«Маємо зібратися, знайти свою нішу та готувати себе», — харківська волонтерка Юлія Смагіна
«Я ніколи не думала, що мені доведеться у цьому розбиратися, але я розбираюся», — говорить Юлія Смагіна і показує склад з ящиками, які готують для передачі на фронт. Два дні на тиждень волонтери проводять у дорозі — везуть до стабілізаційних пунктів на сході необхідні для поранених захисників медичні препарати та розхідні матеріали. Ми зустрічаємося з Юлією у день завантаження чергової партії.
Юлія Смагіна: У 2014-2015 я була волонтером широкого профілю. Возили все, що було треба. А потім трошки заспокоїлось, запити стали непостійними. Тоді ми познайомилися з Тетяною Іванченко, вона сама фармацевт. І якось я в медичну тему вписалася і досі залишаюся. Медицина є завжди, навіть коли в армії більш-менш все благополучно. Коли в нас нічого не просили, до нас прийшов COVID, і ми займалися концентраторами, допомогою людям у Харкові. Це Максим Зеленський [харківський волонтер] придумав. І ми з Тетяною втілювали проєкт в життя. Медицина, на жаль, завжди затребувана. Людям завжди потрібна допомога. А зараз під час активної фази війни, звісно, дуже багато роботи.
Володимир Носков: А медицина, якою ви займаєтеся, сьогодні стосується і військових, і переселенців з деокупованих територій?
Юлія Смагіна: Здебільшого, військових. Але якщо до нас щось потрапляє, ми це розподіляємо теж. Або самі завозимо, або передаємо тим, хто займається цивільними, лікарнями цивільними. Ми нічого не викидаємо. Я дуже не люблю, коли люди складають, воно лежить, а потім просрочується, викидається. Дуже шкода, адже воно дуже багато коштує. І це праця, гроші. Треба все розподіляти максимально.
Тетяна Федоркова: Тобто ваша діяльність більше охоплює напрямок медицини, так?
Юлія Смагіна: Так. 90% — медицина. Медицина катастроф, перша невідкладна допомога. Трошки тактичної медицини, якщо комусь потрібні турнікети. Але все-таки більше невідкладної: Тетяна як обрала собі напрямок стабілізаційних пунктів, так воно і йде. Стабілізаційні пункти на передовій, на першій лінії, шпиталі прифронтові, по типу харківського, вони теж багато чого потребують. Щойно стабілізували — одразу везуть пораненого на Харків.
Володимир Носков: А ви можете пояснити, що відбувається із медичним постачанням? Наскільки я розумію, є певні запити до Міністерства оборони щодо аптечок, щодо медикаментів, вони щось закуповують, але волонтери везуть і везуть.
Юлія Смагіна: Можу сказати, як є. По аптечках, я вам скажу те, що мені сказав військовий, який зараз на посаді комбата і розуміє ситуацію. Жодного разу від держави не було аптечок. Всі аптечки, що приходили на бригаду, були волонтерські. Або фондів, або благодійних організацій з-за кордону. Тобто по аптечках — провал. Вся інша медицина, в принципі, є, але це такі обсяги, що держава, якби навіть дуже-дуже хотіла, не могла б закривати, це нереально. Воно відбувається через закупівлі, замовлення, заявки збираються, потім передаються вище, вище, вище, проходить дуже багато часу.
Ми розуміємо, що лупати цю скелю треба. І ми її лупали ті роки, поки не було такої активної фази бойових дій. Волонтери разом з медиками писали запити, вимагали, щоб включили до протоколу необхідні препарати, і ці препарати були включені, вони почали постачатися, навіть через Prozorro я їх бачила. Наприклад, це такий коштовний реанімаційний препарат, як норадреналін. Його не було в протоколі, він добувався і возився по шпиталях, по стабпунктах…
І тоді реально були якісь зсуви, а потім все звернулося… Ми прийшли на початок війни з тим, що у нас не було тих запасів, які мали бути. І так воно і досі тягнеться.
У мене є знайомі медики на стабпунктах, які вміють добувати все, що їм потрібно. Але якщо поранених не дуже багато. А є такі напрямки, що вони не можуть писати заявки і списувати. Ви ж розумієте, що таке списувати? Це така бюрократія. Кожен шприц, кожну голку, кожен бинтик, треба в десяти журналах записати. Немає такої людини окремої, яка б могла це робити. Там, де працюють 24/7, немає можливості це списувати. Якби воно було в планшеті, наприклад: сіли, швиденько помітили — шприц такий, пелюшки, перчатки, якби воно підтягувалось і списувалося… Я думаю, наші айтівці могли б зробити такі програми.
