«Ми були щасливі знайти батьків живими», — харків'яни після обстрілу гуртожитку

Аватар пользователя Ірина Антонюк

18 серпня дві російські ракети влучили у гуртожиток трамвайного депо у Слобідському районі Харкова, де мешкали Юлія та Сергій Галушка. Подружжя прокинулося від першого вибуху, двері заклинило. Слідом за першим пролунав другий вибух, шість квартир разом із їхньою, обвалилися. В цей час син Юлії та Сергія Олександр разом із дівчиною тікали від смерті поверхом нижче.

«Прокинулися від вибуху»

Родина жила у гуртожитку разом — батько і мати на четвертому поверсі, син з нареченою на третьому. 17 серпня російська ракета зруйнувала гуртожиток у Салтівському районі, і сім'я остаточно вирішила виїжджати.

«Ввечері проговорили це все, потім ми з моєю дівчиною Юлією пішли в свою кімнату і зібрали усі речі. Було дуже не по собі: тривога, паніка, страх і спати було важко. Ми зібрали у валізи все необхідне: документи, одяг», — розказує Олександр.

Передчуття було у всієї родини, каже мати Олександра Юлія: «Ми розуміли, що у нас — гуртожиток, страх закрався, бо російська армія цілила в гуртожитки. У нас у районі багато шкіл зруйнованих, у школи влучали, дитсадки. Це не було неочікувано. Звичайно, на душі було тривожно. Ми кожну ніч, коли лунають вибухи, усі спимо погано, завжди поряд телефон… Слухали завжди повідомлення про повітряні тривоги, читали, чекали. І навіть на нашому поверсі частенько вибігали в коридори під час тривоги. В ту ніч… Ніхто не зреагував, мабуть. Ми прокинулися від вибуху».

«Вирвалися з-під завалів» 

Олександр почув сигнал повітряної тривоги і разом із дівчиною встиг вискочити у коридор ще до першого удару, згадує батько Сергій.

«Другий вибух був, коли вони вже бігли по коридору до центрального виходу. Якби не пробігли ті десять метрів, не вижили б. Ракета влучила у кімнату навпроти. Сусіда напроти розірвало на шматки, руки і ноги окремо. А сусідка поряд загинула — її придавило». 

У дівчини Олександра після другого вибуху зачепило спину, говорить Олександр: «Ми постійно перші у коридорі стояли. Майже завжди одні стояли — ніхто не виходив. Ми не ігнорували тривоги. І цього разу вибігли. Дівчина забарилася — закривати кімнату чи не закривати? Кричу їй: «Біжимо!» Побачив, що біжить і сам побіг тоді вперед. В неї уламками посікло спину».

Гуртожиток після ракетного удару РФ, 18 серпня. Фото: suspilne.media

Юлія розповідає, що після першого вибуху намагалися вибігти, але двері заблокувало.

«Стався другий вибух cекунд за 10 — і нас підкинуло. Пробило покрівлю і перекриття між третім та четвертим поверхами. Нас підкинуло вгору, наче якась невагомість чи перенавантаження, як у ліфті їдеш. Особисто я навіть не зрозумів — вийшли ми в коридор, чи не вийшли. Ми впали — з 4-го поверху на 3-й. Свідомість не втрачали, бачили, як перед очима все складається. Нас засипало уламками», — розказує батько Сергій.

За словами Юлії, вони падали більше ніж чотири поверхи, бо під кімнатами був старий технічний ангар.

«В нас гуртожиток такий, що під ним було трамвайне депо. Там ремонтували вагони колись, воно давно не працює. Ракета влучила прямо туди, де жили люди, у наші кімнати. Наче спеціально туди. Вони цілилися туди, де люди живуть».

Наслідки ракетного удару 18 серпня. Фото: Прокуратура Харківщини

Юлія та Сергій змогли вибратися, під уламками Сергій знайшов сусіда: «Знайшов, але привести його до тями не зміг, витягти не зміг, в мене просто половина тіла оніміла. Але він вижив і мати його вижала. Тільки у неї перелам хребта. В інших сусідів — у чоловіка сім переломів, у дружини — перелам хребта, у дитини від колін до стопи — відкриті переломи ніг. Я чув, вони були у Львові, на реабілітації. Це складно дуже передати людям, які не потрапили у таку ситуацію. Це важко зрозуміти просто».

