«MediaPost» on-line. М@йли до Бога. Критичні нотатки
Однією з книжок, презентованих на цьогорічному Львівському форумі видавців, був роман харків’янки Ярослави Івченко «М@йли до Бога», що вийшов друком у видавництві «Дуліби». Крім поезій, котрі можна легко знайти в мережі Інтернет, Ярославі належить також роман «Синдром набутого імунітету», котрий 2004 року здобув другу премію конкурсу «Коронація слова». Кілька років тому Ярослава виїхала навчатися до Польщі, полишивши тут, в Україні, усталене коло спілкування, заплутані історії та інтригуючі повороти долі.
Власне, саме про це – роман «М@йли до Бога», головна героїня якого – alter ego авторки. Вона має дивне ім’я Прісцила і мешкає поза межами України „у малому чужому місті”. Вона поїхала туди писати дисертацію, але визнає: „Я переважно сиджу за компом і нуджуся, і навіть у моєму внутрішньому світі мало що відбувається”. Так-так, повість автобіографічна. Але це їй не шкодить :).
Яка різниця, чи здогадуємось ми, хто героїня твору, якщо мова йде про одну з основних екзистенційних проблем – самотність? Причому самотність у світі „розширених можливостей управління контентом”, коли ми нібито цілком доступні у будь-якій точці земної кулі… „Скоро я вважатиму, що усі дорогі мені люди дуже схожі між собою – лисі, круглолиці і жовтого кольору, – зауважує героїня. – Ні, не тому що вони бритоголові китайці. Просто найчастіше я бачу їх смайликами на своєму компі…”
Так розбивається ілюзія єдності за допомогою всесвітньої павутини, коли між людьми тисячі кілометрів, а спілкування відбувається за допомогою ICQ та електронних листів.
Ми бачимо у „М@йлах до Бога” картинку сучасного „електронного” кохання, віртуальних почуттів – які були реальними ще кілька місяців тому, вдома, а тепер перетворились на джерело невротичного перевіряння пошти: „K. сидить втупившись у монітор, до болю стиснувши скроні долонями. Він сподівається на полегшення і розв’язку ситуації якимсь менш болісним чином. Ні фіґа. Боляче. Він тупо перечитує черговий мейл від неї, який чомусь починається із питання, чи любить він автобуси. Зі стогоном він розсуває лікті й падає мордою у клавіатуру. Попри усі його намагання здихатися цієї маленької гримзи усіма відомими способами, ніц з того не виходить. Вона занадто глибоко вгризлася у нього, у його. …
Ще раз перечитує й – або пан або пропав – відсилає. Усе.
…Коли гримза прибігає додому, то нарешті знаходить довгоочікуваного листа і з мандражем у животі сідає ловити настрій між рядків. Тоска. Любов. Добре. Вона теж його любить. На жаль”.
Отож, Прісцила мусить писати дисертацію, не зовсім розуміючи, для чого їй це, власне, потрібно. Перспектива інтелектуальної жінки в сучасному суспільстві взагалі річ дуже суперечлива: „Ну пишу я дисер, ну отримаю Пі-ейч-ді, і що далі? У вуз викладати? Ну яка з мене викладачка? Яка науковка? Заміж за якогось мудака й растіть дітей? А як же гріх марнославства? А великі п’янки? Господи, скажи мені, а чому я не можу стояти у Віденській опері, коли його пальці побредуть моєю відкритою вирізом спиною? Чому я не можу обіймати його ззаду, коли він сидить за компом?..”
Протиріччя, закладене в ідеї поєднання наукової кар’єри та особистого життя підкреслюється навіть на рівні художньої деталі: „Пролежавши два дні у ліжку з компом (!), припинила відчувати себе жінкою. Відчула науковцем”. Ясна річ, так жити не можна :).
А тому думки героїні зайняті переважно коханням. Тим, що лишилось десь. У минулому житті: „Мені його бракує. Бракує як наркоманові бракує дози. І попри усю фалічну символіку, інакше як потреба ін’єкції ним, я це відчуття назвати не можу”.
Власне, це головна тема роману, що становить собою класичний приклад потоку свідомості, коли героїня фіксує свої переживання і думки у формі листів до єдиного, хто перебуває з нею в часі смутку, – до Бога. Це – щоденник. Як слушно вказує сама авторка – „більш-менш розлога проза”. Значно глибша і „смачніша” за перший роман Я. Івченко „Синдром набутого імунітету”, що був розрахований швидше на тінейджерську аудиторію. У „Мейлах…” ми маємо приклад „жіночої прози” у кращому розумінні цього терміну.