Володимир Носков: Зараз Міноборони запустило цю цифрову складову, з’явивився заступник з питань цифрового розвитку.
Юлія Смагіна: Коли воно буде? Треба було позавчора зробити все. Давно-давно, ще десь у 2015 році я брала участь у Раді волонтерів і вже тоді презентували програму для матеріального забезпечення: щоб у старшини був планшет, він все повидавав бійцям, поставив крапочки, воно підтягнулося і пішло нагору, тобто такий облік. Ми досить комп’ютеризована держава, у нас дуже багато програм, які дуже добре працюють.
Володимир Носков: Тобто не готові ще до такої прозорості — так це можна трактувати?
Юлія Смагіна: Я думаю, так. У мутній воді дуже легко робити так, як звикли. І тому дуже опираються нововведенням. Ніхто не намагався це втілити в життя. Те, з чим ми стикаємося, все по-старому: записати в журнали, облік-перероблік… І тому принтери всі просять, папір. Це велика проблема і я не знаю, коли вона буде вирішуватись. Якщо ми хочемо за стандартами НАТО реформувати нашу армію, а ми досі у папірцях закопалися, а треба ж воювати.
Тетяна Федоркова: Я правильно розумію, що все ще тримається на волонтерах?
Юлія Смагіна: Не все. Я не хочу брати на себе зайве. Ми як швидка допомога. Нам сказали: треба те, те і те — ми швиденько зібрали, щось купили, щось нам люди надіслали, щось ми по чужих складах позбирали і відвезли. Я не можу сказати, що їм взагалі нічого не дають. Але того, що дається, недостатньо або не дуже хочуть брати, якщо вони знають, який в них буде головняк зі списанням цього майна. Тобто тут є проблема двох боків, не можна казати, що держава дуже погана, вона нічого не дає. Вона дає, але на тих умовах, що вона дає, не всі хочуть це брати. Це не тільки в медицині, це абсолютно всі питання в армії.
Володимир Носков: А потім ми чуємо від Ганни Маляр, що ми діємо відповідно до запитів частин, командирів і так далі.
Юлія Смагіна: Уявіть собі Mavic, який коштує купу грошей. Він день попрацював, його збили або посадили. І його треба списати, бо інакше він повисне на людині, яка матеріально відповідальна. Тобто люди не хочуть давати заявки на ці речі, якщо воно з такими неприємностями буде списуватись. А буває, що люди не списують, приходить новий старшина чи хтось, матеріально відповідальна особа, а там тягнеться такий шлейф…
Володимир Носков: Я вам поставлю дурне запитання: як ви гадаєте, президент України Володимир Зеленський знає про ці неспівставлення?
Юлія Смагіна: Де я, а де президент? Мені здається, що не знає.
Володимир Носков: Але це важливі моменти якраз у процесі приходу до НАТО, про що ми постійно говоримо.
Юлія Смагіна: Дуже важливі моменти. Я сподіваюся, що люди, які хочуть, щоб ми йшли в НАТО, знають про ці проблеми. Але просто, можливо, зараз неможливо це вирішити, тому що дуже багато інших викликів, і це залишається, як залишається. Але воно не може постійно так бути. Рано чи пізно ми все одно будемо це реформувати, бо без цього не можна.
Тетяна Федоркова: Пані Юліє, можете, будь ласка, розказати про свою команду, свій склад? З ким ви працюєте? Це військові частини, це окремі військові?
Юлія Смагіна: Команда у нас дуже маленька. У нас є Тетяна Іванченко, є я, зараз нам допомагає Роман. Він у нас як тверезий вантажник. Без чоловічої допомоги нам було б дуже складно, тому що у нас вантажі — розчини реанімаційні дуже важкі. Сьогодні приїхав перекис водню. Ніколи такого не було, щоб у нас просили перекис. А тут попросили, люди відправили ящики величезні.
Володимир Носков: А хто це робить, Юлю? Це теж волонтери?
Юлія Смагіна: Так, це волонтери. За ці 8 років ми напрацювали дуже потужну горизонтальну мережу. І тому, коли комусь щось треба, є чати, є спільноти, Telegram-канали, де люди спілкуються між собою. І ці потреби дуже швидко можна закривати. Коли у нас є щось вільне, а люди кажуть — нам треба — ми теж відправляємо. Ми дуже дякуємо «Новій Пошті», є така програма «Nova Poshta Humanitarian», за якою нам дають 5 тисяч гривень щомісячно на посилки, ми за них звітуємо. І це дуже велика допомога, тому що дуже багато посилок. На день одна посилка — мінімум.
