«Ми хочемо створити мурал на місці загибелі Антона», — Василь Рябко
Після повномасштабного російського вторгнення в Україну харківський музикант, лідер гурту «Папа Карло» Василь Рябко разом з друзями вивозив з-під обстрілів мешканців районів Північна Салтівка, Горизонт, ХТЗ. Під час одного з рейсів їхній автомобіль обстріляли — загинув 34-річний водій Антон Хрустальов. 16 березня минув рік з дня його загибелі. Про вшанування пам’яті друга, музику під час війни, «внутрішню Полтаву» та Харків–залізобетон — слухайте у новому епізоді подкасту «Герої Харкова».
Герой епізоду: Василь Рябко, лідер гурту «Папа Карло», волонтер
Слухайте та підписуйтеся на подкаст
- Радіо Накипіло (92,2 FM) щовівторка о 20:00
- Google Podcasts
- Apple Podcasts
- YouTube
Тетяна Федоркова: Нашу розмову мені б хотілося зокрема присвятити тим харківським волонтерам, які загинули під час повномасштабного вторгнення. На жаль, серед харків’ян вони є. І днями пан Василь у Facebook написав про свого друга Антона Хрустальова, який вивозив людей з-під обстрілів у Харкові.
Володимир Носков: Це якраз у роковини загибелі так, Васю?
Василь Рябко: Так, все вірно.
Тетяна Федоркова: І цей допис був наповнений болем і дещо злістю. Чи правильно я зрозуміла його тон? І мені б хотілося поговорити про Антона, якщо б ви могли розказати про те, що ви робили тоді і як це все відбувалося.
Василь Рябко: Ми познайомились з Антоном на початку березня. Антон дуже добре знав райони Горизонт, ХТЗ. Вже не можна було заїхати через окружну і потрібно було якимось чином…
Володимир Носков: …манівцями, стежечками.
Василь Рябко: Так, і Антон у нас був спочатку як штурман. Він показував нам, як краще проїхати, конкретно на Горизонті. Він сам жив в районі Східний. Ну і Північну Салтівку добре знав.
Володимир Носков: Ви їздили, щоб евакуйовувати людей, чи вже тоді почали розвозити гуманітарку?
Василь Рябко: Ми спочатку вивозили свої родини, потім родини друзів, а потім почався шквал дзвінків від просто знайомих, яким також треба було допомогти. Ми думали займатися продуктами, якоюсь снарягою для армії. Але вийшло так, що коли ми евакуювали своїх, почали евакуйовувати всіх інших.
Володимир Носков: Таксі майже не працювало. А ті водії, які бралися вивозити людей, брали просто захмарні ціни, 5-8, а то і 10 тисяч грн, щоб відвезти до вокзалу. І були ці відчайдухи, як Антон Хрустальов і ти, які вивозили людей з Харкова.
Василь Рябко: Так і було. І мої друзі віддали нам бус… І ми вантажним бусом вивозили людей. Там було багажне відділення, без вікон. Ми накидали спочатку одягу якогось, а потім карематиків. Рекорд у нас був — одного разу ми взяли 18 людей, які сиділи в такому стані. Це був шквал замовлень, заявок.
Тетяна Федоркова: У цьому дописі ви пишете про те, що на той момент влада не створила якоїсь координації, координаційного центру, щоб це відбувалося не хаотично, не волонтерськими силами, саме тому ваша допомога була необхідна.
Василь Рябко: На вулиці не можна було копа зустріти. Жодної не було організації з боку міста. Спеціально наші телефони виклали в усі чати. Мені довелося інший телефон заводити, тому що просто було 20 дзвінків на секунду.
Володимир Носков: Можливо, ви паралельними вулицями працювали і не перетиналися? Теж ймовірність зберігається, тому що той самий міський голова Ігор Терехов і голова обласної адміністрації Олег Синегубов заявляють, що вони активно брали участь в евакуації людей.
