«Мій народ мені допоміг. Моя задача — допомогти йому»
Прикордонника Євгена Кетриша війна застала двічі. Спочатку — на рідній Луганщині, згодом — у Харкові, куди він переїхав після окупації частини сходу України. У перший день повномасштабного російського вторгнення прикордонник втратив ногу. Про прийняття удару серед перших, допомогу пораненим бійцям та незламність — в матеріалі «МедіаПорта».
Євген служить у Державній прикордонній службі останні 11 років, він інспектор першої категорії. Останній раз перед своїм тривалим лікарняним Євген заступив на службу вдень 23 лютого — напередодні повномасштабного російського вторгнення.
«Десь о третій ночі все почалось, — згадує прикордонник. — Ми стояли «на нулі». Російські війська були в кілометрах від нас. Ми їх не бачили, але їх бачили наші камери. Мені чергова частина почала телефонувати з ночі і казати, що там капець — їде велика колона».
Під час так званих навчань росіяни часто «тренувалися» поблизу кордону. Сподівалися, що наступу не буде, але про всяк випадок до прикордонників доєдналися бійці ЗСУ.
«Вони приїхали 23 вранці… Коли вони приїхали, я на всяк випадок почав налаштовувати своїх хлопців, почав їх готувати. Я їм сказав, що я не знаю, що буде, але попросив тримати автомати й не розслаблятися», — згадує Євген.
О пів на четверту оголосили повну бойову готовність.
«Ми, в принципі, і так вже були у повній бойовій готовності. З 4 ранку почалося пекло», — згадує прикордонник.
«Вони почали пускати ракети, було чутно гул техніки. Я орієнтувався, тому що у 14 був на Станиці Луганській. Ми зарядили автомати, аж раптом над нами проходить освітлювальна ракета. Кілька секунд і починаються залпи «Граду». Ми були на відкритій місцевості, нас було восьмеро людей. Починати бій… нас би перебили, тому що в росіян була висота, а ми були на відкритій низині», — каже Євген.
Євген завжди заступав старшим наряду. Почати обстріл можна було лише тоді, коли б він вивів своїх товаришів по службі принаймні до дороги. Чоловіки стояли в районі Липців. Євген почав відводити товаришів, але не встиг — росіяни вдарили по них.
«В нас була команда висунутися у вказану точку, тому що по факту ми не могли протистояти. Я почав рятувати своїх хлопців, відводити їх. Що у 2014 році це випало на мою зміну, що зараз», — говорить боєць.
У 2014 Євген служив на Луганщині.
«Прикордонники тоді не здалися. В нас взагалі тоді не було такої позиції, щоб ми склали зброю і, як вони казали, «стали на бік народу». З яким народом? Який йде проти нас? І те, там було більше найманців», — згадує Євген.
На Луганщині він втратив квартиру. Попри це все, своїм рідним містом вважає Харків. Саме сюди він мріяв перевестися служити. І перевівся. Аж поки у 2022 Росія не прийшла відбирати в нього все вдруге.
«Я побачив спалах, заклало вуха. Пам’ятаю, що я впав сильно. Я відкриваю очі, обертаюсь назад, а пацани лежать. Я почав їм кричати, аби вони встали, але я не зміг встати», — каже прикордонник.
Євген говорить: в той момент жодного болю він не відчував: «Був шоковий стан, але голова працювала. Я ще раз вставати, тому що ж там мої хлопці». Прикордонник відчув біль у лівій нозі, оглянув — наче все було на місці. Підняв праву ногу — вона була ціла. Підняв ліву — побачив, що ноги нижче коліна немає.
«Я швидко дістав портупею і почав перев’язувати. Кров лилась. Я думаю, що частина нижче коліна трималася на м’язі. Давай знову до хлопців, але не зміг посунутися з місця через пекельний біль. Хочете вірте, хочете — ні, але я про неї забув, бо почав кликати хлопців. Я завжди заступався за хлопців. Нікому не давав їх ображати», — розповідає прикордонник.
Після першого обстрілу стався другий і третій. Євген каже — не думав про те, що може загинути.
«Я про ногу взагалі не переймався, бо 21-е сторіччя. Я переймався лише за товаришів, які не відповідали мені, а я не міг їм допомогти», — говорить прикордонник.
«Я розумів, що допомоги не буде саме в цей момент, адже стріляють не лише по нас», — додає він.
Але допомога прийшла — приїхали товариш та місцевий чоловік на машині.
«Він вигнав машину, прибігли місцеві, почали ж мені за ногу казати, а я їм кажу — ну що вже тепер? Я сказав, що в мене є бажання. Бажання жити. Я не знаю, як нас там ще раз не обстріляли всіх. Напевно, одному Богу відомо», — каже прикордонник.
Місцеві принесли Євгену воду, рушник та ковдру, завдяки якій прикордонника змогли витягнути з яру. Він просив людей подивитися, що з його товаришами, але вони сказали, що зробити цього не встигнуть, і запропонували врятувати принаймні його.