Володимир Носков: А люди — це ваші знайомі, друзі у Facebook?
Юлія Смагіна: Наші знайомі з Facebook, особисті знайомі із чатів, в яких збираються однодумці.
Володимир Носков: Їх меншає чи на такому самому рівні?
Юлія Смагіна: Я думаю, що постійні — ті самі. Просто на початку вторгнення було більше тих, що приєдналися, а потім або втомилися, або зайнялися своїми справами, як зазвичай буває. Як у 2014 всі піднялися, а потім у 2015 вже залишився якийсь прошарок людей. Але якщо треба, я можу когось особисто попросити, пнути, вони допоможуть, якщо скажу, що вкрай треба. Хто як може — допомагають. З’явилося дуже багато волонтерів у 2022 році, але вони всі пішли шляхом допомоги переселенцям, деокупованим територіям. Це теж потрібно. Ми б це не потягнули і не збиралися це робити, бо наші медики нікуди не поділися, і ми б не змогли робити і те, і те. Якщо у нас щось з’являється для «мирняку», ми передаємо тим, хто ними займається. В Ізюмі є дівчата, дуже потужна організація допомоги.
Тетяна Федоркова: Ви як знаходите тому, хто потребує? Чи вас знаходять? Як це відбувається?
Юлія Смагіна: На стабілізаційних пунктах працюють одні й ті саме люди. Вони просто можуть перейти на інший напрямок, можуть піти у відпустку, на ротацію, але так чи інакше це одні й ті самі люди. Це військові медики дуже високої кваліфікації. Вони мають величезний і просто унікальний досвід. Те, що вони роблять, просто дива, неможливо повірити у те, що вони можуть зробити. Вони витягують таких поранених, які за всіма ознаками мали б померти, проте витягують. Тому ми намагаємося дати їм в руки максимально того, чим вони можуть рятувати. Хотілося б, щоб держава це робила, але це буде нескоро. І навіть в багатих країнах теж є волонтери, далеко не все можна забезпечити централізовано, тому ми стараємось ці дірки затикати і будемо це робити, поки це буде потрібно.
Володимир Носков: Юлю, а з чим звертаються до вас з нашого шпиталю? Це ліки, медикаменти, обладнання?
Юлія Смагіна: Ми не фонд, за обладнанням у них є куди звертатися. І при шпиталі є фонд, який теж цим займається, збирає донати на обладнання. Шпиталь доволі непогано забезпечується. Я не знаю, чи це дякувати командиру, чи тому, що вони мають постійні зв’язки. Може, у них добре поставлена служба і є спеціальна людина, яка вигризає це все з боєм. Насправді тільки так: десять разів написав заявку, потім десять разів зателефонував, нагадав, потім ще поїхав, попинав особисто, тоді воно все приїхало. Наш шпиталь завжди був на передньому краї, і вони налагодили ці зв’язки. Харківський шпиталь зараз виступає практично як перша лінія…
І тому тут не тримають довго. Людина може полежати день-два, може, декілька днів. А якщо це травма, якесь поранення, її відправляють по лікарнях. А що лікарні? А лікарні у нас цивільні. Є госпіталь ветеранів, госпіталь МВС, майже два десятки цивільних лікарень, які мають договори з нашим госпіталем про лікування поранених. І, звісно, що госпіталь намагається все-все забезпечувати, але тут вже йому не вистачає своїх ресурсів. Те, що має держава дати на пораненого на ці лікарні, вона це або не дає, або вони не просять. Тим не менш, їм доводиться розподіляти і перев’язку, і ліки на всі ті госпіталі.
Володимир Носков: Виходить, якщо військового перевели до обласної лікарні чи міської невідкладної допомоги, то це вже на плечах у міста, цивільного бюджету? Чи все-таки за пацієнтом йде фінансування?
Юлія Смагіна: Там йде фінансування. Але я не знаю, чи вони його отримають, чи ні. Хтось має цим займатися, хтось теж має це оформити все. Чесно кажучи, є зловживання. Тобто людина може сказати, що у нас нічого немає. Пішли, родичі купили, а потім виявляється, що все було. Я не хочу ні на кого показувати пальцем, я чула, що такі історії були. Це людський фактор. Тобто тут теж треба розуміти свої права. Якщо родичі дізналися, що там нічого немає, можливо, спочатку треба звернутися до військової частини, сказати, що так і так наш поранений лежить, а йому нічого не дають. І через госпіталь пробувати вирішувати це питання, тому що насправді мають давати.
