MediaPost on-line. «Сателіти» Андрія Жураківського: Аліса в країні циклопів

2008 року у харківському видавництві «Фоліо» вийшла друком збірка івано-франківського письменника Андрія Жураківського «Сателіти». Роман, який дав назву збірці, було закінчено автором за кілька тижнів перед тим, як він пішов із життя внаслідок раптової зупинки серця. Для творчості Жураківського, пише в передмові до видання Юрій Андрухович, була характерною «…стійка, тобто не поверхова, а внутрішня й органічна тенденція до shutdown – затемнення, вимкнення, зупинки (в тому числі й серця), чорної години…» (с. 7). Від розмови, запропонованої Жураківським, стверджує метр сучукрліту, «нам уже не відкрутитися, вона триває, їй не буде кінця…» (с. 8).

Більшість текстів збірки становлять собою замальовки в постмодерністському дусі – засновані на грі сенсами, номінаціями, алюзіями: «я чекатиму і дочекаюся. я каюся, але прийми мене, прийомна моя мати. я кай, bitch. ґерла моя ґерда. чисто мило. урок пройдено. утроба, число. тепер відкрий в мені свої ворота. сни, які сняться кішкам. ти вінець творіння. у тебе є я. я створив тебе. я» (с. 199). І це ще досить життєрадісний філософський уривок – в інших текстах ми подибуємо розчленовані трупи, здеформовані голови, шматки скальпів і щелеп, виламані кістки та інше, покликане переконати в глибокій трагічності витвореного автором світу – в якому реальність відходить на задній план, поступаючись місцем містиці. Це стосується й визнаного «шедевру» Жураківського – новели «Чорна година», в якій цілком реальний вуйцьо Ромко, який приїхав до родичів із Канади, провалився в цілком реальний дерев’яний сільський туалет. «Насправді це не туалет, а телепортаційна кабіна. Лише я один знаю про це. Усі інші там лише випорожнюються» (с. 150), – підкреслює автор.

Отож, певна доля іронії у текстах Жураківського справді присутня, що дозволяє розглядати центральний для збірки роман «Сателіти» як двоплановий твір. З одного боку, роман буде цікавим для шанувальників фантастики та фентезі. З іншого боку – постійні алюзії з «Аліси» Льюїса Керрола та натяки на сучасну політичну ситуацію в Україні залишають чітке враження пародії чи то «стьобу» автора над поетикою жанру, що, безперечно, стирає межу між іронічним і трагічним.

Головний персонаж повісті на ім’я Орцо (хоча в кінці виявиться, що зовсім він і не Орцо, а Орест Серафим Ягель, регіональний абізор неоґностичної конфесії Спектакулярів, котрий помер від надвисокої дози препарату Еnavryl М). Очевидно, все, що включає основна оповідь – це мандрівка Орцо паралельним світом чи то світом його передсмертних марень. В принципі, він непогано розважився на прощання, оскільки, прийшовши до тями в родинному склепі, негайно провалився… в Країну чудес, де з подивом виявив, що він тепер не чоловік, а… Аліса. Тобто дівчина. Тобто Ліна: «Через кілька секунд дівчина, немов підкошена, впала попід гриб, гола до пояса, у чоловічих штанах і з приладом нічного бачення на голові» (с. 49).

У цілому Орцо (тобто Ліна) робить усе, що робила свого часу Аліса: плаває, росте, зменшується, кусає з одного боку і з іншого, бере участь у божевільному чаюванні тощо. А попутно знайомиться із жінкою з символічним ім’ям Юлія, котра відкриває Ліні її високу місію – стати Королевою Ріки й оновити Живий Образ. Зрозуміло, що там, де до справи беруться дві жінки, невдачі бути не може: «Юлія проникала в Ліну руками, язиком, думкою і довгастим рожевим скіпетром із теплої пульсуючої, немов зародок тіла, матерії» (с. 57), звершуючи таким чином посвячення в Королеви. Щоправда, пізніше виявляється, що Юля була заодно з вампірами: «Юлю, що ти коїш?.. Не входь із ними в коаліцію!!! …І тоді Юля схопила ту дівку і легко, начебто ненароком зламала їй шию у звірському укусі-поцілунку, а тоді витягла її тіло нагору, на сцену, і там, на очах у оскаженілих відвідувачів, випила з неї більшу частину крові» (с. 105). Звідси висновок: сови, тобто жінки, не те, чим вони здаються :).

Звертають на себе увагу й містифіковані характеристики України – псевдо-реальної, про яку розповідає Орцо Статичним Олігархам: «Моя країна знаходиться в центрі материка, котрий зветься Лавразія. …Там є кургани і є трипільські поховання. …Живих серед людей небагато. … Більша частина флори і фауни міститься в Червоних Каталогах. Голуби гидять на Міцкевича. Клімат над помірний, із схильністю до екофриквентності…» (с. 36). Інша іпостась України – край циклопі?гОцулів, для яких Ліна оновлювала Живий Образ і які презентували їй… чарівну Солонину (вищий ступінь сакралізації національних цінностей J): «Країна, її країна, виглядала казково. …Дим із коминів маленьких, наче іграшкових будиночків. …Квіти у волоссі дівчат, їх сором’язливі і водночас лукаві посмішки, стримані і дещо таємничі посмішки чоловіків. … вірні собаки, суворі. Але грайливі. Великі і ліниві пухнасті коти, наче живі подушки. …Святі і щасливі діти із піднятими вгору головами…» (с. 70).

І можливо, ця розмова, від якої нам не відкрутитись, не така вже й фатальна?..

Андрій Жураківський. Сателіти. – Харків: Фоліо, 2008.

Автор: Тетяна Трофименко