MediaPost on-line. Нестрашний хорор, або чого ж бракує українським Кінгам?
Перший спільний роман літературного подружжя Наталки та Олександра Шевченків «Бранці мороку» проанонсовано скромно: «Нарешті українська література дочекалася свого Стівена Кінга. І навіть двох». «Ой, – подумала я, – два Стівена Кінга на українську літературу – чи це не забагато? Непідготована психіка українського читача може не витримати цієї «моторошної історії», «синтезу романтичної мелодрами і хорору»…». Однак, прочитавши роман, я не перейшла зі щоденної дози тридцять крапель валер’янки на, скажімо, тридцять п’ять… І це, як на мене, спонукає до роздумів: чому бувають нестрашними книги (фільми) жахів?..
Утім, відповіді на це питання я так і не знайшла :). Фахівцями давно досліджено, ЩО саме робить книгу (фільм) жахів страшним – така собі «формула страшного». Найцікавіше, що роман подружжя Шевченків нібито задовольняє переважну частину цих вимог, однак страшним я б його не назвала…
Наприклад, найбільше у хорорі підкупає «пересічність» головних героїв, на котрих несподівано звалилось моторошне випробування. У «Бранцях мороку» головні персонажі не такі вже й пересічні – вона (Аліна) автор дамських романів-бестселерів, а він (Михайло) – піар-директор телеканалу. Щоправда, колишній. На момент зав’язки його звільнює «нехороший» керівник каналу. Звільнює підступно й без поважних причин. Оце вже доволі пересічно – в подібній ситуації може опинитись будь-хто з читачів :).
На зло кондукторові, тобто директорові каналу, подружжя вирішує виїхати за місто, придбавши там затишний будинок. Відчуваєте інтригу? Ну так, вона лежить на поверхні… В принципі, старовинний замок, покинутий будинок і таємна лабораторія як місце розгортання дії вже давно не модні… Але не будемо суворі до українських Кінгів – зате після прочитання їх роману ви спокійно спатимете, не боячись, що безпосередньо з телевізора от прямо зараз з’явиться такееее…
Отож, те, що з будинком справа нечиста, стає зрозумілим відразу. Михайло, дивлячись у дзеркало, бачить там… іншого чоловіка. Який поволі підкоряє його своїй волі. Типова чоловіча солідарність: спочатку «інший» (Орест) переконує Михайла, який він хороший, а потім – яка Аліна погана: «Вона пилятиме тебе вічно, Михайле, – пролунав над вухом співчуваючий голос сивого чоловіка» (с. 129). Далі люблячий і турботливий Михайло поступово перетворюється на жорстокого і нетерпимого монстра, у звертаннях часто використовує слово «сука» і нарешті вдається до рукоприкладства… Як справжня жінка, Аліна розуміє, що це «не її» Михайло і кидається за допомогою, щоб врятувати коханого… Теж досить реалістично й пересічно :).
«Боротьба за Михайла», в якій діяльну участь бере жінка-екстрасенс на ім’я Тетяна, задовольняє потребу читача в показі сцен переслідування й очікування страшного, тим більше, що паралельно автори розкривають «таємницю» будинку, розповідаючи про те, хто такий Орест і які жахливі злочини закривавили його руки…
Неодмінні для хорору картини крові, тортур та жахливих смертей, поєднані з появою привидів минулого, також присутні в романі: «Я зробила ще одну спробу підвестися і не змогла. Все, на що мене вистачило – це повернути голову і побачити їх. Це були діти. Тіні дітей. … Я спозирала ці тіні, а вони – мене, але коли одна із них – здається, це був хлопчик – простягнула до мене долоньку з обрубаними до половини пальчиками і щось співчутливо забулькала, тиша в кімнаті і в моїй голові хруснула й переломилася, мов горіхова шкаралупка» (с. 133).
Автори використовують і найновіші технічні ефекти – клавіатура від Аліниного компа розлітається на друзки, – і більш традиційні – грубі книжкові томи починають літати по кімнаті. У такий спосіб будинок ніби «виживає» жінку геть – Орест і Михайло хочуть залишитись разом, аби далі здійснювати свою чорну справу (я не про гомосексуалізм, якщо хтось уже подумав 🙂 ).
Однак наполегливість Аліни долає всі перешкоди. Їй разом із жінкою-екстрасенсом вдається вивільнити Михайла з-під влади демона будинку. На дні озера вони знаходять давно затонулий автомобіль, де весь цей час перебувало тіло Ореста: «Орест – вірніше те, що від нього залишилося, – сидів за кремом і нагадував радше городнє опудало… Я просто вчепилась руками у цю відразливу, розм’яклу масу і почала рвати її на себе, аж доки вона безформним шматком сморідної плоті не ляпнулася мені під ноги. І тоді з диким реготом я заходилася танцювати на цих рештках, вчавлюючи їх у пісок…» (с. 247). Жахливий натуралізм, але десь дуже глибоко, як жінка жінку, я розумію Аліну :).
У фінальних сценах роману, доки вірна дружина розминається на останках негідника, котрий змушував її чоловіка ходити з ним на рибалку, тобто, перепрошую, служити злу, екстрасенс Тетяна в будинку веде останню битву зі згаданим вище злом.
Слід віддати належне авторам – наприкінці роману вони використали завжди виграшний у хорорі прийом «фальшивого хеппі енду», чим нарешті пожвавили доволі передбачувану оповідь…
А я зробила все від мене залежне, аби не розкрити вам головної інтриги :). Тому читайте роман «Бранці мороку» – бажано в темній-темній кімнаті у темному-темному будинку у темному-темному лісі. Якщо вам навіть не стане страшно, то, можливо, ви хоча б зрозумієте чому…
Шевченки Наталка та Олександр. Бранці мороку. – Х.: Фоліо, 2007.
Автор: Тетяна Трофименко.