Як і раніше, коли реформа починалася, нібито в лікарнях були ліки, а людина лягає в лікарню, йому дають список і він з цим списком йде, як завжди. І нас вже шукали як волонтерів, казали: допоможіть. Богом забута лікарня, взагалі нічого не було, і теж ми хлопцям купували. А потім казали: а от же вам у госпіталі мають все давати, і давали їм контакт, і їх напряму з’єднували, щоб вони вже там спілкувалися. Може, вони і навіть самі не знають, що їм належить від госпіталя отримувати.
Тетяна Федоркова: Юліє, можна вас спитати про потреби? Є такі ліки, які складно знайти, а ви знаходите? Або якісь складні закупівлі, і вам вдається знайти те, чого немає?
Юлія Смагіна: Є таке, про що я не можу навіть говорити, але воно все одно знаходиться. Все можна купити, були б гроші. Але тут проблема в тому, що в нас немає такого аптечного складу у Харкові, щоб можна було приїхати і все купити. Нам доводиться замовляти через аптеки, а це час. Тому ми намагаємося у себе на складі тримати якийсь запас на одну-дві поїздки, щоб можна було взяти і поїхати.
Володимир Носков: А не виходило у вас налагодити прямі контакти із закордонними волонтерами або фондами, які займаються медициною?
Юлія Смагіна: Проблема в тому, що ми теж маємо бути фондом, і ми маємо це передати за актами, і це медики мають поставити як надходження і списати. І тут ми повертаємося до початку нашої бесіди. Вони не хочуть це робити. Дехто це робить, але більша частина цього не робить, тому що в них просто банально немає на це часу і ресурсу.
Володимир Носков: Добре, про вас. Про дев’ять років волонтерства. Ви, поки ми не увімкнули запис, сказали, що спочатку на нас дивилися як на білу ворону. Тепер ви як себе відчуваєте? Ви хто зараз для влади? Як вони вас ідентифікують?
Юлія Смагіна: Для влади по Харківській області на сьогодні, можна сказати, ми не існуємо. Для них існують тільки ті волонтери, які під їхньою егідою допомагають мирному населенню, тобто тим, хто або переселенці, або на деокупованих територіях. Ті, хто допомагають тваринам. А ми нібито є, але жодного разу ніхто нам не пропонував за цей рік, понад рік вже, якусь співпрацю. Перепустки отримували, щоб в Куп’янськ поїхати? Ну, отримували.
Володимир Носков: А ви знаходите в цьому пояснення? Вони вас бояться через те, що ви неслухняні, через те, що вам не можна керувати?
Юлія Смагіна: Так, нами не можна керувати, і ми не будемо розповідати, які вони хороші.
Володимир Носков: А у вас взагалі немає такого відчуття, що наша харківська влада намагається якось трохи відмежуватися від війни, оскільки відійшли від Харкова бої, тепер всі зайняті налаштуванням мирного часу, і щоб не виникало у людей якогось дискомфорту чи особистого у них, то намагаються тепер… Це серйозно?
Юлія Смагіна: Абсолютно, ви праві. Так і є. Я правда не знаю, що з цим робити. Я про це ще не думала. Нам хоч би вижити, а потім будемо з владою розбиратися і запитаємо, а чому вона так поводилась весь цей час? Чому клумби саджала?
Володимир Носков: Та ні, тут йдеться насправді про долю держави, що якщо ми зараз не згуртуємося, то держави не буде. Ось про що йдеться.
Юлія Смагіна: Ви ж пам’ятаєте, як в січні минулого року Зеленський сказав, що Харків може бути окупований? Ми дуже напружились тоді. Як це? Ми виходили на мітинг: чому це ми маємо бути окуповані? І насправді вони не виключали такої можливості. Я трошки знаю, спілкувалася з багатьма людьми, і з військовими, і знаю, як воно відбувалося.
Ми були 24 лютого тут і все бачили. Є такі речі, які зараз я не можу поки розповідати, але я багато що знаю, у нас були речі зібрані. Ми були буквально за крок до того, щоб поїхати. Як завжди, відбулося диво, і наші хлопчики зупинили цю орду на окружній дорозі. Ті, хто залишався у Харкові, вони знають, що тут було перші 10 днів.
