках: волонтерство і культура. Чому і як виникло таке поєднання? Яким чином його учасники обирають кому саме надати допомогу? І як планують відзначити День Незалежності України? Говоримо з однією зі співзасновниць ферайну Надією Шостак, колишньою харківською журналісткою, яка протягом двох років до початку російського повномасштабного вторгнення, працювала у гуманітарній місії «Проліска».
*Ферайном у Німеччині називають організацію або клуб за інтересами.
Ваш ферайн поєднує волонтерство і культуру — речі, які, на перший погляд, не пов’язані між собою. Чому і як виникло таке поєднання?
Ми з перших днів у Німеччині відчули не тільки підтримку, готовність допомогти, але і цікавість до України. Було багато випадків, коли до нас із донькою та до інших українців просто на вулиці підходили незнайомі люди і запитували: «як ми можемо вам допомогти?» Питали про Україну. Питали про війну. І ми розуміли, що вони про Україну нічого не знають, але їм дуже цікаво. Іноді бувало, що просто стоїш і плачеш, бо німецької не знаєш, а гугл-перекладач не може донести все, що відчуваєш. Ти не можеш розказати, що у тебе накипіло, що ти волів би розповісти про Україну. Пізніше ми стикались з тим, що нам переповідали дуже багато міфів про Україну, які хотілося б розвінчати. Так у нас народилася ідея, що потрібен не просто волонтерський рух, гуманітарний, а ще і просвітницький, щоб розказати про Україну — таку, яку ми її знаємо й любимо.
І яким чином ви розповідаєте про Україну? Адже за цей рік мовний бар’єр нікуди не подівся.
Але ми вже можемо трохи розмовляти. У багатьох українців із нашої громади у Швельмі рівень знання німецької — А2. До того ми навчилися добре користуватися електронними перекладачами, знайшли нормальні програми. І у нас з’явилися друзі-волонтери, які можуть допомогти з перекладом.
Перша акція нашого ферайну була на початку червня, до Дня захисту дітей. На той час Даяна Поночовна, студентка з України, створила у Швельмі хореографічний колектив «Квіти України» і безкоштовно займалась із українськими дітками. Ми вирішили об’єднати німецьких і українських дітей і влаштувати танцювальний флешмоб. Ідея полягала в тому, щоби познайомити, здружити німецьких і українських дітей і батьків, щоб вони почали спілкуватися одне з одним. Бо ми стикнулися з тим, що діти ідуть до школи, найчастіше в інтеграційні класи, і вони спілкуються з українськими однолітками, але не спілкуються з німецькими ровесниками.
Наші німецькі друзі нас підтримали і познайомили з Мадлєн Чех — керівницею гіп-гоп колективу, в якому займаються діти різного віку зі Швельма та сусіднього міста Вупперталь. Підготовка та спільні репетиції тривали майже два місяці. Ми написали листи-запрошення меру Швельма та до Integrationsrat Schwelm (інтеграційної служби), відповіді не отримали і думали, що ніхто не прийде. А потім за 5 хвилин до початку бачимо — їде якийсь чоловік у шоломі на велику, але в костюмі. Під’їжджає, паркується, знімає шолом — і виявляється, це мер Швельма! Керівниця інтеграційної служби також прийшла.
На концерт зібралося дуже багато людей. Окрім спільних танців, були й окремі номери від двох танцювальних колективів. Також перед глядачами виступали німецький гітарист Йоші Вісброк (Joschi Wiesbrock), дитячий хор недільної школи «Преображення» у місті Швельм (керівниця — Олена Лаврінова-Кудашкіна), вокальний ансамбль «Веселі дітлахи» (керівниця — Каріна Рубан). Наостанок усі діти вийшли танцювати разом, а до них долучилися батьки і всі охочі. Концерт тривав понад півтори години. До нас також долучилися українські дівчата-аніматорки, які розважали дітей після виступів. У нас були і аквагрім, і звірятка з повітряних кульок, і ебру (техніка малювання на воді), і різні веселі конкурси з солодкими подаруночками. Потім німці казали, що не очікували, що наш перший захід буде такий масштабний.
З культурою зрозуміло. Але яким чином вона пов’язана з волонтерством?