Тетяна Федоркова: Я пам’ятаю, було дуже багато повідомлень про те, що люди гуртуються. Олег Каданов, інші активні люди, музиканти, харків’яни всі почали створювати свої команди. І тоді на цьому фоні я не пам’ятаю, щоб була влада.
Василь Рябко: Жодного разу ніхто не вийшов на зв’язок, не намагався координувати, ми не зустрічали жодного міського автобуса для евакуації, машин, нічого. Перший евакуаційний автобус взагалі організував Костя Немічев зі своїми, тоді ще «Національний корпус», ТРО і так далі.
Володимир Носков: Тобто все-таки можемо говорити, що Харків перші два-три тижні все-таки встояв завдяки таким добровольчим осередкам, як військового плану ініціативам, так і волонтерським.
Василь Рябко: Я абсолютно в цьому впевнений. Я так само два дні бігав зі зброєю в руках, так само з волонтерами, так само з військовими.
Володимир Носков: Хочу повернутися до долі Антона Хрустальова. Ти пишеш, що він загинув під час одного з обстрілів.
Василь Рябко: Абсолютно вірно. Під час обстрілу Північної Салтівки російськими «Градами». У нас був третій рейс того дня, ми вже встигли два евакуаційних рейси зробити. А за день до цього ми були в Полтаві, також вивозили туди людей. Але того разу ми вивозили картини з галереї Бориса Гриньова. У Полтаві набрали ліків, що були у жуткому дефіциті. Більшість з них була для Олексія Болгова, у нього був волонтерський центр на Північній Салтівці. А працювали ми з 06:00, тому що приблизно о восьмій окупанти починали обстрілювати. І до цього часу можна було зробити декілька рейсів.
Володимир Носков: Тобто, можна сказати, що ви намагалися втрапити в такі паузи між обстрілами, вираховували…
Василь Рябко: Так і було. Олексій Болгов потім фільм зробив, називається «Північна Салтівка». І він якраз дуже дивувався, що ми завжди приїжджали чітко між обстрілами. А нічого дивного не було, ми тоді могли стояти пів години і чекати, щоб цей обстріл відбувся.
Тетяна Федоркова: Ви вже розуміли відповідальність, що може статися… Чому вирішили продовжувати?
Василь Рябко: Ми допомагали людям, ми працювали для людей.
Володимир Носков: Насправді починалося все набагато раніше, ще 2014-го року, коли був Євромайдан. Можна згадати ваші поїздки в зону АТО. Ця мистецько-політична активність не згасала, виходить, так?
Василь Рябко: Можна згадати ще й 2004 рік і 2000, «Україна без Кучми». Так вийшло, що у 2014 це все вже було структуровано.
Володимир Носков: А скажи про ті перші дні вторгнення. Я правильно розумію, що на той час ще не йшлося про те, що у волонтерів є броники, шоломи, так?
Василь Рябко: Так, ми в принципі вже тоді купили якусь кількість броників, якусь кількість нам Олежа Каданов дав. Але ми їх собі не залишили. Наприклад, ми 24 чи 25 броників з шоломами віддали підстанції швидкої допомоги на ХТЗ, тому що ми вважали, що їм потрібніші, ніж нам. Вони працюють і в комендантську годину, вночі. Тоді вже брат у мене пішов служити, і ми вважали, що броніки і каски важливіше військовим дати чи медикам.
Володимир Носков: У тебе старший брат служить, так?
Василь Рябко: І молодший теж.
Тетяна Федоркова: Пане Василю, скажіть, будь ласка, у вас зараз немає якогось розчарування або вигорання? Ви багато виступаєте, допомагали, як волонтер евакуацією. Можливо, були такі моменти, коли вже все, пора закінчувати… Чи є ще натхнення і далі?
Василь Рябко: Напевно, творчість дуже допомагає від вигорання. У тому сенсі, що ти дійсно працюєш, працюєш, потім раз — пісню записав і можна працювати далі. Коли починали волонтерити, то ми іноді виїжджали в Полтаву. В Полтаві було пальне, ліки, те, чого не було тут. І один день відпочинку дає дуже багато. І в творчості так само.
