MediaPost on-line. Тарас Антипович: тіло, душа і доля
Проблему «взаємин» тіла і душі можна назвати центральною для переважної більшості релігійних систем, а отже, провідною для людської свідомості взагалі. Успадкувавши релігійні постулати на рівні підсвідомості, сучасна людина або не задумується про них, або активно заперечує, або фанатично втілює. Християнству часто приписують «нелюбов» до «грішного» тіла на користь «чистої» душі. Власне, протестом проти цієї «несправедливості» є сучасний культ тіла і культ задоволень, котрий панує в масовій та псевдо-елітарній «гламурній» культурі. Відмови від стандарту, вихід за межі усталених «понятій», що вряди-годи трапляються, породжують нерозуміння і ворожість щодо «відступників», які переважно сприймаються як марґінали, лузери чи божевільні. Такими є персонажі книги Тараса Антиповича «Тіло і доля».
Власне, назва особисто для мене була єдиним «проблемним» питанням сприйняття, адже логічнішим було б назвати книгу за основною проблемою – «Тіло і душа». Можливо, така назва здалась авторові занадто банальною, адже сам текст засвідчує безумовно оригінальний талант молодого письменника, котрому вдалося подати власну інтерпретацію «вічної» теми в блискучій художній формі і без жодного ригоризму.
«Тіло і доля» – рідкісний випадок в сучасній українській літературі, коли окремі частини твору дійсно пов’язані між собою, тому якщо вже склалася традиція називати романом своєрідні «романи в оповіданнях», то щодо книги Антиповича можна зробити це з повним правом. І цей зв’язок не обмежується повторюваністю персонажів – усі частини тексту витворюють нерозривну єдність і доносять читачеві спільний меседж.
Сюжетно-композиційна єдність сполучається із дуже легким стилем і естетичним смаком, незважаючи на наявність досить натуралістичних описів. Автор пише про тіло – але навіть коли йдеться про колишнього чемпіона з бодібілдінгу, котрий відтинає собі ноги власноруч (оповідання «Ампутант»), оповідь не справляє враження «чорнухи» і «расчлєньонкі»; про тіло – але навіть зображення статевого акту, котре завершує книгу (оповідання «Ууумф») і напевно якихось «ревнителів моралі» все-таки турбуватиме, позбавлене дешевих прийомчиків на кшталт стікаючого соку бажання і фуг на прутні :). Причина проста – в поетиці «Тіла і долі» художня форма не становить самоцілі, а повністю вмотивована ідейним змістом.
Стрижнем сюжетів оповідань Антиповича і основною ідеєю книги є вже згадувана вище відмова – рішучий крок, який роблять персонажі в пошуках власної цілісності, чи то «душі». Всі вони відмовляються від традиційних суспільних норм і цінностей, будучи цілком «благополучними» членами соціуму. «Я був старшим технологом на виробництві, – розповідає персонаж новели «Без душі» на прізвисько Декарт. – Мав гроші, валяв на койку секретарок, по суботам розважався великим тенісом. Високий, нахабний, спортивний, сліпий» (с. 8). Останній прикметник вжитий тут невипадково – «стандартній» сліпоті протиставляється момент «прозріння», коли персонаж розуміє, що він «стерво цього світу», тіло без душі.
За стандартними мірками, Декарт божеволіє – лишаючи свою уявну «душу» в стінах облаштованої квартири, він стає проводирем бомжів (алюзія з образом Мойсея реалізується в жорстокий спосіб – персонаж по черзі вбиває «підопічних», вважаючи їх ворогами душі). Свою «втечу від світу» Декарт розцінює як подвиг, акт врятування слабкої душі більш витривалим тілом: «До тіла не липне гріх. А душа слабка, боїться душа, спокушається, брудниться. Їй нестерпні шляхи тіла. Їй не пройти їх нізащо! Я – тіло. Убережу її. Врятую» (с. 15). Власне, тут автор вустами свого юродивого персонажа розкриває провідну християнську ідею про те, що в боротьбі з гріхом тіло є і ворогом-спокусником, і помічником (порівняймо, як говорить про тіло св. Йоан Ліствичник (VII ст.): «Воно – мій помічник і мій ворог, мій дорадник і мій суперник, мій захисник і мій кат… Як я можу полишити його, якщо я прив’язаний до нього назавжди? Як я можу втекти від нього, коли воно зросло разом зі мною?.. Я обіймаю його. І відвертаюся від нього»).
