Лебедина пісня «анархо-махновців»
В ніч на 25 листопада 1920 року Харківська ЧК, очолювана сталінським свояком Станіславом Реденсом, провела тотальні арешти махновців та анархістів.
За лічені години у місті зникла ціла політична течія. Яскрава, галаслива. З барвистою історією та чималою кількістю прихильників.
Про те, як це сталося, міг би розповісти прекрасний будинок по Мироносицькій, 44, понівечений, на жаль, пізнішою реконструкцією. Бо саме в ньому у листопаді 1920-го мешкала махновська делегація, очолювана Дмитром Поповим.
Там же всю її акуратно і накрили. Попри наявність у Попова солідної «охоронної грамоти», підписаної самим товаришем Фрунзе. Вона й дотепер зберігається в архіві ФСБ. Як найкращий пам’ятник людській довірливості та наївності.
…Після укладення Старобільської угоди (2 жовтня 1920 року) між Махном і Радянською владою, анархістів повипускали з тюрем і дозволили провадити агітацію. В Харкові стали легально виходити «Набат» і «Голос махновца». На Московській, 8 відкрився магазин анархістської літератури «Вольное братство», а до місцевих шпиталів почали надходити поранені махновці. Чого ж не допомогти союзникам по боротьбі з «чорним бароном Врангелем»?
Залишалася, начебто, дрібниця — узгодити питання про вільні Ради в районі дій Революційної Повстанської Армії України. Задля цього і прибула до столиці УСРР «поповська» делегація з відповідним мандатом від «Батька».
Більшовики довго пручалися, та 24-го листопада несподівано виявили поступливість. «С товарищами Затонским и Яковлевым нам удалось найти общую редакцию», — розповідав пізніше Попов під час допиту в ЧК. Він навіть встиг повідомити Махна телеграфом про несподіваний успіх на дипломатичному фронті.
А скоро за «дипломатами» прийшли. Як і за їхніми ідейними натхненниками — анархістами «Набату». Тому що після захоплення червоними Криму (16 листопада) потреба у союзниках (читай — гарматному м’ясі) зникла. Їх і так досить довго терпіли…
«В Харькове махновцы собрали лучших своих агитаторов и развили энергичную деятельность… На всех крупных заводах организовали свои подпольные ячейки», — обурювався Християн Раковський, виступаючи 1 грудня 1920 року на пленумі міськради. Ще б не обурюватися! Голова Раднаркому УСРР добре знав, що «Набат» і «Голос махновца» друкувалися на папері, отриманому від більшовиків. За моє жито мене ж і бито!
Продавалися ті газети у цікавому будинку: на першому поверсі — магазин «Вольное братство», на другому — Міський район комсомолу. Як згадував харківський комсомолець Станевський, сусіди частенько обмінювалися візитами: одне одного агітувати намагалися. До своєї «віри» навернути.
Попри те, що спроби ці не дали жодних результатів, чіпка комсомольська пам’ять зберегла особливості махновської агітації. Вона була грамотною, цільовою, базувалася на знанні внутрішньоспілчанських проблем.
Тоді якраз комсомолісти гризлися між собою з цілої низки важливих питань. І їхні сусіди чітко знали, до кого саме звертатися і на які больові точки натискати.
Натискали, очевидно, часто. Бо той же Станевський з величезною зловтіхою згадував: «Когда начались аресты анархистов и борьба с махновцами, наш Городской район был впереди. В ночь ликвидации махновщины весь наш район был под винтовкой. И к утру, вместе с отрядами ЧОН, мы ликвидировали всю шайку».
Бурхливу махновську агітацію має пам’ятати також стара занедбана будівля на розі Благовіщенської та Дмитрівської — знаменитий колись театр «Муссурі». Саме там 31 жовтня 1920 року вирував кількатисячний анархо-махновський мітинг.
Можна лише уявити, що саме відчували присутні на ньому більшовики. Цілком легально промовляла з трибуни єдина в історії людина, якій вдалося арештувати Дзержинського, коли той вже займав посаду голови ВЧК. І ще й оплески зривала!