Володимир Носков: Я знаю навіть, куди ви їхали! За шашликами.
Василь Рябко: А так, їздили і на шашлики. Це була абсолютна правда. І стан творчості я тоді назвав внутрішньою Полтавою. Творчість якраз дає цю можливість не вигорати.
Володимир Носков: Але в перший місяць великої війни ти не міг взяти гітару. І тільки після того сів і заграв.
Василь Рябко: І те, я сів і заграв тому, що ми домовились про перший музичний марафон. У мене навіть не те, що бажання прямого якогось не було, просто я подумав, що скучив… Ми вирішили зробити перший марафон на підтримку ТРО. І я зрозумів, що треба порепетирувати. Я взяв гітару і грав на ній цілу ніч. Я зрозумів, що це дуже потрібно. А після самого марафону, який був декілька днів, я зрозумів, що це ще фінансовий чинник, що таким чином можемо збирати допомогу. Ми покликали всіх друзів, ніхто не відмовився, ми зустрілися, обіймалися.
Тетяна Федоркова: Чому не хотіли брати гітару в руки?
Василь Рябко: Так часу не було. Ми працювали з 06:00 до 18:00. Коли ми приїжджали, я декілька годин сидів і просто заявки на наступний день упорядковував. Просто не було часу. Ми в прямому сенсі валилися з ніг.
Тетяна Федоркова: А не було такого відчуття, що зараз не час для розваг, не час для пісень? Такого, що було на початку війни у багатьох артистів. Просто не могли собі цього дозволити, тому що вважали це зайвим.
Василь Рябко: У мене такого точно не було. Якби було бажання, я б точно грав, тому що музикант не може не грати.
Володимир Носков: Мені взагалі, чесно зізнаються, трохи дивна така постановка питання. Я його теж чую від деяких ведучих, які спілкуються із артистами. Я не знаю війни, де б не підтримували військових артисти, поети, письменники. Це абсолютно нормально, тому що і під час війни життя продовжується. У мене іншого плану запитання: Васю, я знаю двох людей з мистецького світу, які настільки стресонули, що у них відключило творчу складову. Це наші спільні знайомі з тобою. Один з них сказав: ну я не можу писати музику, вірші, тільки думаю про повітряні тривоги, про війну і так далі. Другий, з художників, так само каже: я настільки стресонув, що тепер не можу настільки продуктивно працювати, як це було до війни. Як ти гадаєш, чому одних рве і хочеться писати на теми війни, а інших навпаки?
Василь Рябко: Я все одно вважаю: кращі ліки від вигорання — це праця. Коли ми працювали з шостої до шостої, то це шалений адреналін, шалені емоції. І дуже багато всього, таких речей, вони ж все одно мають кудись вийти. Вони б просто увімкнулися у волонтерство, почали щось робити… Якби я так само сидів, наприклад, вдома, не знаю, і слухав би повітряні тривоги, напевно, я теж нічого не написав і нічого б не робив.
Володимир Носков: Тобто, можна сказати, що те, що вийшло у тебе в музиці, поезії, у піснях — це те, що виходило через край, з душі.
Василь Рябко: Я думаю, що це якраз щиро було. Іншого пояснення немає.
Тетяна Федоркова: Ви кажете, що тоді зібралися, обіймалися, були дуже раді. Можете згадати, які це були дні? І наскільки це було важливо для вас особисто і для всіх, хто вас оточував? І для міста Харкова, бо тоді не було жодних таких подій. І коли щось затівалося онлайн, якийсь настрій з’являвся.
Василь Рябко: Я тоді всіх обдзвонив, це була моя ідея. Сергій Жадан підтримав. Не розголошували місце зустрічі, що це, де це, щоб не вмикали телефони, тому що ми розуміли, що може спокійно ракета прилетіти. Це було в 20-х числах березня.
Тетяна Федоркова: Страху не було вже? Була така робота постійна.