Очевидно, певну частину читачів повеселить, а певну (незначну) шокує фамільярність, яку дозволяє собі героїня в бесідах із Богом: „І ось, Бозю, вибач за фамільярність, ти полишив мене зовсім саму, без надії на те, що хтось зігріє теплом мої холодні ночі та очі”, „Цьомаю Тебе, Господи, в щічку, Твоя Прісцила” тощо. Часом ці стосунки нагадують сумнівну угоду a la Скарлет О’Хара: „Я кину курити, як давно обіцяла, а Ти мені даси спокій, давай?” На те вона й жіноча проза…
Проте у книзі немає жодного гламуру і глянцу, жодних вигаданих фантастичних проблем – лише те, що є зрозумілим для кожної жінки, яка коли-небудь кохала чи кохає: „Господи, придивись там за ним, доки мене нема, не дай йому вляпатися ні у які проблеми і болі, хай він там вичухається і видужає фізично і психологічно, хай йому стане трошечки краще, ніж було вчора, і так щодня”; „Просто витягни цього ідіота з ями, у яку він трапив, з власної чи ні вини, не важливо, просто витягни його на нормальний світ Божий, населений людиськами, і хай повноцінно ним насолоджується”; „Ти бачиш оті рожеві хмарки на Сході? Зараз хтось бачить їх уві сні. Я бачу їх насправді. Що сниться тому, з ким я хочу бути? Він зараз спить на боку, йому сниться щось тривожне, і йому боляче. Хай розгладиться його чоло й насниться щось спокійне й плинне”.
Правда, „тих” у повісті… троє. Десь приблизно. Але хіба вам ще не набили оскому історії про „одне-єдине на все життя”?..
Усе значно складніше і багатше на сюжетні повороти: „От скажи мені, чому колишні мальчіки не вміють просто весело дружити з колишніми дєвочками?”; „Хочу кохатися із тим, кого люблю, а не тим, хто любить мене”; „Я люблю більше K., а потребую L.”; „Я так хочу бути насправді потрібною тому, кого люблю. Так, як потрібна Тобі” і навіть „Господи, я дуже люблю його. Я хочу почути, що я йому непотрібна. І тоді спробувати викинути його з голови”.
Так, на 50% „М@йли до Бога” – це смутне ниття та екзальтовані вигуки на тему тяжкої жіночої долі, повторювані із „листа” до „листа”, аж навіть часом доводиться пропускати кілька абзаців…
Щоб раптово наткнутися на іронічне зауваження про те, що „можливо, Ти зараз сидиш, дивишся на мене і думаєш, а чи не набридло цій дурі плакатися, жалітися, скидати все на мене, чогось хотіти…”. Цілком самокритично героїня (авторка) визнає, що вона зосереджена виключно на одній проблемі: „Господи, я не можу, цей світ і це життя зациклилися на любові, невже у ньому немає більше нічого іншого, вартого уваги? Інші ж люди чимось живуть… Пишуть дослідження, роздумують про глобальне, а я тільки й переймаюся кимось. І не можу через це займатися чимсь неглобальним. Мені бракує глибини”. Але, зауважу, вона в цьому чесно зізнається. Не претендуючи на пошуки сенсу буття і розкриття філософських підвалин дійсності.
Саме тому у стосунках з Богом Прісцила віддає перевагу вірі, а не знанню. При цьому її почуття амбівалентні, адже у тому світі, де вона формувалась як особистість, вірити в Бога було „немодно”, натомість модно було сумніватись: „Та навіть якби я точно знала, що Ти є, то все одно б сумнівалася, чи не помилився хтось у розрахунках. Тому краще я просто віритиму. Віритиму, що Ти мене чуєш, що я просто не чую Тебе”.
Думки героїні не позбавлені характерного постмодерністського скепсису: їй нібито байдуже, хто там читає її листи – „нехай і дух мого кота (до речі, як він там? Я дуже сумую за ним)”. Вона нібито просто „настільки вже звикла висловлювати усі мисленнєві потуги у листах, що тепер навіть душевідкривання є листами до Бога. Принаймні, це трохи вищий рівень, ніж до Діда Мороза”.