Шестеро сусідів загинули

Серед загиблих від ракетного обстрілу гуртожитку — сусідка родини Ольга Швець. Їй було 54, жила за стіною і померла у своїй кімнаті.

«Між нашими суміжними стінами проходила вентиляційна цегляна труба. Від цього вибуху вона впала на неї. Мені здається, я чув її голос, як вона кликала на допомогу. І ця цегла в стіні, можливо, вона була там заблокована. Там дуже важко було розбирати завали, туди не заїде ні важка техніка, ні трактор, рятувальники розпилювали і розбивали, щоб дістатися. Там до сих пір навіси від тих завалів. Припускаю, що її цей вибух застав у ліжку. Вона не встигла ні піднятися, ні пробігти», — говорить Сергій.

Ольга жила разом із сином Русланом, удвох працювали двірниками. Син вижив і дуже сумує за мамою.

Ольга з сином. Фото з сімейного архіву, яке знайшли на руїнах гуртожитку

Згадує, що прийшов до тями лише у лікарні, що сталося — не пам’ятає. Він виїхав за місто на дачу і боїться повертатися. Юлія розповідає, що Ольга дуже опікувалася сином з інвалідністю.

Портрет Ольги, знайдений під завалами гуртожитку

«Вставали рано завжди. Вони завжди разом, йому потрібна була така підтримка і допомога. Кожного року проходили комісію, щоб йому платили пенсію. Вона піклувалася про нього — на роботу вдвох, з роботи вдвох. Виїжджати з міста Ольга не планувала кажуть сусіди: «Вона майже ніколи не виходила у коридор. А чогось так думала — вона і не боялася. Вона не була із лякливих жінок, вона звикла самостійно працювати, розраховувати тільки на себе, Русланом опікувалась. Ми всі не виїжджали, сподівалися, що в нас не попаде, не прилетить. Найбільше всіх тримала робота у Харкові. Ми всі працювали тут, отримували зарплату. У Ольги є будинок у Вільшанах, там зараз живе Руслан». 

«Я думав, їх усіх порозривало»

Майже пів години Олександр був впевнений, що і його батьки загинули:

«Коли побачив квартиру, думав, що їх вже немає. Я хвилин 20 ходив, бачив, що кімнати немає. Людина, яка не знає, що таке вибух, вона не розуміє. Так і я не розумів. Я думав, їх усіх порозривало, або завалило насмерть. Я не уявляв, що можна після такого вижити. Тому я в горі ходив, до поліцейських підходив, намагався додзвонитися до своїх близьких, а телефон вилетів, просив у перехожих. Як їх побачив, я був щасливий».

Юлія та Сергій після ракетного удару по гуртожитку 18 серпня. Фото сім'ї

«Я провів рятувальників, там дуже важко самому розібратися у коридорах, провів їх на поверх. Потім бачу: інша команда рятувальників вже внизу дістає сусідку. В неї була сіра футболка і подумав, що то мій батько. Це був не він, але я зрозумів, що людей вже викопують і побіг їх шукати. Так я побачив, що їх вже ведуть. Спочатку маму, а слідом батька», — продовжує хлопець.

Юлія трохи пам’ятає, як побачила своїх дітей живими.

«Пам’ятаю цей момент, що вони біжать до нас, плачуть, хочуть нас обняти, а я йду, як у тумані. Я бачу, що це вони, я розумію, що це мої діти, десь усередині я заспокоїлась, що ми всі живі, але я була контужена, мабуть. Я не могла навіть відреагувати, як потрібно, обійняти. Мене просто вели і я йшла. Навіть страху не було», — згадує мешканка гуртожитку. 