Василь Рябко: Не було неконтрольованого страху, не боїться тільки дурачок. Страх — це абсолютно нормальне людське почуття. Або з ним можна щось робити, працювати, або не можна. От всі ці люди щось зробили зі своїми страхами і можуть працювати.
Володимир Носков: Згадай, можливо, подію або день, коли ти твердо вже зрозумів, що все, Харків люди не здадуть.
Василь Рябко: Я це писав з перших днів, що не здамо. Але, чесно кажучи, впевненості такої не було, в тому сенсі, що я не з тих людей, які йдуть в якусь справу тільки впевненим у перемозі. Я так само думав, що ми Майдан програємо, серйозно. Якби не пішов, просто було б соромно. І тут та сама ситуація. А от те, що не здамо… Я думаю, що все-таки усвідомлення прийшло у квітні. 3-4 марафон у нас вже був, з’явилося багато військових на вулицях. І, напевно, це все-таки було всередині квітня, мені здається.
Володимир Носков: Ти це побачив по позиції військових, волонтерів активних людей чи все-таки побачив певний злам і серед звичайного населення населення?
Василь Рябко: Населення увімкнулося пізніше трохи. От квітень був такий місяць, коли ми по вулицях гасали, можна було за 10 хвилин проїхати від Рогані до Олексіївки спокійно. Наприклад, у травні, червні вже почалося якесь масове волонтерство, всі були волонтерами. І це було прикольно і дуже приємно. Стало менше евакуацй, більше часу на те, щоб військовим допомагати. Ми постійно бували на позиціях і бачили, що у нас є, що з’явилися нові частини, достатньо сил, щоб утримати Харків.
Володимир Носков: Ви допомагаєте територіальній обороні, так? І не тільки.
Василь Рябко: Так, у нас є декілька частин в пріоритеті. 227 батальйон ТРО, 226, Kraken, з якими я два дні з пацанами, тоді це був ще не Kraken, а незрозумілий батальон з автоматами. А потім вони стали стали Kraken. І є любов з 2014 року — це наша 92 бригада.
Володимир Носков: Василю, але твоя пісня — ще й зброя, тому що твої пісні банить русня.
Василь Рябко: Я сьогодні намагався викласти на TikTok пісню «23:00». Її знесли за три хвилини.
Володимир Носков: А що там за пісня?
Василь Рябко: Вона у Facebook є. Пісня про «прекрасні» обстріли, там прекрасний кліпчик. В YouTube його уже не існує, а у Facebook чомусь досі є. От набери «Папа Карло» «23:00».
[фрагмент пісні]
Тетяна Федоркова: Як змінилася ваша музика, як змінилася ваша творчість, як це все вплинуло на неї?
Василь Рябко: Вона стала ще більш щирою, додалося матюків. Ну як можна про русню сказати по-іншому? Напевно, «Харків-залізобетон» ви чули? У нас всі ці слова [нецензурні] зала хором доспівує.
Василь Рябко: Але у нас також з’явилося декілька пісень про кохання, вони просто нікуди не поділися. Питання в тому, що зараз місто — суцільний знімальний майданчик, воно дуже колоритне, дуже антуражне, і воно реально зараз об’єкт мистецтва.
Василь Рябко: У нас є пісня «В обличчях різних». Це перша пісня, яку ми записали вже під час війни, і там наша солістка Яночка ходить по місту і просто всіх поїть кавою, усіх, кого зустрічає. Комунальників, військових, волонтерів… А пісня сама про любов, але знову-таки, чи просто про любов, чи ще про любов до міста також…
Володимир Носков: Ви нещодавно повернулися з гастрольного туру Європою. Як там сприймають пісні, наповнені злістю, гнівом, не тільки любов’ю, а й от про те, що ти говорив, і мат і так далі?
Василь Рябко: Дуже класно сприймають, тому що, по-перше, все одно відсотків 70 — все-таки аудиторія наша, українці. Хоча було пару міст, де було навпаки. І вони все одно сприймають… Якщо на початку деякі люди, німці, ставили питання перед концертом, наприклад: а чому ви просто не помиритеся, це ж ваші брати?!
Володимир Носков: Я і вів до цього, так. Німці не намагалися вас примирити або стримано сказати: ну ви можете трошечки м’якіше, толерантніше? Такого не було.
Василь Рябко: Вони намагалися. Питали, чому ви просто не помиритеся? «У вас вже один язик», і в якийсь момент я просто кажу: як ми можемо з ними помиритися, коли Путін — х**ло? Він каже: Putin is not ****. Я кажу: х**ло, х**ло! І, коротше, на цьому спілкування припинилося, вони почали робити вигляд, що нас не розуміють. Але після концерту все одно підійшли, і саме тоді ми з ними поговорили. У них з’явилася маса запитань. І ми почали їм показувати свої телефони, фотки, відосики. Вони взагалі не мали гадки, що тут відбувається! І вони точно пішли додому гуглити і дивитися, щось шукати інше, окрім російських каналів, які вони явно дивилися.
Тетяна Федоркова: Я сподіваюся, що після того, як Міжнародний кримінальний суд оголосив офіційно, що Путін підозрюється у воєнному злочині — хоча б у тому, що незаконно депортує дітей — можливо, німці і всі інші хоча б з цього боку будуть вважати його х**лом. Подивимось.
Василь Рябко: Німці також різні. Там є мій друг, бард, який дуже багато був у «совку», і в росії. І він з найкращих німців. У 2015 він написав пісню, вона називалася «Не стріляйте в своїх братів». І була присвячена зверненню до Росії — типу не стріляйте в своїх братів, браття — це ми. А от зараз він вже вибачався, сказав: Васю, я такий глупий був, такий наївний.
Володимир Носков: У тебе ще зберігалися до Великої війни стосунки із колегами, музикантами [з росії], чи ще з кимось спілкуєшся? Чи все обірвав повністю.
Василь Рябко: Я дружив з солістом гурту «Ундервуд» Максом Кучеренком. Я допомагав з перекладом навіть пісень деяких, і я в якийсь момент почав йому писати, здається, ще раніше набагато. У 2014 році гурту «Ундервуд» підтримав Майдан. І вони, до речі, були у Харкові. Ми їм концерт робили. Вони однозначно підтримали Майдан, це друзі також Сергія Жадана. І тоді ми з ними нормально затусили, почали переписуватись постійно. Але у 2018 році вони записали пісню «Меня зовут «Искандер», пісня дуже зухвала: «Меня зовут «Искандер», в ракетной атаке нет полумер». Дуже зухвала пісня. І я тоді ще написав щось йому, що це за х****, а він мовчав. А потім я просто його на ігнор поставив і припинив спілкування. А вже потім, побачив, що він там запостив, що він в гостях у Сукачова, це відомий рашист, я йому написав: «Що ж ти мовчиш, Максику? Ти ж сам з Сімферополя! Чий Крим?». А він мовчав. Ну мовчав і мовчав. Я його видалив на***, написав пост…
Володимир Носков: Це такий запобіжник життя у них? Страх? Що?
Василь Рябко: А вони по-іншому не виживуть, вони боягузи. Їм треба було валити з цієї країни набагато раніше, але це було незручно, це було некомфортно. Комфортніше було виступати на їх сраних «Нашествіях» і отримувати там бабки, стопудово, за пісні типу «Меня зовут «Искандер».
Тетяна Федоркова: Я хотіла б на останок спитати у вас про, те як змінилася харківська творча й культурна спільнота. Чи вона стала більш єдиною? Які у вас від неї враження, почуття?
Василь Рябко: Дуже багато митців перейшли на українську мову, дуже багато, навіть ті люди, які говорили, що вони космополіти. І ті люди, які, я думав, що будуть все життя говорити українською.
Володимир Носков: Це позиція чи пристосуванство, Васю?