Ці, я б сказала, псевдоманіхейські тенденції, коли добре і зле начало прирівнюються в концепції світобудови, досить поширені серед молодих (та й не зовсім J) авторів. Так, Прісцила часом вдається до подібної риторики: „Бог, скажи мені, чи ти і Диявол насправді лише дві сутності Цілого, бо іноді я не знаю, кого з вас згадати на марно…”, розуміючи, утім, що це – тільки спроба „перекласти відповідальність за власні вчинки на Тебе, чи на твого антипода”, бо так значно легше виправдати власну слабкість і малодушність…
Бачимо у „Мейлах…” і хуліганські звернення до Бога „по-свойськи”: „Дякую, Господи. Ти чудо. Попри усі Твої недоліки”; „Як Тебе звуть? Хочеш бути Майклом?”; „Я знаю, що розбудила Тебе пізнім викликом, ну але робота у Тебе така… Ти спиш уривками, кілька годин на добу, я не знаю, який коефіцієнт амортизації у Твого організму, скільки років у нього гарантія, і чи можеш Ти його замінити у сервісному центрі”.
Однак поряд із цим на кожній сторінці, нівелюючи браваду, звучить: „НЕ ВІДПУСКАЙ мене! Щойно Ти йдеш, я не витримую і здаюся сама перед собою”; „Найсмішніше те, що попри усю галімість свого нинішнього стану – а не перед Тобою мені критися із моїм ставленням до тут і зараз – я відчуваю, що поруч хтось мене тримає”; „Господи, будь-ласка, не будь жорстоким до цього світу, і нас зокрема, порятуй нас від лукавого (дякую, до речі, що вони мені не сняться)”. Як на мене, це цілком очевидний вибір :).
Любов до Бога у Прісцили набуває навіть еротичного відтінку – чи то свого роду постмодерновий суфізм (лірична поезія в ісламі, що вбирала в чуттєві образи релігійний сенс) у жіночому виконанні, чи то екзальтація середньовічних Христових наречених (не можу також відкинути алюзій із образом св. Прісцилли, страченої імператором Доміціаном, чиїм ім’ям названі відомі Римські катакомби): „Я сиджу і тупо пишу листи до Бога майже як до якогось коханця” чи : „Давай ми з тобою одружимося і проживемо щасливе життя – я просто вже не знаю з ким ще я зможу його прожити найменш безболісно. Тепер уже не знаю”.
Утім, це насправді вияв відчаю, адже того, головного, єдиного чоловіка героїня шукає повсюди – навіть у самій собі, продираючись між “злим” і “добрим” власної натури: „Найкращим було завершення сьогоднішніх снів. Я знову (це вже вкотре) була чоловіком. Була воїном. Мала якусь демонську натуру серед ночі я моталась туди-сюди у пошуках ліків для коханої, яка помирала, окрім того, я мала вчасно з’явитися на поєдинок, інакше б її прикінчили … (ще я мала волохаті груди)” (останнє – як неодмінна ознака мужності – Т. Т. :).
Скільки їх – чоловіків-коханців Прісцили? К, L, Пташка, Кота, Дитя… І жодного – поряд. Тільки Господь, Якому „теж нелегко з нами усіма”.
Усвідомлюючи це, героїня піднімається часом на інший рівень спілкування з Творцем – не тільки просить щось для себе, але й пропонує власну допомогу у цій складній справі промислу світу – щоденним переживанням Господа поряд із собою, спробою „уявити, що ми сидимо на кухні, сьорбаємо гарячий чай з тостами, і Ти мене слухаєш. На жаль, нічого мудрого Ти мені порадити не можеш – не тому, що дійсно НЕ МОЖЕШ, а тому, що не маєш права – я маю через усе пройти сама, щось спробувати зрозуміти, спробувати визріти, сформуватися, пережити. Цікаво, що за Твоїм проектом мусить з мене вийти?”
***
Отак із цих нічних молитов, пардон, електронного листування, героїня виринає в новий день, у життя… І може чесно сказати, що писала вона це все не для Нього – бо ж Він і так в курсі, а для нього. Ну бо це книжка про любов :).
Ярослава Івченко. «М@йли до Бога». – К.: Дуліби, 2007.
Автор: Татьяна Трофименко
Читайте также в on-line выпуске:
Джаз із запахом шампаню і шампуню
ЕВРОПА, МЫ ВЕРНУЛИСЬ! (пока ненадолго:)
Еще раньше: «MediaPost» станет непечатным