MediaPost on-line. Книга про смачний і здоровий фемінізм, національний характер та сучасну культуру
З Новим роком, любі друзі! Як почуваєтесь після численних святкових застіль?:) Чи не набридли вам традиційні олів’є та салат із крабових паличок? Якщо набридли, то дуже рекомендую вам нову книгу Світлани Пиркало «Кухня егоїста», присвячену смачній та оригінальній їжі і не тільки…
Українська журналістка та письменниця Світлана Пиркало віднедавна мешкає з чоловіком у Лондоні. Що не заважало їй протягом 2006-2007 року вести на сайті «Главред» рубрику «Кухня егоїста». Саме ці публікації лягли в основу книги з однойменною назвою.
Слово «егоїст» ідеально відповідає українській ментальності, адже воно означає, що «его» (тобто «Я») – їсть!:) А якщо серйозно, то насправді книга цілком і повністю спрямована на подолання усталених стереотипів і вчить тому, що їжа повинна насамперед приносити задоволення (як, власне, і все, що ти робиш у цьому житті…).
Як традиційно виглядає український пострадянський святковий стіл: «Кружальце Московської ковбаси, рештки буряку від салату Шуба, …гірка салату Мімоза, який обізатєльно нада попробувати… У всьому цьому є великий шарм, своя собствєнная гордость і глибока філософія. Але оскільки ми семимильними кроками йдемо до Європи, … то час розжитися здоровим європейським егоїзмом – як у житті, так і на кухні» (с. 10).
Цей егоїзм змушує бути терпимим до егоїзмів інших, але водночас відстоювати своє право на особистий простір: «Він хитро шепоче на вухо: нафіг тобі годинами кришити коренеплоди на кухні. Аби жлобські гості зжерли, плямкаючи, і не подякували?» (с. 11).
Феміністки аплодують, а жінки, котрі отримують оргазм від одного вигляду шприця для крема і пакетиків із приправами, гнівно жбурляють книгу на смітник. Даремно. Не поспішайте. Адже в «Кухні егоїста» ви справді побачите рецепти страв різних країн (бельгійський муль-фріт, паелья, паста тощо), дізнаєтесь, як готувати фазана та перепілку, афігєнні аспарагус і артишок, з’ясуєте, що ріпа – це на сьогодні модно в Британії, а культ ковбаси в країнах пострадянського простору пояснюється фалоцентричністю масової свідомості…
Ой, здається, я знову про стереотипи :). «Кожна українська жінка вивчила з дитинства, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Мушу авторитетно заявити, що існує зовсім інший шлях, і куди швидший. А дружина, яка намагається кудись потрапити через шлунок чоловіка, часто потрапляє туди ж, куди і решта вмісту шлунка», – пише Пиркало (с. 62). Отож, оскільки, як відомо, фемінізм полягає у рівних правах для чоловіка і жінки, очевидним видається, що готувати вечерю вдома повинен… чоловік: «По-перше, він більше їсть. По-друге, у жінки і так дофіга справ». А найнеобхідніша умова для гармонійних взаємин між статями – посудомийна машина. Котра економить час для творчості й самовдосконалення :). Саме вона, поряд із пральною машиною та морозильною камерою, а зовсім не «Друга стать» Сімони де Бовуар, принесла першу реальну незалежність і рівноправність жінкам Заходу, вважає Світлана Пиркало, і з нею важко не погодитись.
З не меншим гумором говорить письменниця й про інші сфери сучасного культурного й політичного життя: «Якби Козьма Прутков справді існував, йому треба було б поставити пам’ятник. Але Прутков такий же фіктивний, як і верховенство права в Україні, тому пам’ятник дістався Ківалову. Ну що ж, хай; є ж у нас пам’ятник Паніковському, галушці, Шалтаю-Болтаю. Хай буде і Ківалову. Я б з ним залюбки сфотографувалась: це б вигідно підкреслило мої делікатні риси» (с. 100).
Нестримне прагнення українців по всьому світу споруджувати пам’ятники харчам у стилі кітч відбиває, на думку письменниці, загальні культурні тенденції сьогодення, позначені пануванням попси і несмаку, кулінарним еквівалентом яких є сало в шоколаді. Як свого часу Сізіф мсьє Камю штовхав камінь на гору, відкинувши Бога і водночас намагаючись піднятись над абсурдністю свого існування, так «сьогодні культ Бога замінив культ знаменитості і сексуального тіла, і Сізіф, який пошле нафіг цей культ, отримає мій голос» (с. 154), – зізнається авторка. У той же час, не викликає в неї симпатії й інша крайність сучасної культури – поп-арт, котрий «шокує, шокує і ніяк не робить приємність» (с. 95), ілюстрацією чого може слугувати консервована акула британського митця Демієна Херста: «…Британські митці завели довгу дискусію на таку тему: чи мусить Херст замінити давно здохлу акулу в її скляному акваріумі на свіжу? Якщо він її замінить, чи це буде той самий витвір мистецтва, чи новий? Якщо той самий, то чи цей акт заміни акули не заперечить усю історію концептуалізму?» (с. 95).
Серед інших поважних тем ви знайдете в книзі Світлани Пиркало роздуми про Голодомор і світових диктаторів, алкоголізм як важливу проблему буття української нації і дієти. При цьому тексти подані за загальним принципом кулінарних книг: від закусок до напоїв, а наприкінці є цілих три сторінки для запису кулінарних рецептів :).
Отож, сподіваюсь, ви усвідомили потрібність «Кухні егоїста» в вашій бібліотеці. Підкріплю цю впевненість останньою цитатою екзистеційного характеру: «Розмірковуючи про те, що таке щастя, я дійшла висновку, що щастя можна метафорично описати через кулінарію. Щастя – це коли ти їсишь оселедець, але отримуєш від цього задоволення, як Вася Пупкін від вустриць» (с. 73).
Світлана Пиркало. Кухня егоїста. – К.: Факт, 2007.
Автор: Тетяна Трофименко