«MediaPost» on-line. Джаз із запахом шампаню і шампуню
Жінка за моєю спиною відверто реготала. Оскільки якийсь ведмідь наступив у дитинстві на моє “вухо”, що відповідає за почуття гумору і аж так гучно сміятися з того, що відбувалося на сцені драмтеатру імені Т. Шевченка (на ній минулої середи донецькі актори давали мюзикл “У джазі тільки дівчата”), я не могла, то, як тільки розпочався антракт і дали світло, я обернулася – і побачила жіночку, що інерційно продовжувала сміятися. “Ой, як давно я так не сміялася в театрі, – звернулася вона до мене, побачивши мою зацікавленість. – Донеччани змогли передати все: і гру, і жарти, й атмосферу. Десятки разів дивилася цей фільм, знаю напам’ять усі фрази!” Афоризми із популярної американської стрічки Біллі Вайлдера 1959 року сміхотлива пані знала таки бездоганно: у вибухові моменти вона нахилялася до мене й вигукувала: “Зараз він скаже!”
Соромно зізнаватися, але всесвітньо мега(-гіпер-екстра-супер-)відомого фільму з білявкою Мерлін Монро в одній із головних ролей я не дивилася. Ну, зізнайтеся, що ви теж інколи читаєте текст, за яким було зроблено виставу, уже після її перегляду! Запевняю, фільм Вайлдера (ориґінальна назва – “Some like it hot” – “Декому це більше подобається гарячим”) я теж подивилася – після того, як 3 жовтня переглянула тригодинний (так, на сон трохи тягнуло й метро ледь-ледь не зачинили:)) “мюзикл на дві дії” “У джазі тільки дівчата” у постановці Донецького обласного академічного музично-драматичного театру. Донеччани називали кілька причин своїх невеличких (показували лише одну виставу) харківських гастролей: 75-річчя Донецької області, 80-річчя театрального колективу, основу якого у 1927 році склали актори харківського “Березоля”, харківська прописка режисера-постановника вистави Олександра Аркадіна-Школьника, а ще – існування обмінних домовленостей поміж двома театрами.
Навіть якщо ви не дивилися або дивилися дуже давно цю класичну комедію, переповідати сюжет про те, як два музиканти – саксофоніст Джо й контрабасист Джеррі, – втікаючи у Чикаґо (а це 1929 рік) від банди ґанґстерів під керівництвом Піжона Коломбо, що хоче вбити їх як свідків кривавої стрілянини, а ще від дірок у власних кишенях, зважуються на велику авантюру (у наші часи обіграну в сотнях комедій і десь підсвідомо запозичену моїм земляком Данилком) – начепивши білі перуки, декольтовані сукні, підбори і рум’янці на щоки, хлопці, пардон, Жозефіна і Джеральдіна (Дафні) відправляються у Флориду з жіночим джаз-бендом… І далі класика жанру: “дівчат” приймають за своїх, проблеми із надувними кульками і нежіночною ходою, традиційно – закохані в “красунечок” любителі коротких спідниць і закоханий у блондинку Цукорок Джо-Жозефіна, а ще ґанґстери, що опиняються-в-цьому-ж-місці-і-в-цей-же-час, а ще яхта, джаз, купальники і веселий хеппі-енд… Хотіла сказати, що переповідати сюжет не варто, але уже переповіла…
А тепер у вас, безперечно, виникне запитання: як все оце багатоманіття героїв, ролей, костюмів, зброї, музики можна втілити в театрі? Режисер і сценарист Олександр Аркадін-Школьник запевняє, що не існує ідей, які не можна (з художніх чи фінансових причин) поставити в театрі. Художньо втілити його задум допомогли актори Андрій Романій (Джо-Жозефіна) і Михайло Кришталь (Джеррі-Дафні), під яких, власне, і створювався цей дуетний спектакль і які насправді грають на саксофоні й контрабасі. Допомогла художник-постановник Тетяна Медвідь, яка створила для вистави просто ґеніальну декорацію у вигляді металевої круглої конструкції, що, обертаючись, перетворювалася то на вагон потяга, то на пляж, то на нічний клуб, то на готельну кімнату. Однією ж з найдорожчих постановок в історії українського театру цю виставу зробили спонсори. І таке буває…
Моя професія змушує зважати на деталі, аналізувати і порівнювати, а не піддаватися плину жартів і від душі реготати, а тому я підсумую враження від вистави інакше, аніж моя “заспинна сусідка”: вистава і фільм – два самодостатні мистецькі твори. Фільм уже не може у нас нинішніх, нагодованих американськими комедіями і вітчизнаним “Камеді-клабом”, викликати хапання за живота від сміху. Епізоди у стрічці Вайлдера змінюються занадто швидко – аж не встигаєш стежити за сюжетом. Вистава донеччан, в першу чергу, має колір, сучасніше звучанння (виконувана Монро “I want be loved by you” не звучала, але звучав живий оркестр театру) і, що дивовижно… запах – були і мильні бульбашки у ванній, і бризки шампанського. Якщо у фільмі герої Тоні Кертіса і Джека Леммона мали вдосталь часу на перевдягання і зміну психологічних жестів (такий