Родина Юлії та Сергія вижила під час російського ракетного удару по гуртожитку у Харкові 18 серпня. Фото з сімейного архіву

У схожому стані був і її чоловік Сергій:

«Перші хвилини нічого не було чутно. Як у німому кіно, ти бачиш, але не чуєш нічого. Вуха заліплені брудом. Контузило нас. Злегка тягнуло блювати. В першу добу я й не помітив. Я болі як такої не відчував. Хоча тут позашивали, там позашивали, тут синяки, там губа розірвана. Як такої болі я не відчув. Відчув після першої доби, коли простирадло прилипало до тіла, коли помазали зеленкою, коли почав відходити від шоку. А в той час, нічого не зрозумів. Мені здалося, що пройшло від 5 до 10 хвилин, як прийшли рятувальники. Син прибіг, і вони разом нас вивели, саму дорогу я наче і пам’ятаю, що йшов своїм ходом. Але не зовсім».

Швидка відвозила до лікарні одразу по чотири-п'ять пацієнтів. Коли потрапили у палату, Олександр захвилювався: «Я бачив у якому вони стані. У тата було зі спиною щось, а у мами дуже велика гематома на обличчі була і перелом. Ось за це я переживав. Про дім не думав, про речі не думав, що далі робити також не думав. Я думав, як вижити».

Тривале лікування

Син Олександр поранень не дістав, у його дівчини ще й досі не загоїлися рани.

Сергій говорить: «Не хочеться це показувати, але все тіло у нас наче в такій шкірі у сіточку. Змістилися диски, защемило нерв від лівої лопатки до лівого коліна. Не можна було ні присісти, ні нахилитися. Масажі робили і багато чого іншого. Як гнули мене, то крутився, як в’юн. Але зараз почуваю себе набагато краще, ніж у перші дні. Ці перші дні були критичні. Але найбільше постраждала дружина».

Юлія провела у лікарні близько трьох тижнів і зараз ходить на милицях: «Перелам ноги, у черепі тріщина є, струс мозку, розрив барабанної перетинки — вона вже зажила. Ну все одно такий дискомфорт є, я ще на реабілітації, на лікуванні. Почуваю себе краще, тому що було взагалі погано. Одна половина обличчя — міміка гальмується, наче воно паралізоване було. І слуховий нерв був пошкоджений. Дуже близько стався вибух».

Як тільки мама одужає, поїдуть з міста, каже Олександр: «Кожен день думаємо виїжджати, треба маму долікувати і виїжджаємо».

Після ракетного удару жити у гуртожитку неможливо, говорить Сергій: «Нам не залишилося де жити. У сина немає трьох стін, у нас чотирьох».

Допомога небайдужих

Під завалами знайшли тільки документи, які напередодні зібрала для евакуації, говорить Сергій: «Все інше — брудне, розірване, там й досі уламки від ракети».

Після обстрілу родина живе у гуртожитку, який надала міська влада. Поки що — безкоштовно. Від ковдри до одягу — все допомагали збирати друзі, родичі і волонтери.

«Сам гуртожиток який-не який, але чистенько, спати є де, з вікон не дме, це не те, що на вулиці. Дозволили жити безкоштовно, як надовго, не знаємо. Взагалі наші люди надзвичайно солідарні, наша нація — я просто дивуюсь! Скільки волонтерів допомагають в усьому! Небайдужих людей більше, їх набагато більше, ніж байдужих. І це все дуже відчувається».

Додому дуже тягне, зізнається Сергій: «Щоразу, як проїжджаєш повз, голова повертається. Щоразу: треба зайти обов’язково, а не виходить. Навіть знайшли ключі від нашої кімнати, а двері — як жуйка, погнуті. Ми стільки часу там прожили, звиклися. Це був справжній дім, коли руку протягуєш — знаєш, що де лежить, із заплющеними очима знайдеш».

Юлія працювала прачкою, Сергій слюсарем. Як облаштовуватимуть життя далі, поки не знають. Що в їхній родині вже змінилося — у побуті перейшли на українську мову. Кажуть, що ніколи не зможуть пробачити росіянам: «Я думаю вони нас бояться дужче, ніж ми їх. Саме тому вони стріляють по будинках, по міській інфраструктурі, по зупинках, по трамваях — це від безсилля. Адекватних людей там немає. Більше боягузів».

Допомогти родині Сергія та Юлії фінансово

ПриватБанк: 4149609007026562
Моно: 5375414125041367


«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: tetiana.fedorkova@gmail.com 

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.