Унікальний рядок до свого життєпису колишній матрос Дмитро Попов вписав у липні 1918-го, під час відомого лівоесерівського заколоту у Москві. До махновців він перейшов пізніше. Полком імені Тараса Шевченка у «Батька» командував. І не лише ним. Просто цей «чомусь» випав з біографії Попова, вміщеній у російській Вікіпедії. Хоча всі інші присутні. І навіть у тому порядку, в якому вони розташовані у першоджерелі — автобіографії, написаній Поповим у камері №15 тюрми Особвідділу ВЧК.
Уважно слухав «Муссурі» і ще одного махновського оратора, теж польового командира «від ствола і шаблі» — Абрама Буданова. Звіти про мітинг, вміщені у двох харківських газетах, згадують і зовсім екзотичних промовців — анархістів з Канади та Сполучених Штатів. На жаль, без прізвищ.
Про що саме вони говорили, тепер навряд чи дізнаєшся достеменно: статті «Коммуниста» і «Пролетария» суттєво відрізняються. Сходяться газети лише у тому, що «анархо-махновці» критикували радянський лад, але у диспуті з більшовиками, звісно ж, перемогли останні. Що може бути й правдою: від більшовиків виступав промовець, не гірший за Попова. І не менш упертий — Микола Скрипник, нарком робітничо-селянської інспекції УСРР.
Натомість, значно більше лишилося інформації про те, як сприймали «анархо-махновську» агітацію харківські робітники. Цілком позитивно!
У другому числі «Голоса махновца» під заголовком «Истосковались по живому слову» було вміщене звернення трудового колективу 2-ї Радянської друкарні. Робітники називали махновців «братьями» і просили їх скликати загальні збори друкарів Харкова для ознайомлення з анархістськими ідеями. Скаржилися на свій жалюгідний та пригноблений стан, на диктаторське правління профспілки, що гне їх у дугу.
У відповідь газета «Коммунист» добряче облила друкарів брудом, зауваживши, що звернення не є думкою усього колективу. Мовляв, це окремі елементи, давно всім відомі, каламутять воду.
Куди там окремі! Документи Харківської ЧК переконливо свідчать: у другій половині листопада 1920 року вплив махновців на робітництво сягнув свого апогею.
Пропонуємо цікаву цитату з секретного зведення, датованого 30 листопада: «Анархомахновцы развили свою гнусную провокационную агитацию за безвластие… На некоторых, более крупных заводах города Харькова, как паровозостроительный завод, Мельгозе… их агитация вызвала сильное брожение. Среди рабочих явилось критическое отношение к действиям Советской власти и враждебное отношение к возглавляющей ее Коммунистической партии».
Насправді, влада сама дурниць наробила. 14 листопада заводоуправління ХПЗ (нинішній завод імені Малишева) винесло постанову про штрафи, арешти та звільнення з заводу за прогули без поважної причини. Але до числа поважних не увійшла головна — поїздки на село за харчами. Голодував тоді страшенно пролетаріат!
У відповідь анархісти закликали робітників до страйку. 15-го зупинилися складальний та ливарний цехи, а 16-го — весь завод. Чекісти аж завили: «Целая армия труда! Крупнейшая производственная единица на всем Юге!».
Зупинити «брожение» однією лише контрагітацією влада не змогла. Довелося іти на поступки.
Страшне убозтво більшовицької аргументації яскраво доводить ще один фрагмент зі згаданого раніше виступу Християна Раковського. Смішно сказати, чим лякав робітництво голова Раднаркому у випадку, якщо «анархомахновцы получат возможность претворить свои химеры в жизнь»: «Разруха, голод, болезни и холод расцветут пышным цветом»! Все те харківські пролетарі вже мали, «завдяки» більшовикам. У повному наборі! Геть не з доброго дива відгукнулися вони на анархістський заклик.
Лише 20 листопада відновив роботу Харківський паровозобудівельний. А 26-го зупинився знов! Цього разу «под лозунгом протеста против арестов анархистов». І ще півтора тижня, діючи більше «батогом», ніж «пряником», радянська влада переконувала пролетарів стати до роботи.
Та «анархомахновців» це вже не стосувалося: арештованих майже відразу етапували до Москви. Бо немає страшнішого ворога, ніж учорашній союзник…