«Маленькі простори надихають»: як у Харкові працює резиденція «Тихий центр»
У Харкові заснували квартирну резиденцію «Тихий центр», де українські й міжнародні митці та мисткині можуть працювати над власними проєктами та досліджувати місто. Авторка ідеї та організаторка простору Вікторія Грівіна, а також резидентки Василиса Щоголева та Люба Ільницька розповіли «МедіаПорту» про творчість у «Тихому центрі» та свої проєкти.
Віко, розкажи про себе, хто ти та чим займаєшся?
Мене звати Вікторія Грівіна. Я антропологиня, авторка. Зараз пишу дисертацію із культурної антропології в університеті Сент-Ендрюс (Шотландія). Тема моєї дисертації «Трансформації міста під час війни». Я досліджую культурні практики, як вони розглядають ці зміни у місті.
Резиденція виникла як частина іншого мого проєкту. Зі своєю колегою Оленою Касперович я почала робити резиденції ще 2022 року у Вижниці Чернівецької області — для митців, мисткинь, письменників і письменниць. У 2024 році ми робили резиденцію «Дім повільної річки» в Старому Мерчику. І це досвід, який я хотіла продовжити. Коли їхала на навчання в Шотландію, після року польових досліджень в Харкові, я вирішила зробити зі свого дому в Задержпромʼї резиденцію.
В чому її концепція?
Концепція полягає в тому, що одна або дві людини (оскільки це двокімнатна квартира) можуть приїхати та працювати над власними проєктами. Я пропоную за бажанням дослідити район Задержпромʼя. У резиденції немає фінансування. Харків не є абсолютно безпечним місцем, не хотілося б, щоб фінансовий фактор був стимулюючим. Тобто мені хотілося, щоб приїхали люди, які знають цей простір, знають Харків і усвідомлюють всі небезпеки, які поки що зберігаються у місті. Оскільки вся резиденція не фінансується, то і проєктів я пропоную небагато.
Чому для тебе важлива концепція мистецького співмешкання, квартирної галереї/резиденції?
Я думаю, що такі маленькі простори надихають на мистецькі практики. Моя резиденція більше концентрується на митцях, мисткинях, письменниках і письменницях на початку їхньої діяльності як альтернатива більш відомим резиденціям в місті, у як і не всі можуть потрапити. У мене демократичний підхід в цьому плані. Я не дивлюсь на те, скільки людина вже надрукувала книжок, дивлюсь на портфоліо і думаю про те, чи цій людині потрібно зараз бути в цьому місті.
Я думаю, що такі простори допомагають робити виставки, в яких ти хочеш просто поекспериментувати, подивитися, як їх оцінять люди, публіка, яка приходить до тебе. На квартирники приходять зазвичай до 15 людей. Це дуже гарна фокус-група. Ми керуємося принципами толерантності, критика має бути конструктивною. І ця можливість довіри в такому просторі показати свої експерименти. Маленькі простори допомагають відчувати більшу впевненість в тому, що ти робиш. Ти можеш почути поради від інших митців і можеш потім переробити, доробити свою виставку, почитати свої тексти та запитати про них. І це стимул. Я думаю, що таких просторів має бути більше.
Як ти обираєш яких митців та мисткинь запросити?
На мій вибір впливає, по-перше, проєкт, який створює людина, по-друге, впливає естетика, я дивлюся роботи, портфоліо художників або читаю зразки текстів. Дізнаюся про мотивацію. Невдовзі буде наступний open-call, тому пропоную cтежити за сторінкою резиденції в Instagram.
Василиса Щоголева, архітекторка, художниця
Мене звати Василиса Щоголева. Минулого року берлінська кураторка Гелен Бозекер визначила мене як трансмедійну художницю (transmedial artist). Я поєдную широкий спектр медіа, щоб розповідати історії та відкривати двері до нових діалогів. Останні 10 років живу та працюю між Харковом та Берліном.
Імпульси до моєї практики знаходять мене серед громадських просторів, як-от, наприклад, купе вагона, зала очікування, вулиці. З собою в мене завжди є блокнот та маркери, або телефон з диджитал-блокнотом (якщо з собою замала сумка), в яких я замальовую сюжети та персонажів.
Опрацьовую ці нотатки в студії. І як останній перформативний захід — повертаю побачене назад у публічний простір. Наприклад, у Харкові на вулиці Римарській, 14 можна й досі побачити декілька моїх робіт створених під час попередніх приїздів в місто у 2023 та 2024 роках.
Над чим ти працювала під час резиденції?
Споглядала через малюнок за рідним містом Харковом, його жителями, простором. Під час поп-ап-квартирника наприкінці резиденції представила побачене у форматі коридорної виставки/звіту, яка складалась з дев’яти малюнків та одного шаблону для роботи, яка тепер живе в публічному просторі Північної Салтівки.