Василь Рябко: У когось позиція, у когось пристосуванство. Чи позиція, чи пристосуванство ми побачимо буквально за рік-два. Якщо вони залишиться на цих позиціях, значить, це була позиція, тому що я знаю дуже багато людей, які в 2004 році також почали спілкуватися українською, а потім — ні, не дало дивідендів, значить, будемо повертатися.
Василь Рябко: Ми розмовляли про злі пости. Цей пост, який я виклав, він не просто емоційний, я зробив його для чогось. А зробив, тому що ми зараз спілкуємося з приводу увічнення пам’яті Антона Хрустальова нашим містом. Ми хочемо зробити на місці його загибелі мурал. І друге — родина Антона Хрустальова не отримала жодної допомоги, навіть тих грошей на поховання, які дають, коли людина помирає… От бабуся помре, навіть цих копійок його родина не отримала. Вони кажуть, що невчасно звернулися. Невчасно — це означає, що в березні, коли Антон загинув, не працювали взагалі жодні установи, не працювали і в квітні. Я думаю, десь в кінці травня почались перші установи повертатися. На той момент родичі Антона виїхали.
Володимир Носков: Так, ми знаємо про факти негідного вшанування і захисників, які обороняли обладміністрацією, і волонтерів. Ця історія з цвинтарем з безіменними похованнями — це якраз припало на березень-квітень. І дійсно вже час хоча би почати обговорення серед громадських організацій, волонтерів…
Василь Рябко: Ми завжди в конструктивному полі діємо. Ясно, що можна піти і самим намалювати. І якщо буде якесь затягування або перепони, ми все одно це зробимо самі і хай спробують замазати. Якщо цього не буде, тоді буде будемо хуліганити.
Володимир Носков: А скажи, будь ласка, як представник певної волонтерської групи ти і досі відчуваєш себе не своїм для влади, тобто як вибудовуються сьогодні стосунки між міською, обласною владою і волонтерами?
Василь Рябко: Я чесно скажу, у нас не виходить абсолютно не спілкуватися, але я просто намагаюсь бути конструктивним і звести це до мінімуму. Зрозуміло, що мені ці контакти не подобається, особливо коли мені починають ті самі запитання ставити. «Хто вас туди посилав? Навіщо ви туди поїхали і так далі. І як так могло статися, що ви опинились під обстрілами?».
Володимир Носков: Тобто це зберігається? «А ми вас туди не посилали».
Василь Рябко: І це ще не найгірше питання. Ви б послухали, що мамі Антона розповідають, тому що зі мною так вони не можуть розмовляти.
Тетяна Федоркова: Цей малюнок, який ви хочете зобразити, ви поки що не розкриваєте, але можете сказати, це буде зображення з його обличчям?
Василь Рябко: Є конкретний малюнок. Дуже хороший художник-мураліст Андрій Пальваль, який робив мурал Леннона. Є його малюнок, його принципова згода на те, що він приїде і зробить цей мурал. Тобто ми всі ці речі беремо на себе. Ми знаємо, де ми знаємо що, ми знаємо як. Цей малюнок давно з’явився, Андрій надіслав мені його, здається, за два тижні чи за три після смерті Антона. Там якраз Антон за кермом. І такий щемкий, хороший.
Володимир Носков: Васю, дякую, що ти нам розказав про свого друга, волонтера, і нам сьогодні хотілося нашою розмовою вшанувати пам’ять, подякувати тим загиблим волонтерам, про яких ми реально нічого не знаємо. З різних причин. І дуже хочеться, щоб їхні імена не були забутими. Тому краще, щоб друзі, рідні, близькі теж розказували про це у себе у на сторінках соціальних мереж, в ЗМІ. Щоб не сталося потім, що деякі чиновники дозволятимуть собі говорити «А ми вас туди не посилали»…
Тетяна Федоркова: Дякую, пане Василю, успіхів вам в цьому питанні і в музиці.
Читайте також: Місто-фортеця: як народився логотип «Харків – залізобетон»