Ми поєднуємо акції зі збором коштів, які потім спрямовуємо на волонтерську діяльність. Одразу зазначу, під час цього танцювального флешмобу, ми коштів не збирали, бо на той час ще не були офіційно зареєстровані і не мали права цього робити. Ми дочекалися, коли стали зареєстрованою неприбутковою організацією, і тепер можемо збирати кошти. У нас є рахунок. Ми будемо звітувати, які кошти отримали і на що витратили.
Крім того, як ферайн ми можемо не тільки збирати пожертви, але і також писати різні заявки по типу грантів. Тут вони називаються Förderungen. У Німеччині у кожного міста, у кожної землі є спеціальні фонди для підтримки громад, ферайнів. Причому йдеться не тільки про німців, а і представників інших громад. Ми збираємся писати невеличкі програми для отримання грошей під ті чи інші проєкти. Але це наступний крок.
Важко було зареєструватися? Німецька бюрократія дійсно така страшна, як її уявляють?
Нам було не дуже важко, бо у нас в команді серед засновників є німецькі партнери — Міхаель і Біргіт Деккери, в яких є досвід організації ферайнів. Вони нам дуже-дуже допомагали і допомагають. До того ж у нашій команді є пенсіонери-юристи з Харкова. Вони і перекладали, і вивчали німецьке законодавство, і співвідносили його з українським. Тобто взяли на себе основну роботу. Всією командою ми збиралися лише на кілька установчих нарад, щоб вирішити, що саме ми хочемо, чим і як будемо займатися та поставити підписи під документами. А коли одна з реєстраційних установ повернула нам їх на доопрацювання, треба було ще раз всім зібратися.
Тобто чиновницька гра «у вас кома не там стоїть, а тут слово треба переставити» в Німеччині теж присутня?
Не зовсім так. Ми трошки намудрували. А нам сказали «навіщо так складно робити, якщо можна зробити простіше?» Тобто порадили, як краще. Для нас не було проблемою внести ці зміни і знову поставити всі підписи. Не можу сказати, що це дуже затягнуло процес. Може, на пару тижнів.
Скільки засновників у вашого ферайну і хто вони?
Я вже згадала Міхаеля і Біргіт, юристів з Харкова — це Вадим Гевоян і Ігор Татаркін. Крім них, є Вікторія Масленнікова, харків’янка, яка проживає тут вже близько 20 років. Майстриня, художниця. Коли після початку повномасштабного вторгнення до Німеччини поїхало багато українців, вона була одною з небагатьох, хто у вільний від роботи час, а іноді за рахунок роботи, допомагала і зараз допомагає у маленькому Швельмі біженцям у різних структурах призначити терміни (так тут називають прийоми в офіційних установах), приходила на ці терміни, перекладала, допомагала заповнити і відправити документи. Є Маліка — чеченка, яка тікала від війни також близько 20 років тому і згодом оселилася у районі Швельма. Коли пішов потік біженців з України, не змогла залишитися осторонь і, хоча чеченська спільнота більш схильна до родинного кола спілкування, Маліка разом із чоловіком прихистила на деякий час українську родину. Вона у нас головна жінка з шаблею, яка завжди готова до бою, аби вирішити проблеми.
Є моя подруга з дитинства Наталя Ярошенко, якій вдалося виїхати зі ще окупованого Куп’янська з сином, сестрою, племінницею і моєю мамою. Наталя — моя головна опора, вона підтримує всі мої ідеї. І ще одна наша засновниця — Ніна Багацька, вчителька і перекладачка з німецької, яка вже працює в школі. Також серед засновників — Даяна Поночовна, яка очолює молодіжне крило ферайну.
Який перший волонтерський проєкт ви реалізували разом?
Ми заробили кошти на ярмарку-фестивалі культур, купили корм, близько 500 кг, для вуличних тварин у Куп’янську і вже передали його з дівчатами-волонтерками.
Корм для вуличних тварин?!
Так. Я сама з Куп’янська, з Ківшарівки. Зрозуміло, що і я, і Наталя дуже багато телефонуємо тим, хто залишається у Куп’янську і про багато потреб ми знаємо з перших вуст. Люди, які залишилися, казали, що у них з гуманітаркою все ок, їм все привозять, їм нічого не потрібно, а ось котикам-собачкам корм знайти — це проблема. Це ми чули від людей. Зі свого досвіду у «Пролісці», коли я два роки їздила по Донбасу і бачила, які там нагальні проблеми, я знаю, що одна з найбільших проблем — це вуличні тварини, які тікають, яких полишають люди. Зазвичай у прифронтових містечках, як Куп’янськ зараз, залишається дуже мало людей. Як правило, це пенсіонери, які годують вуличних тварин своїм коштом. Ми створили базу людей, які їх годують. Ми намагалися продзвонити всіх, уточнити, щоб там не було мертвих душ. Це було доволі складно, забрало доволі багато часу, бо не завжди у Куп’янську є нормальний зв’язок. Ми спочатку зробили таку базу, попросили надіслати фото тварин і уже тоді стали збирати гроші конкретно на цю потребу.
Що це був за ярмарок, на якому ви заробили гроші на корм?
Нас запросили на ярмарок-фестиваль культур, де багато національних спільнот представляли кожна свої країну — кухню, танцювальні номери, пісні. Ми кинули клич в групі, яка об’єднує десь півтори сотні людей: «У нас буде ярмарок, агов, господині, долучайтеся! Нумо знайомити німців з українською кухнею!» Дівчата одразу відгукнулися. Одна каже «я голубці роблю», друга — «я пиріжки печу», третя — «я вареники ліплю». Ми навіть не очікували, що тільки усього знесуть. Кожна вкладалася, як могла.
На ярмарку виставили невеличкий стенд, на якому були фото вуличних тварин із Куп’янська. Люди підходили, читали. Дехто йшов одразу до супермаркету неподалік, купляв корми і приносив. Нас це приємно вражало.
Крім того, на ярмарку ми заробили 500 євро. Дівчата наробили голубців, вареників з сиром, вареників з капустою, з картоплею, пиріжків солодких і несолодких.
Німці зацінили українські смаколики?
Ще й як! Але це був наш перший ярмарок і ми не здогадалися зробити якісь дегустаційні зразки. Тому це було так: німці підходили, довго придивлялися, вибирали і брали скуштувати щось одне невеличке. У нас був там крутезний коровай — дуже смачний, дуже красивий. Німці взяли шматочок, відійшли, а за кілька хвилин повертаються і пів короваю забрали! Так само з голубцями — один скуштували, потім повернулися і ще 6-7 штук взяли. Дякували, казали «Вау! Ми не думали, що таке смачна українська кухня! Що це?»
Ваш ферайн ще тільки стає на ноги, він дуже юний, я би навіть сказала, немовля. Зрозуміло, що при всьому бажанні ви об’єктивно не можете допомогти всім, кому би хотіли, навіть лише у Куп’янську чи Ківшарівці. Яким чином ви обираєте, кому надати підтримку? До вас хтось звертається чи ви моніторите соцмережі?
Ми домовилися з нашою невеличкою громадою, що якщо у когось будуть якісь запити від рідних або знайомих на деокупованній або прифронтовій території, людина може написати заявку, в якій вкаже не тільки проблему, а й телефони, фото і так далі. Тобто йдеться не про те, що хтось щось побачив-прочитав в інтернеті, а про перевірену інформацію, бо ми маленька організація і беремо маленькі проєкти, які ми можем потягти. Ми обговорюємо цю заявку і приймаємо колективне рішення. Коли на Херсонщині підірвали дамбу, багатодітна родина з Херсонщини ще в перший день зв’язалася з друзями, які там залишалися. Вони сказали, що дуже потрібні таблетки для знезараження води. Вікторія Масленнікова того ж дня купила цих таблеток на 500 євро.
Потім ми дізналися, що одній маленькій дівчинці, чотиримісячній Мії, яка з батьками, евакуювалася з Куп’янська до Харкова, потрібна молочна суміш, яку можна купити тільки в Німеччині. Суміш давали з гуманітаркою, дитина до неї звикла, тому батьки намагалися знайти цю суміш у Харкові, але в магазинах та аптеках її було. Вони звернулись до нас по допомогу. Наші німецькі партнери відгукнулися і за тиждень-два принесли 19 пачок цієї молочної суміші, яку ми вже передали для Мії. У неї є сестричка семирічна Вікторія. Тому ми ще трошки купили смаколиків, теплий одяг дитячий і передали…
У порівнянні з тим, що роблять інші, мені якось ніяково і смішно розказувати про те, що робимо ми. Але ми робимо потроху те, що ми можемо. Ми не можемо стрибнути вище своїй голови. Дуже сподіваюся, що у подальшому зможемо робити більше.