Отож, добровільне «бомжацтво» Декарта – своєрідна спроба аскези, боротьби зі спокусами душі шляхом обмеження задоволення для тіла. Останнє ж є засадничим принципом існування сучасного суспільства, проти чого в мазохістський спосіб протестує Ріхард Штоц, персонаж новели з детективним сюжетом «Ампутант»: «Я по частинах… по частинах себе віддавав… щоб привернути увагу… Тіло не можна возвеличувати! Вся теперішня цивілізація заснована на звеличенні тіла… М’ясо біцепсів і сало цицьок… Я зупинив! Тушу свою гидку вкоротив… переміг її» (с. 63). Усвідомлення себе «насосом», котрий щодня накачується протеїнами і тестостероном, а не образом і подобою Бога, безумовно, спричиняє психічний злам Штоца, котрий свідомо викидає себе поза межі суспільства, на догоду котрому служив усе своє життя. Подібне «прозріння» переживає й персонаж новели «Автопортрет слонихи Боні» – типовий «новий рускій», чи то українець, котрий, прагнучи екзотичного полювання на слонів, знищує тварину, і його смерть є ніби спокутою за цей вчинок: злочин проти душі карається загибеллю тіла.
Торжество марґіналів, котрі відкинули суспільні цінності, показане в новелі «Магда, невіста класика» – іронічній стилізації під реп, котра страшенно нагадує «нищенські вірші», поширені в українському фольклорі кілька століть тому. Спільність із фольклором підкреслює й казковий фінал розповіді про Магду, котра присвятила своє життя коханню до давно померлого Класика. Коли власний син, власник фабрики ковбаси, нацьковує на свою стару і потворну матір, котра з’їхала з глузду, суспільство в особі катюг-ментюг, які хочуть закрити музей, Класик піднімається з домовини, щоб урятувати кохану: «І провалиться попід музеєм земля, і невістка Класика (для нас – незграбне теля, а для нього – миліша за квітку) западеться туди із коханим разом, востаннє вдихнувши музейний озон і видихнувши таке, що не видихне й бомж напідпитку» (с. 143).
Очевидно, що до «роману з землею» героїню спонукала в першу чергу її невідповідність суспільству, в якому вона жила, а також брак розуміння від найближчих людей, поступове відчуження, що характеризує людські взаємини в цілому. Тому цілком природно в новелі «Матрьошка», присвяченій ніжній дружбі між зеком та його охоронцем, з’являється популярний романтичний образ «світ-тюрма». Різниця між «тут» і «там» стирається: «Я ходив туда раньше – за стєну, – говорить наглядач Свиня. – Жив там. Но мені там все хуже і хуже. Все якесь не мойо. Кругом люді. А по суті – така ж тюряга, токо чужа. …Так у чому ж разніца? Ми всі – в матрьошкє. У когось вона побільше, у когось поменше» (с. 86). Саме тому інший персонаж новели – вбивця Плакса – так поспішає повернутись до в’язниці, де йому більш комфортно з єдиним другом: «Там тоже стало скучно. Скучно і страшно… Всюду врагі… Даже друззя хочуть мене трахнуть. Це в переносном смислє, канєшно. Но хто його зна…» (с. 96).
Відчуженість, самотність, страх – ті найпоширеніші екзистенційні стани, котрі прагне подолати сучасна людина, часто навпомацки, емпіричним шляхом, помиляючись і падаючи, як персонажі заключної новели «Ууумф». У нічній розмові пари переплелись і показна бравада власним егоїзмом (атеїзмом, цинізмом, гедонізмом тощо), і боязка «перевірка на надійність»:
«– Ти кажеш, що любиш…
– Люблю…
– А любив би мене без ніг?» (с. 150)
Жодних остаточних висновків персонажі, ясна річ, не доходять, проте фінальне «…Якби не наші тіла, як би ми пролежали в ліжку цілу ніч?..
– І як би ми трималися за руки?..
– Окей… Ну йди сюди…
– Ууумф! Ууумф! Ууумф!
– …» (с. 158) доносить у своєрідний спосіб інтерпретовану думку про те, що створена в єдності душі і тіла людина саме через цю єдність мусить шукати шлях до свого Творця.
PS. Попереджаючи гнівні вигуки «шо ж тепер, усім піти в бомжі (відпилювати собі ноги, сісти у в’язницю)?!!» скажу лишень, що книга Антиповича не є керівництвом до дії :). Автор змальовує нетипові ситуації, котрі дратують, обурюють, але разом з тим провокують думку читача, котрий ні-ні та й задумається про душу… Десь між переглядом чемпіонату з бодібілдінгу і сексом :).
Тарас Антипович. Тіло і доля. – К.: Факт, 2008.
Автор: Тетяна Трофименко