Лицарі кайла та заступу: коротка історія «жалобної» контори

Хто б і згадав про цю установу, коли б не COVID з карантином! Та не колеги-історики, які на гребні кон’юнктурної хвилі викинули у мережу гори оповідань про давні пошесті — від середньовічної чуми до холери 1970-го.

«А чому ні? І ми, Химко, люди!» — сказав собі автор цих рядків. Але приєднуватися до загального хору не став. Бо за останні дні хіба що ледачий не лякав читачів епідеміями і не славив героїчних лікарів.

Натомість ніхто не згадав скромних трудівників штикової лопати. Хоча їхній внесок у боротьбу з пошестями в усі часи був дуже вагомим. А особливо — сто років тому, коли революційний Харків страшенно потерпав від тифу, холери і сапу.

То чого б не відновити історичну справедливість? Тим більше, що і «календарний» привід є: промайнув непоміченим столітній ювілей підвідділу кладовищ та похоронної справи. Ані згадки у ЗМІ не було! Не кажучи вже про пам’ятний знак на другому поверсі красуні-«Асторії», куди підвідділ вселився 1 лютого 1920 року.

Необхідність створення нової структури у відділі комунального господарства губревкому диктувалася сумним спадком, отриманим радянської владою від своєї попередниці. Коли вірити комунгоспівському звіту, білі «не принимали мер к надлежащему погребению умерших и зачастую свозили трупы по ночам, сбрасывая их в любое место кладбища».

Кого звозили, а кого й ні. Лікарі жахнулися, завітавши 16 грудня 1919 року до Воронізьких казарм: 196 тифозних трупів залишили там денікінці! Буквально поруч з Кінним ринком, де, попри все, продовжували торгувати харчами.

Ще 52 заразних трупа «додали» Змієвські казарми. Там, як і у Воронізьких, білі тримали полонених червоноармійців, аби сформувати з них запасну частину.

Жахливі знахідки були вкрай невчасними.

«В связи с невероятным увеличением смертности» на головних міських цвинтарях, за винятком Кирило-Мефодіївського, і так не вистачало місця. Ще з осені 1919-го «приходилось хоронить зачастую между могилами и даже на заброшенных могилах».

Дві з половиною сотні тіл перетворили складну ситуацію на катастрофічну: викопати за короткий час таку кількість ям не було жодної можливості. Не вистачало робочих рук, інструменту, спеціального брезентового одягу.

Тому у казармах тифозні трупи провалялися ще зо два тижні, поки їх почали потихесеньку вивозити на Кирило-Мефодіївський цвинтар. Звичайним міським трамваєм. Про домовини, а, тим більше, про окремі поховання, навіть мови не було. Добре, хоч братські могили спромоглися підготувати.

Гіркий урок не минув даремно: більшовики вирішили дати лад «жалобній» галузі. Традиційним для себе способом – очоливши її і жорстко централізувавши.

Завідувати підвідділом кладовищ і похоронної справи доручили товаришу Ситенку, колишньому наглядачеві міського Кирило-Мефодіївського цвинтаря. І почав він із втілення у життя відомої ленінської вказівки — «социализм — это прежде всего учет».

У досить стислі терміни була зібрана докладна інформація про всі харківські цвинтарі та ритуальні контори: штат, розцінки, рухоме та нерухоме майно, запаси сировини для виробництва домовин.

Спеціальна комісія оглянула найбільших «постачальників» мертвих тіл — евакопункт, госпіталі, лазарети, розподільчі пункти. Кожен такий заклад отримав обіжник із кількох стандартних питань. На кшталт оцього, що йшло під номером другим: «Укажите возможное количество ежедневного поступления трупов».

В процесі спілкування «високі сторони», начебто, все узгодили, але 29 лютого сталася сумна пригода. Повторилося те, що часто траплялося за денікінців: «В 5 часов вечера свалено на кладбище вне могил, несмотря на протесты сторожей, указавших приготовленные могилы, 30 трупов из 1-го эвакуационного и 17 трупов из 3-го распределительного пункта».

Підвідділ накатав на медиків скаргу до губчека, але в тих була своя правда: ми й так гнали вантажну машину аж з Південного вокзалу. А розвозити трупи по цвинтарю і складати їх у могили ніхто не підписувався. Та й затримка автомобіля нам дуже дорого обходиться.

Довелося підвідділу терміново формувати свій «санітарний обоз». З трьох напівдохлих коняк, конфіскованих  у громадянки Листопадської. От на них і поклали «внутрішньоцвинтарні» перевезення. Всі — не лише трупів.

Так і не вдалося вирішити до пуття найболючішу проблему — нестачу робочих рук. Спроба знайти охочих на біржі праці скінчилася провалом: піддавати загрозі своє життя, тягаючи заразний «вантаж», не бажав ніхто. Попри те, що підвідділ пропонував 200 рублів на день проти 62-х (біржова ставка). А робітників треба було багато — сто чоловік щоденно станом на кінець лютого.

1 березня 1920 року, не знайшовши іншого виходу, колегія комунгоспу затвердила постанову з промовистою назвою: «О привлечении буржуазии и сидящих в тюрьмах к рытью могил на кладбищах». І вже за шість днів потому на Кирило-Мефодіївському цвинтарі висадився численний «трудовий десант» — 400 чоловік «бывших».