«Ми стоїмо, в мене ллється рікою кров, я при тямі. Шок, може, й був, але я переймався за хлопців. Я розумів, що зі мною мій боєць, тому я намагався видавати, що все нормально, що мені не дуже боляче, що я витримаю», — згадує Євген.
Тоді до машини занесли поранену вагітну дівчину. Всі разом вони поїхали до лікарні швидкої та невідкладної допомоги у Харкові. Дорога зайняла близько години. Євген почав мерзнути, попросив чоловіка, який його віз, постежити, аби тільки не заснути та не закрити очі. Євгену згодом сказали, що вагітну дівчину довезти до лікарні не змогли.
«Ці ж виродки перекрили дороги виїзду з області. Я за цей проміжок часу втратив дуже багато крові. Мені після цього місяць кров вливали. Лікар мені казав, що я відро крові втратив», — згадує чоловік.
«Я пам’ятаю, як мене клали на операційний стіл. Як зрізали одяг, берці. Нога висіла. Все зробили. Батько мене знайшов десь за дві години», — каже Євген.
Батько Євгена — теж прикордонник. Офіцер служить у Харкові. Після поранення сина він скликав всіх охочих здати для Жені кров.
«Треба було багато крові, й треба було терміново», — говорить чоловік.
«Наші приїхали, просто окупували лікарню, мені здається. Підтримка дуже велика, серйозно. За пару днів я прийшов до тями так, що я вже міг говорити», — згадує Євген.
Перші два дні у лікарні він не чув обстрілів зовсім. Від кількості препаратів він нічого не відчував та завжди спав. Прокидався, бачив батька, засинав знову.
«Я прийшов до тями та почав слухати ці жахливі вибухи. Вони били по всьому. Авіація літала — це взагалі був жах», — згадує прикордонник.
За кілька днів Євгена забрала швидка. Після лікарні швидкої та невідкладної допомоги був шпиталь у Дніпрі та у Львові. Там його зустріли свої.
«Біля мене сиділи, чергували. Просто молодці. Я не знаю, Львівській шпиталь — я до них обов’язково заїду після повернення», — обіцяє Євген.
У Львові прикордоннику зробили кілька операцій. Подальші операції та протезування запланували у Європі, повідомив завідувач відділення.
«Він сказав, що там круті протези та медицина на порядок вища», — згадує чоловік.
«Я сказав, що як він скаже, так і буде. Мене, в принципі, і там все влаштовувало», — зазначає Євген.
Під час нашої розмови Євген був уже у Польщі. Лікарі попередили: його довезуть до кордону, а вже звідти заберуть медичним гвинтокрилом. У той момент Євген зізнався, що боїться літати, то ж попросив лікарів вколоти йому щось «від страху». До закордонного шпиталю Євген летів разом із сестрою.
«Мене зустріли, поселили в палату. В мене були сильні фантомні болі. Я не міг без знеболення, адже боліла та частина, якої немає. Ліків від цього немає», — говорить прикордонник.
Над ліжком під час реабілітації у Польщі висіли два стяги — України та Польщі.
Євгену встановили учбовий протез. Для скорішого одужання він щодня їздить на тренування до лікарень.
«Держава мене не кинула. Я не перестаю любити свою країну. Фізіотерапевти щодня зі мною працюють. Вони від мене не відходять. Показують, що треба. Мені треба навчитися нормально ходити на протезі. Протез в мене три місяці учбовий», — сказав прикордонник.
«Я майже відновився. Я думаю, ще місяць-два і я поїду додому», — розповів Євген.
Після ампутації прикордонник вирішив — хоче допомагати тим, хто зазнав поранень внаслідок російської агресії. Для цього завів свій блог в Instagram та TikTok:
«Щоб підтримати моральний стан. Я показую, що з цим жити можна. Що я круто з цим можу впоратися. А якщо можу я, то зможуть і інші. Не тільки військові, а й цивільні».
Навіть під час розмови Євген каже — його поранення не настільки серйозне.
«Я не люблю скиглення. Я ще на роботі казав — звертайтесь до мене якщо що. За ногу я не переймаюсь. 21-е століття. Мені навіть подобається, якось креативно з протезом», — каже прикордонник.
Євген просить людей звертатися до нього за бажанням — поговорити аби зарядитися мотивацією. Наприклад, йому телефонувала дружина бійця ЗСУ, який також втратив кінцівку.
«Мені приємно, що я комусь потрібен. Український народ допоміг мені, тепер я хочу допомогти йому», — зазначає він.
Нині Євген щодня спілкується зі своїми товаришами по службі. Прикордонник Андрій, який допоміг витягнути Євгена з яру, отримав нагороду і продовжує служити на Харківському напрямку. Сам Євген мріє скоріше повернутися до Харкова. А от чи повернеться на службу, питання залишається відкритим. Звільнятися поки він не планує:
«Це наша земля. Я дуже хочу повернутися до Харкова і якось допомагати. Ми після перемоги швидко все відновимо. Україна — це мій дім. Я давав присягу».
У травні президент відзначив Євгена орденом «За мужність» III ступеня.
Наприкінці серпня Євгену почали встановлювати основний протез. Його колір — синьо-жовтий.
Фото Євгена Кетриша