Тетяна Федоркова: У вас тоді не було таких думок, що доведеться залишати Харків, або якийсь момент, коли були посилені обстріли?
Юлія Смагіна: Було зібрано все, машина була заправлена, я була готова виїхати, але так сталося, що окупантів зупинили, і наші хлопці казали: залишайтесь тут, ви нам тут потрібні. Я живу не на Салтівці і не в центрі, мій район більш-менш був безпечним від обстрілів, тому що у нас поруч жодних інфраструктурних об’єктів не було. Сиділи, звісно, в підвалі, на сходах, а потім трошки налагодилося і стало легше.
Володимир Носков: Але для вас очевидно було, що буде повномасштабна війна?
Юлія Смагіна: Я не хочу сказати, що з 2014-го я про це думала, але коли всі розвідки почали про це говорити, ми почали теж готуватися, планувати шляхи відходу, скажімо так. Ми зробили запаси, наскільки могли, тому що тоді донатів не було. Гроші пішли 25 лютого вже, всі кричали, куди гроші скидати, а ми нічого не могли купити, бо нічого не працювало! І хлопці-військові просили якісь прості речі, а ми простих лопат не могли купити. Потім нам почали відкривати Епіцентр, а «Будмен» взагалі без грошей віддавав багато чого. Путін же відкрито сказав, здається, 22-го числа, а потім 23-го, і ми вже тоді готувалися, що ось-ось почнеться.
Володимир Носков: Ви знаєте, я теж аналізую, він реально у промові сказав, які буде бомбити аеродроми… І для нас це вже тоді повинно було стати таким сигналом, так? Готовність №1 чи вища готовність, так?
Тетяна Федоркова: Я думаю, що така готовність і була, просто що всі сподівалися, що в нього не перемкне і він відмашку не дасть.
Юлія Смагіна: Не у всіх була, на жаль. Прикордонники навіть не були готові, я чула з перших вуст від людей у Козачій Лопані, як у них все відбувалося. Вони ж чули, що до них йде. Ну, я думаю, потім з цим всім будуть розбиратися. Насправді були помилки дуже серйозні, і можна було б уникнути багатьох жертв. Можна було б зупинити їх набагато раніше, якби серйозно до цього поставилися ті, хто мав це робити.
Володимир Носков: Ви ще чуєте таке запитання на свою адресу: от ви волонтери, а за що ви живете?
Юлія Смагіна: Ні, не чую. По-перше, я завжди донатила свої гроші. Іноді навіть їх вистачало, ми нікого не просили раніше, коли не такі були запити. А так, ну як живемо? У мене чоловік…
Володимир Носков: Я просто бачу, що деяким людям це складно зрозуміти.
Юлія Смагіна: Ні, зараз, здається, зрозуміли.
Тетяна Федоркова: Бо кожен другий сам волонтерить.
Юлія Смагіна: Так-так. Вони самі розуміють, як це робити. Вони самі це робили вже колись. Тобто вдень працювали, ввечері складали ящики. Таке теж бувало. У всіх. Зараз дуже багато людей, у кого хтось воює. Брат, чоловік або племінник, у когось хтось є. І вони іноді щось просять. І тоді людина збирає кошти або по знайомих. І всі допомагають. Ні, зараз таких питань не ставлять. Зараз, на жаль, ставлять питання: ви ж волонтер, знаєте, коли це закінчиться? А я кажу: принаймні, коли всі відчують, що воно почалося. Ті, що стоять, вони ж не вічні.
Володимир Носков: Сьогодні ви живете кожним днем чи вдається щось планувати якось?
Юлія Смагіна: Максимум на тиждень, не більше. Я планую поїздки, якщо є можливість, якийсь відпочинок, я планую роботу, я ще працюю. Але якихось далеких планів я вже не можу будувати. І ніхто, я думаю, не може, тому що ми не знаємо, що буде завтра.
Володимир Носков: А мрії ще залишилися?
Юлія Смагіна: Мрію? Замість Москви побачити озеро. Лебедине озеро.
Тетяна Федоркова: Це, я думаю, наше спільне бажання.
Юлія Смагіна: І тоді буде і город, і онуки, і поїздки. Все ще буде. Головне, щоб ми перемогли. Нам треба зараз зібратися максимально, сконцентруватися, знайти свою нішу, і себе готувати, щоб піти замінити тих, хто втомився, тих, хто вже не може, хто поранений. У нас іншого шляху нема! ■