Та очікуваних результатів цей захід не дав. Через специфіку «трудового контингенту»:

«Многие из них непривычны к физическому труду и не могли нести той трудной работы, которую несут рабочие по кладбищу».

Коли буржуї не могли працювати, то в’язні ще й не хотіли. Ухилялися, хто, як міг і навіть тікали з примусових робіт.

Зберігся прекрасний зразок чорного гумору — докладний опис втечі в’язня Павла Добросецького, що сталася 30 березня 1920 року. Хоч кіно знімай, як стрибав конвой через ями і могили, переслідуючи хвацького хлопця! Не догнали: той розчинився у натовпі біля прохідної ХПЗ (тепер — завод ім. Малишева).

Цікаво, що пролетарі ще й перешкоджали ловити втікача. Хоча впорядкування цвинтарної справи влада пояснювала турботою саме про їхні інтереси.

Звісно, тиф не вибирав жертв за соціальною ознакою. Та в багатих було, хоч за що ховати. Натомість робітники уклінно просили губревком (лист від 05.03.1920 р.), аби дозволив розібрати на дошки старі бараки по Салтівському тракту та в кінці Петінської вулиці. Аби виготовляти з них домовини у майстернях заводу ВЕК (теперішній ХЕМЗ). Бо ціни на «фірмені» були безнадійно високими. Як і плата за ділянку на цвинтарі.

Дозвіл на розборку влада дала. Та паралельно почала утискувати приватні контори і відкушувати солідні шматки ринку ритуальних послуг. За офіційною версією, щоб зробити їх дешевшими для широких народних мас.

1 квітня 1920 року підвідділу кладовищ та похоронної справи підпорядкували Іоанно-Усікновенський, лютеранський та караїмський цвинтарі. А 1 травня — ще й два єврейських. Це на додаток до Кирило-Мефодіївського, отриманого «у спадок» від розформованої міської управи.

Новонародженому монополістові віддали також колишній магазин Гурського на Сергіївському майдані (там влаштували «Центральный склад гробов»), похоронне бюро Коломейцева і магазин пам’ятників Катто.

З точки зору більшовицької законності там все було в порядку: майно підлягало конфіскації, бо його власники втекли з денікінцями. Цікавіше з інтересами найбідніших прошарків населення.

Поки убогих кидали без домовин до загальних ям, підвідділ став отримувати заявки «о высылке катафалка для погребения с особой почестью партийных работников». Такого дива у щойно створеної контори не було. Про нього ніхто й не думав! І отут стала у пригоді вчасно зібрана інформація: залишився розкішний транспорт у бюро Коломейцева! Після чого все його добро перейшло підвідділу.

Важко повірити також, що простим пролетарям дісталося щось із магазину та складу Франческо Катто. Підприємливий італієць постачав на харківський ринок справжні витвори мистецтва. З такого матеріалу, що і не кожен заможний міг собі дозволити.

Про повну відсутність голосно задекларованої рівності говорить і прейскурант підвідділу кладовищ та похоронної справи. Виявляється, знаходилися радянські заклади, які могли заплатити 4 100 карбованців за виїзд катафалку. А похований у братській могилі червоноармієць обходився лазарету чи евакопункту у якихось 75 карбованців. Та й ті ще треба було стягнути!

Наводять на сумні роздуми і двотижневі звіти, які підвідділ добросовісно надсилав до колегії комунгоспу. У кожному існували обов’язкові колонки – «викопано могил» та «поховано мерців». І хоч цвинтарі знаходилися вже під єдиним управлінням, поділ на престижні і всі інші проглядав зі звітів дуже чітко.

У лютеранського (теперішнє 2-ге міське) цифри збігалися завжди. У Іоанно-Усікновенського та двох єврейських — майже завжди. Зате пролетарське Кирило-Мефодіївське постійно зберігало солідний люфт. Друга половина квітня: підготовлено могил — 474, закопано мерців — 600. Друга половина травня: на 145 могил — 406 покійників!

Та, попри все, станом на початок червня 1920-го підвідділ таки просунувся в одному з головних напрямків діяльності — «обеспечить беднейшему населению возможность дешево похоронить умершего». Хай і з купою довідок, які ще треба було здобути, добряче побігавши між соцзабезом і комунгоспом.

Помітно поліпшився на початку літа і санітарний стан харківських цвинтарів. Перш за все, з причини об’єктивної – пішла на спад епідемія тифу. Чи посприяли цьому суворі приписи керівних органів, сказати важко: документи суперечать один одному.

Маємо, наприклад, жорстку заборону транспортувати на цвинтар без домовин трупи померлих від заразних хвороб. І, майже водночас, виходять рекомендації по їх дезінфекції, коли вже везеш «насипом».

Видається цікавою постанова Губернської надзвичайної санітарної комісії від 13 травня 1920 року. Це своєрідне уточнення, викликане диким дефіцитом деревини: «В Харькове допустить погребение холерных трупов без гробов. Но сапных — обязательно в гробах». Але ті холерні, яких можна було ховати без домовин, на цвинтар треба було доправляти у спеціальних ящиках, до яких теж висувалася купа вимог.

…Важко було б закінчити цю статтю на оптимістичній ноті, коли б не столітньої давності підказка. 3 червня 1920 року, перерахувавши болючі проблеми своєї установи, її керівник впевнено резюмував: «Но несмотря на все это, подотдел всегда справлялся с работой и даже имеет на будущее большой запас могил».

Хоч чогось дочекався від більшовиків «революційний пролетаріат»!