MediaPost on-line. «М.істерія» Катерини Калитко: питання без відповіді

З творами сучасної української літератури ні в чому не можна бути впевненим… От я, наприклад, колись узяла почитати книжку Ірен Роздобудько „Амулет Паскаля”… А вона виявилась зовсім не про Блеза Паскаля, автора знаменитих „Думок” про місце людини в цьому світі і значення Бога в її житті… Або книга Марини Гримич „Фріда” – вона зовсім не про мексиканську художницю Фріду Кало, чиє життя було прикладом мужності в стражданні… Тому не дивно, що взявши до рук дебютну книгу вінничанки Катерини Калитко „М.істерія”, я вже навіть не очікувала чогось подібного до містерій – середньовічних чи барокових вистав про життя й хресну смерть Ісуса Христа або містерії – як таємного знання про божественну істину…

Хоча авторський задум десь такий приблизно й був – копнути поглибше таємниці буття… Показати „містерію життя, людських стосунків, яку розігрують любов, зрада, наші фобії й комплекси…, розібрати життя як дитячу іграшку, й подивитись: як-то воно влаштоване?” Це похвальне завдання для молодої авторки, воно розвиває розумові здібності. Одначе, як часто буває, результат виходить мало переконливий.

У цьому відношенні найпоказовішим образом збірки є персонаж повісті, котра, власне, дала назву книзі в цілому, – Бранко з „М.істерії” (крім повісті, у збірці ви знайдете ще три оповідання). Він фотограф, людина тонкої душевної організації. Він живе в своєму замкненому світі – квартира, фотостудія. Він сварить себе за те, що не носить взимку шапки, любить молоко й бублики, постійно ранить собі руки – долоні, пучки пальців – і „здатний у три звичайних дні запросто зруйнувати власний світ” (с. 106). Нічого вам не нагадує? Мені теж нагадує стигмати і біблійну цитату про „храм тіла Його”, зруйнований і збудований за три дні…
Скромнєнько, но со вкусом, як то кажуть. Проекція страждань Христа – страждання маленької людини… І страждання на долю Бранка випали неабиякі: він знайомиться з привабливою журналісткою і стає жертвою її сексуальної агресії! (З наступаючим 8 Березня, до речі, дівчата :)). Більше того, потім журналістка пише в газеті, що фотограф – ласий шматочок! Зрозуміло, що для чоловіка зі стигматами це достатня підстава для тривалих нарікань на тему „А чому мене всі так не люблять? … Так, не люблять, мене всі зневажають…” (с. 82) ну й узагалі для висновку, що „гармонійно побудований світ пахне лайном” (с. 93).

Як і годиться порядному героєві сучасного українського літературного твору, Бранко вирішує шукати допомоги в храмі. Як і всі решта, лишається невдоволеним тим, що чує від священика: „Результат несподіваного навернення до Бога – добряча порція словесних шпіцрутенів і жодної практичної поради” (с. 86). Зрозуміло, що практичні поради, які міг дати йому священик, – піст, молитва, каяття, сповідь – Бранкові дієвими б не здалися (з наступаючим Великим постом, до речі…). Персонажі творів сучасної української літератури, як і їх автори, традиційну церковну ієрархію недолюблюють, а обряди не сприймають, протиставляючи їм власну дуже загадкову навколорелігійну систему. „А справжнє богослужіння відбувається у Ярка всередині. Виходячи з церкви, люди чудуються, який же світлий він стоїть при вході” (с. 155), – пише Катерина Калитко в оповіданні „Тут чи з собою”.

Чесне піонерське, я не загострювала б ніколи увагу саме на релігійних мотивах у сучукрліті, якби самі автори так активно не використовували їх у своїх творах, прагнучи дати відповідь на „вічні запитання”. Власне, це робить і Катерина Калитко в кожному з оповідань збірки „М.істерія”. Одне з них під промовистою назвою „Бог у місті” формулює відповідь чи то в дусі пантеїзму, чи то все-таки християнського догмату про всюдисутність Творця: „Бог тепер був усюди, але не в такому далекому „всюди”, як раніше. Бог у місті. Уявіть собі, я заходжу в улюблену книгарню, встигнувши просковзнути у двері за пізнім відвідувачем – а там Бог. Зазираю у вікно нашої зі Славком кав’ярні – а там Бог. Сідаю на лавку в парку – а поруч, як ви самі можете здогадатися, Бог” (с. 178). Одначе спосіб, за допомогою якого героїня дійшла до такого рівня богопізнання, кожному не порадиш – це смерть, адже розповідь в оповіданні ведеться від імені померлої жінки.

Глухонімий Ярко в останньому реченні оповідання дещо істерично (от для чого була потрібна ця крапка після літери М. у назві) кричить: „Еге, Боже, пусти мене, чуєш, я піду сам, я можу” (с. 161), однак особисто в мене враження, що він може, не склалося…
Не кажучи вже про Бранка, котрий, переживши таке жорстоке розчарування (з журналісткою, див. вище), спочатку помстився їй, а заодно і ще парочці причетних до його життя людей, знявши їх оголеними і під час занять сексом, а потім розіславши фотки куди треба. У такий спосіб, він, за авторським задумом, переживає духовне падіння, але потім все-таки, без жодних порад священика, знаходить спосіб піднятися: „Бранко візьме з дитбудинку трирічного хлопчика, мовчазну ляльку з очима ще печальнішими, ніж в нього самого. У них будуть довгі вечірні розмови, і хлопець виросте, володіючи мовою першорожденною…, якою гіпнотизуватиме своїх майбутніх жінок, як безпорадних кріликів” (с. 113-114). Це, безумовно, висока мета плюс мрія кожного чоловіка… (ще раз з наступаючим 8 Березня, дєвочки). От тільки чомусь сам Бранко розгублений, коли син просить розповісти йому історію про маму…
Веду я це до того, що провідні мотиви збірки – безуспішність духовних пошуків і цілковита чоловіча інфантильність…

Утім, у збірці Катерини Калитко є одне оповідання, не настільки претензійне, як решта, до того ж із добре опрацьованим у світовій культурі сюжетом – кохання дівчини-художниці до одруженого чоловіка („Спадок білої крові”). Хоча й тут подибуємо такі перли, як „я малюю і плачу, плачу і малюю” (с. 128) або пафосний фінал: „Тепер ми обоє знаємо, як помремо. Одночасно, в жахливій автокатастрофі, встигнувши вхопитися за руки і разом, як годиться, побачивши сліпуче світло. Жодне з нас не перетриває іншого” (с. 132). Але є там одне слушне зауваження (востаннє з наступаючим 8 Березня, дівчата): „Зрілий чоловік – то казкове багатство. … А от зрілий чоловік, що вміє любити, – це диво, яке дається в житті далеко не кожній жінці” (с. 121).

Катерина Калитко М.істерія. – Факт, 2007.

Автор: Тетяна Трофименко