Які ваші найближчі проєкти? Плануєте щось на 24 серпня?
Саме на 24 серпня ми плануємо долучитися до інших громадських організацій, які збираються у Дортмунді на ходу з великим прапором України.
Тобто ви підтримуєте зв’язки з іншими українськими ферайнами?
Так. Ми підтримуємо заходи у Кельні, у Дюссельдорфі, в інших містах.
А 25 серпня ми хочемо вже у Швельмі познайомити україномовних і німецькомовних учасників нашого ферайну і влаштувати майстер-клас української кухні. Будемо варити разом борщ, пекти пиріжки і може зваримо куліш. Думаю, тоді ми зможемо більш докладно обговорити подальші плани.
До речі, дуже смішно було, коли ми анонсували це знайомство зі смачною Україною, німці почали питати «Ми б хотіли вам допомогти, а де скуплятися? В російському магазині?» Ми їм хором «Ні!!! Все, що потрібно для українських страв, є в німецьких магазинах, не потрібно ходити до російських!»
Повертаючись до наших планів. Сьогодні у нас народився невеличкий проєкт «Діти — дітям». Підлітки, які щось вміють і хочуть поділитися з меншими дітками, можуть долучатися до цієї акції, приходити і навчати малечу. Сьогодні Стася, моя донька, вперше провела майстер-клас для діточок із малювання. Вона не очікувала, що прийде так багато діточок. І вже є 15-річна дівчинка, яка хотіла б наступного разу допомагати Стасі.
Ми хочемо розділити на окремі групи тих дітей, яким 7-8 років, вони вже щось вміють і хочуть самі малювати, і зовсім малючків, яким 3-4 роки, які з мамами приходять. Згодом ми хочемо зробити виставку дитячих малюнків і поєднати її з дитячими фотопортретами, які робить один із членів нашого ферайну, харківський фотограф Анатолій Москалець. Анатолій був поранений на П’ятихатках. Зараз у нього замість однієї ноги — протез. Він класний фотограф, відео знімає. Виставку ми плануємо на осінь. І також на осінь ми плануємо ще один проєкт — «Знайомство з Україною». Він поєднає відео- і фоторозповіді про Україну. Я хочу зв’язатися з фотографами у Харкові і в інших містах, які були сильно зруйновані обстрілами, попросити у них матеріали про те, як було і як зараз. Ми хочемо показати німцям, яка була чудова Україна і що з нею зараз роблять російські окупанти.
Навчати німців української не плануєте?
Поки що ні. Ми читаємо українські книжки з дітками. Інколи долучаються і чеченські діти. Вони також слухають українською. Взагалі-то ці читання передували створенню ферайну і зараз вони продовжуються. Є вчителька української мови, старшого віку жіночка, заслужений вчитель України, яка, незважаючи на вік, дуже хотіла б займатися з дітками.
Але можливо, згодом буде щось і для німців. Знову ж таки, по роботі, по різних зустрічах я бачу, що німці цікавляться українською мовою. Я зараз працюю у будинку літніх, допомагаю накривати на столи, погуляти. Там є кілька жінок, яким я щотижня пишу українські слова і ми з ними обмінюємося. Вони мені — німецькі, а я їм — українські слова. Ми з ними вже вітаємося двома мовами, дякуємо один одному двома мовами і прощаємося також двома мовами. До речі, наша Маліка, також доволі часто пише в месенджері українською — інколи вітається або навпаки прощається.
Ферайн — це…
Це громада. Для мене це громада. Для мене завжди важливо було, щоб не моя хата з краю, щоб не поодинці — де б ми не були. Війна показала, що нам треба тільки об’єднуватися. Щоб вижити. Просто вижити. Як люди, як родина, як нація.
Тому ферайн — це громада. Це спосіб зберегти себе, навіть далеко від України. Зберегти зв’язки з тими, хто залишився в Україні. Допомогти їм так, як ми можемо, чим ми можемо. Ми не можемо багато зробити, бо наш ферайн поки що маленький. Але треба робити і ми робимо все, на що здатні. Як невеличкі джерельця, струмочки, які збираються разом і утворюють велику повноводну річку. Ми це робимо, аби не втратити свою ідентичність.