Частина малюнків була створена на базі діалогу з людиною, з якою я познайомилась на квартирнику журналу «Люк» та завдяки праці якого мала можливість працювати на рідних вулицях.
Крім того, багато читала, адже в просторі «Тихого центру» є чудова бібліотека. Однією з книжок, яка сильно вплинула на мене в цей приїзд, стала «Триптих про призначення України» Юрія Шевельова. Я почала читати її через есе про Четвертий Харків, адже наразі разом з Вікторією Грівіною та Хйордіс Клемменсен ми пишемо книгу про Харків («Kharkiv is a dream»), що присвячена мистецьким практикам та активізму в місті у 2013-2023 роках.
-
-
Як резиденція вплинула на твоє почуття та розуміння Харкова?
Розмова про Харків як місто вмикає в мені різні регістри — мене як людини, яка народилась та виросла в місті, та яка зараз живе тут наїздами, мене як архітекторки та мене як мисткині. Що я розумію, так це те, що це місто є для мене точкою сили і тому вертаюсь до нього знову і знову, і шукаю шляхи для участі в його розвитку.
Простір резиденції став важливим фізичним простором для взаємообміну та взаємопідтримки з культурними та мистецькими діячами, які постійно проживають в місті, або, як я, живуть між містами, та обирають приїжджати до міста через зв’язок, що мають з ним. Вважаю такі простори важливим ресурсом для містян, гостей та для міста як такого, адже саме в таких просторах можна підзарядитись, щоб продовжувати свою щоденну працю.
Вдячна кожному та кожній, з ким ми зустрілись в Харкові, з ким зустрічаємось в інших точках світу та розмовляємо про Харків. Вдячна кожному та кожній, хто боронить наші землі, кожному та кожній хто робить свою справу щодня.
Люба Ільницька, драматургиня, театральна кураторка
Розкажи, будь ласка, про свою мистецьку практику.
Займаюся театром в незалежному секторі, співтворю вистави як драматургиня. Я не пишу п’єси як окремий від театру, моя робота завжди є частиною створення вистави. Вона включає не лише роботу над текстом, а й окреслення контексту для всієї творчої команди, спільний devising, пошук невербальних образів та ситуацій, що є частиною драматургійної структури. Використовую методології документального та фізичного театру. Мене цікавлять теми колективної пам’яті, політики ідентичності, нових екологій, соціально ангажованого тіла. Також я пов’язана з мистецькою освітою як лекторка, кураторка освітніх програм, менторка перформативних лабораторій.
Що ти досліджувала протягом резиденції?
Під час резиденції в «Тихому центрі» я працювала над дослідженням до нової вистави, яку ми створюємо з режисеркою Ніною Хижною і колегами в театрі «Нафта». Ця робота присвячена темі екоциду, який здійснюють росіяни у війні проти України. Ми з колегами опрацьовували матеріали, дані про вплив воєнних дій, різного типу зброї, навмисних руйнувань на навколишнє середовище і людину, що є невіддільною від цього середовища. Відвідали Ізюм, де спілкувались із начальником 6-го Державного пожежно-рятувального загону ДСНС Олександром Ковалевським, та краєзнавцем Олександром М’ясищевим, дізнавались про руйнування, яких зазнає природа на Харківщині.
Як резиденція вплинула на твоє почуття та розуміння Харкова?
Останнім часом я міркую про втілеснене знання, його значення у формуванні наративів. Про трансформації свідомості і самосвідомості, яких ми зазнаємо, коли дуже реально, фізично переміщуємо своє тіло в певний контекст. Як наше тіло накопичує набуті знання і досвіди, як воно комунікує потім, як його сприймають інші. Я намагаюсь осмислити присутність невидимих елементів у місті, які входять в моє тіло, накопичуються там, трансформують мій організм.
Чим є це небо, в якому ракети і вибухи залишають свій слід, ця вода, що мігрує грунтами, трубами і нашим тілом? Чим є місто, крім того, що воно є простором, створеним людьми і для людей, як ми співіснуємо з нелюдськими агентами в наших щоденних інтимних просторах?
Харків зазнає сильних транcформаційних змін як простір де люди, не-люди і воєнні технології утворюють специфічне угруповання. Тут я помічаю особливі зв’язки між мешканцями/-ками міста і будівлями, ріками, парками, тваринами в зоопарку, евакуйованими звірятами, пораненими качками чи рослинами. В ситуації, коли ми спільно зазнаємо загрози від тих знарядь знищення, що однаково здатні пронизувати цеглу, плоть і стовбур дерева, то більше звертаємо увагу на тих, кого зазвичай трактували досить інструменталізовано, відчуваємо нашу співзалежність, більше спілкуємось з простором і всім, що його населяє. Мені хочеться вірити, що у цій ситуації зближенням перед лицем небезпеки ми можемо стати уважнішими до цих зв’язків і їхньої цінності.