модний театральний термін:), а потім підпадали під магічну дію монтажу й озвучування, то тут Джо й Джеррі перетворювалися у Жозефіну й Дафні за 80 секунд: кімната для перевдягання знаходилася на самій сцені, костюми трималися на липучках, а костюмери виконували за лаштунками свої особливі ролі – кожен стояв із наготовленою сумочкою, колготами чи черевиками, в які зі швидкістю світла “вставляли” акторів (це не можна назвати одяганням). Звучав сучасніше і зміст донецького римейку. В одному з епізодів ватажок американських ґанґстерів Бонапарт звертається до своїх підопічних словами “шановні любителі опери”, але у виставі його репліка більш… актуальна: “Любі друзі! Ось і минуло десять років, як ви обрали мене президентом. Звісно, були певні непорозуміння…” Зал зрозумів усе із перших слів – історія повторюється:). Ще у донеччан шоста група крові, якою так пишаються головні герої, перетворилася у п’яту, мушлі, які збирав омріяний Цукорком мільйонер, – у камінці, а тодішній штамп “брудні шкарпетки і крихти від тістечок” (те, що лишається після чоловіка) на штамп сьогоднішній – “брудні шкарпетки і півтюбика зубної пасти”. З’явилися тут і досить глибокі метафори: барабани долі, на яких у момент емоційної кульмінації грає Джо, і колесо фортуни, яке втілила універсальна кругла металева декорація. Це дрібниці, бо ж золоті афоризми цього фільму звучать і на театральній сцені: “Ви лише дарма витрачаєте гроші платників податків”, “Він що випиває?” – “Він недоїдає”, “Ніяких еклерів і ромових баб”, “Водне поло – це смертельний вид спорту: у мене вже двоє коней потонуло”, “Омлета не приготуєш, не розбивши яйця”… Ну, і кінцеве “У кожного свої недоліки” (правда, я дивилася фільм із перекладом “Ідеальних людей не буває”).
Щодо недоліків. Приємно, що класику ставлять українською, але якість тої української не надто особисто мене задовольняє (як часто і українська, що звучить у харківських театрах). Не буду тут розводитися про те, що мова акторів не може складатися із завчених укранською реплік, лише зазначу, що якось дуже вже не звучали всі оті ненароком мовлені “скоко-скоко”, “здравствуйте”, “ні-в-коєй-мєрє”. Якість української визначав і традиційно рафінований переклад, який, попри сміливе слово “хріновина”, не міг перенести ґанґстерські розборки в українську мовну атмосферу. Ой, зараз почну говорити про дублювання фільмів українською…
Але це десь закралася ложечка дьогтю, бо ж медок, цитуючи акторів вистави “У джазі тільки дівчата” (а вона, до речі, стала переможицею міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії-2006”), лишається у вулику. І в ньому – три години корисного сміху, злагоджена гра акторів (хлопці по тому переповідали, як ділилися з актрисами своїми колготами) і радість від думки, що українські театрали здатні на такі масштаби, на такі сюжети, на таку незавуальовану постмодернами простоту. Від того, що в театрі ще можна так щиро реготати:).
Олександр Аркадін-Школьник, автор сценарію, режисер-постановник:
– До сьогодні не сформувався власне український театр. Є велика імперська театральна культура Росії. Української сучасної драматургії нема, хоча її небагато було й узагалі. Ідея вистави “У джазі тільки дівчата” могла народитися тільки в Донецькому театрі (з 1976 по 1986 рр Аркадін-Школьник працював із харківськими «шевченківцями». – Авт.). Я приїхав сюди на грані совкового розколу, де був один синій “москвич” із перекошеним багажником, тепер же їх сімнадцять. На моїх очах всі українські театри, окрім цього, втрачали: Харківський театр утратив свій оркестр, частину трупи.
– Першоджерелами вистави можуть бути художній текст певного автора, театральний сценарій і, як ми пересвідчилися, кінофільм. Яка різниця поміж ними, з чим складніше працювати, чи відрізняється результат?
– Для мене є тільки одне першоджерело: переклад з мови певної літературної основи. Постановкою фільму на сцені ми передчули всесвітню тенденцію. Так в американському театрі показували “Володаря кілець”.
Михайло Кришталь, актор
– Які складні моменти для актора приховує ця вистава?
– Насамперед – не всі чоловіки ходять на підборах:). Ми ж нормальні, нормально орієнтовані, розумієте… Коли я вперше поміряв сукню із декольте, один із акторів почав гучно сміятися. Я спочатку не зрозумів, у чому причина, але глянув у дзеркало – побачив свої волосаті груди… Довелося ходити на лазерну епіляцію:). Та й свій центнер тягати по сцені складнувато:).
Автор: Тетяна Терещенкова, для «MediaPost”
Читайте также в on-line выпуске:
М@йли до Бога. Критичні нотатки
ЕВРОПА, МЫ ВЕРНУЛИСЬ! (пока ненадолго:)
Еще раньше: