MediaPost on-line. Премія довжиною в Андріївський узвіз
У дитинстві я мала великий пієтет до різного роду премій та звань, і, коли ми з сестрою влаштовували для бабусь-дідусів імпровізовані концерти, завжди виступала в образі такої собі співачки, лауреата Ленінської премії та Премії ленінського комсомолу, заслуженої народної артистки тощо :). Відтоді благоговіння перед нагородами дещо потьмяніло. А після того, як премію Бі-Бі-Сі «Книга року-2007» здобув роман Володимира Діброви «Андріївський узвіз», до моїх складних почуттів додався здоровий скептицизм…
Звичайно, вже відразу після оголошення прізвищ номінантів на премію Бі-Бі-Сі було зрозуміло, що Софія Андрухович «прізвищем не вийшла», аби отримати цю «високу нагороду»: «доброзичливці» не відмовили б собі в задоволенні висловити припущення, буцім «тато постарався». Утім, «Сьомга» від цього гіршою не стала :).
Молодий харківський письменник Сашко Ушкалов, імовірно, «не вийшов» віком. Зате маловідомий, але, як свідчить коротка біографічна довідка на обкладинці книги, досить маститий письменник і викладач Гарвардського університету Володимир Діброва «підійшов» на премію ідеально.
У короткій анотації до книги ми читаємо, що роман «Андріївський узвіз» розрахований не лише на шанувальників рідного слова, але й на всіх, хто звик читати…
Читати я, припустімо, звикла… Різне. Тому мушу відразу застерегти шанувальників рідного слова: роман «Андріївський узвіз» не для вас! Початкова настороженість, викликана тим, що мова роману якась штучна, невдовзі змінюється на тверду впевненість у тому, що текст було перекладено «рутою» з російської. Про це свідчать численні «перли» на кшталт «Одразу після зайнять він іде до художника по пораду. … При цьому він спирається на стіл і перегортає бляшанку з-під соку…» (с. 149) або «В іншому кінці столика – блакитно-помаранчева місткість від грецького апельсинового соку» (с. 147) (курсив наш – Т.Т.). Я, звісно, розумію, що письменник Володимир Діброва народився в Донецьку, і не можна вимагати від нього досконалого володіння українською мовою… Але коректор книги Марина Муляр могла б зробити комп’ютерний переклад зугарнішим, якби принаймні виправила початкові «Й це», простежила за чергуваннями («обпікло» (с. 92), «шостирічний син» (с. 110), «рай в куріні розсипеться» (с. 114), «зберігти» (с. 123), «светер» (с. 213) та ін.) і нарешті повірила в те, що слова «наче» та «хоча» не бувають вставними…
Думаю, шанувальникам рідного слова наведених прикладів достатньо, аби, втерши скупу сльозу, узятись за перечитування класики. А ми з більш товстошкірими «тими, хто звик читати», можемо ще кілька хвилин виділити на розгляд роману.
«Андріївський узвіз» – це роман-подорож. А роман-подорож – це практично клініка для сучукрліту. Персонажі сучасних літературних творів страшенно рухливі – вони завжди подорожують, правда, здебільшого абсолютно без мети. Просто щоб побачити море чи знайти Карбюратора :).
Персонаж роману Діброви подорожує у своє минуле. На Андріївському узвозі він опиняється в критичній ситуації, збираючись за звичкою сплюнути, «щоб трохи зменшити тягар знання» (с. 11), дістає інсульт (зауважимо, що цей цікавий художній прийом автор використовує двічі: в іншому місці роману ректор, покопирсавшись скріпкою у вусі та випивши коньяку, розриває собі барабанну перетинку й отримує інфаркт (с. 74-83)). Отож, не робіть зайвих рухів, шановні друзі, а головне, не зловживайте алкоголем! 🙂
Саме на узвозі чоловікові (так називає свого персонажа автор протягом усього роману) з’являється чарівна линва, котра проводить його основними етапами життя. І в цьому не було б нічого поганого, якби в житті чоловіка траплялось хоч щось цікаве чи повчальне… Очевидно, що він народився, вивчився, мав перший сексуальний досвід, одружився, став працювати викладачем, народив дочку, завів коханку, роблячи все це, м’яко кажучи, не дуже вдало. У родині в нього постійно відбувались непорозуміння, кар’єра довго не ладналася, відповідні «органи» в кращих традиціях застійних років намагалися тиснути і залякувати… Але найгірше виходило, звичайно, з коханкою: «Він несе її до ванни, відкручує воду, але перечіпляється об її ногу і як є, в костюмі, з обгорткою від мила в зубах, хлюпається в ванну» (с. 96).
Цей репортаж із життя кретина густо всипано роздумами й розмовами, що мають, вірогідно, сприйматись як філософсько-релігійні. Скажімо, після інсульту чоловік вирішує прийняти хрещення (чи це йому дружина радить?). Не тому, що в нього виникає внутрішній поклик, а просто так – як у вусі скріпкою покопирсатись. Так у книзі з’являються образи «поганого попа» та «хорошого попа». Перший не хоче хрестити чоловіка без сповіді і причастя. Другий – хрестить без застережень. Очевидно, у такий спосіб автор в унісон із більшістю сучасних митців заперечує обрядовірство й лицемірність священнослужителів…
Речником подібних ідей виступає інший персонаж роману – художник, котрий узагалі багатий на глибокі філософські думки: «Я не розумію, каже він, про що ми сперечаємося. Вдень завжди світить сонце, а вночі потрібна електрика. Інакше треба десь по п’ятій вечора лягати спати. Принаймні взимку» (с. 152).
Крім того, у романі, як свідчить анотація, присутня якась таємниця, про котру чоловік «виявляється, знав, починаючи із п’яти років. Ця таємниця ніколи не залишала його, особливо в ситуаціях небезпеки та скрути». Мені, щоправда, не вдалося зрозуміти, що це за таємниця, але, можливо, ви, всі, хто звикли читати, захочете віднайти її в романі Володимира Діброви «Андріївський узвіз» – щасти вам! :).
Володимир Діброва. Андріївський узвіз. – Київ: Факт, 2007.
Автор: Трофименко Тетяна.