«Ландшатл» як спосіб утворити спільну памʼять: Юлія Ліннік про мистецьку резиденцію на Харківщині Інтерв'ю
У червні на Харківщині відбулася тижнева мистецька резиденція «Ландшатл». Кураторка проєкту Юлія Ліннік розповіла «МедіаПорту» про його ідею, уважний погляд до природи, спостереження та утворення нової пам’яті.
Юлю, розкажи про себе.
Мене звати Юля Ліннік, я акторка і театральна діячка. Раніше грала в театрі «Нафта», зараз працюю там як PR-менеджерка. Також живу в Києві, тут з моїми друзями і подругами ми робимо театральну групу «Тіньова», де створюємо разом альтернативні, на нашу думку, вистави. Я також пишу про театр для «Української правди», і загалом, коли закінчила магістратуру з театрознавства в університеті Франка пів року тому, почала проводити лекції і вести обережну просвітницьку діяльність у сфері театру — особливо сучасного театру, який працює з естетикою перформативності.
Мені цікаво поєднувати засоби і напрямки, які раніше я не поєднувала, утворювати нові звʼязки, які ведуть до нових сенсів, нових результатів. Так сталося і з «Ландшатлом». Мені хотілося поєднати уявлення про біологічну експедицію, польові нотатки з тими інструментами театру, якими ми володіємо.
У чому ідея резиденції «Ландшатл»?
Двоє менеджерів, Артур Слісаренко і Слава Лобода, придумали проєкт тижневої резиденції в Харківській області. Ми говорили про те, що це буде щось пов’язане з пам’яттю, ландшафтом, екологією. І вони покликали мене бути кураторкою мистецької програми. Коли з’ясувалося, що ми перемогли в програмі, я почала розробляти саму концепцію, ідею резиденції.
Назва «Ландшатл» виникла дуже легко, як жарт. Вона викликає спогади про дитячі ігри космонавтів, про приземлення на невідому територію. А потім я опинилася серед текстів біолога і письменника Тараса Прохаська. Він пише про ландшафт як про один з основних чинників формування ідентичності, пише про Закарпаття, Прикарпаття, Івано-Франківщину, гори, захід України та зовсім іншу якість уваги і присутності в ландшафті.
Мені стало цікаво побачити наш слобожанський ландшафт. Який він? Як впливає на нас форма землі, цієї шайби-степу, як про нього пише Майк Йогансен в «Докторі Леонардо». Я міркувала про вразливість цієї території. Село Гайдари, яке ми обрали для проведення резиденції, хоча і розташоване недалеко від кордону з рф, не було окуповане, там не велися бойові дії, ми добре розуміємо, що цього всього могло б не бути, цієї землі, цього села, цього спокою, цих лісів, могло б не бути, так само як їх немає на 80-90 кілометрів вбік.
Ця резиденція є для нас способом утворити спільну памʼять про це місце, щоб ця крихка територія оприявнилася для нас, перестала бути лише буферною зоною між лінією фронту і умовним спокоєм міста.
Артур і Слава фокусувалися на темі природи місцевості і памʼяті, яку вона містить, і формі мистецької резиденції тривалістю в тиждень. В текстах, які писав Артур, декілька разів згадувалося слово «ландшафт» і мені захотілося зосередитись саме на ньому.
Коли я почала формувати концепцію, мені трапився маленький есей Тараса Прохаська 1996 року «Мистецтво є визволенням ландшафту». В ньому він пише про зв’язок ландшафту і мистецтва. Мене зачарував спосіб ведення думки Прохаська, і такий спосіб погляду на ландшафт, на вкорінення і присутність в природі, на місце і стосунок з ним. Цей есей, мабуть, і був початком нашої концепції «Ландшатлу».
Хто у вашій команді, які у вас ролі?
Артур Слісаренко і В’ячеслав Лобода є авторами ідеї проєкту та менеджерами. Я є авторкою концепції і кураторкою мистецької програми. У нас також є прекрасний дизайнер Сергій Раді, співпрацею з яким я пишаюся, SMM-менеджерка Марія Богаєнко. Ми робимо цей проєкт в адміністративній співпраці з Експериментальним театральним клубом NASHі.
Для мене однією з ключових цінностей цього проєкту є спроба подивитися на ландшафт як на абсолютний центр. Так само як у виставі «Оргія кіборгів» театру «Нафта», тут природа виходить на перший план. Вона не просто фон — вона первинна стосовно людини. Автори вистави прагнуть вийти за межі антропоцентричного мислення — подивитися на світ не з позиції людини як центру всесвіту.
В «Ландшатлі» нам хотілося відсторонитися від себе, залишити класичну егоцентричну перспективу десь у місті й приїхати в Гайдари з відкритим, уважним поглядом назовні. Це один із наших внутрішніх орієнтирів.
Ще одна важлива для мене цінність проєкту — це невиробничий підхід. Бо в місті ми звикли до індустріального мислення: усе має вести до чіткої мети, мати результат, вимірювану ефективність. Те саме часто відбувається й у театральній практиці: репетиційний процес має завершитися прем’єрою, з певною тривалістю, кількістю глядачів, показів.
Це мислення глибоко вкорінене — у нашій європейській культурі досягнення. Але тут, у межах лабораторії, дуже хочеться спробувати інакше — сфокусуватися на практиках, які не обов’язково ведуть до результату. На грі, на спостереженні, на процесі без потреби доводити його до фіналу.
Мені тут згадується думка Олександра Філоненка, який говорив про людину як сад. І мені дуже близька його фраза про те, що найцінніше, що може робити дерево — це рости. Не задля показників, не для того, щоб стати найвищим чи найміцнішим, а просто тому, що зростання — це природний процес життя. І я б дуже хотіла, щоб хоча б протягом цього тижня ми могли зосередитися саме на цьому: на зростанні, яке нічого не винне й нікому нічого не доводить.
Які цілі резиденції?
Попри те, що ми намагаємося відмовлятися від тиску результату, у проєкті все одно є певна ціль, до якої ми рухаємось. Просто хочеться робити це м’яко, без напруги. Йдеться про фінальну перформативну прогулянку, де ми зможемо поділитися тим, що народилося протягом цього тижня — своїми спостереженнями, думками, знахідками й нарисами.
Можливо, в цьому процесі вдасться поспілкуватися з місцевими жителями, або з глядачами й глядачками, які приїдуть із Харкова. Це може стати можливістю взаємодії, обміну, спільного перебування в просторі.
Водночас, хоч ця подія й окреслена як фінальна, для мене особисто пріоритет — не структура, а можливість трохи видихнути. Побути в такому собі ретриті. Наповнитися ресурсом, новою енергією. І ще — подивитися на звичне в інший спосіб. Наприклад, на харківський ландшафт, який ми бачимо щодня, але з часом просто перестаємо помічати. Тобто якраз помічаємо, коли втрачаємо.
Хотілося б сфокусуватися на уважності. Від біолога і краєзнавця наповнитися новим знанням про цю місцевість. Побачити в знайомому — несподіване. І відчути не себе в центрі, а навпаки — свою малу частку в чомусь більшому.
Мені дуже хочеться створити нову пам’ять про цю територію. Бо доти, поки ми не маємо якогось особистого досвіду, місце залишається для нас абстрактним — просто кількома квадратними кілометрами на мапі. А особистий досвід формує пам’ять і створює додаткову цінність.
Ми живемо в хронічній крихкості в умовах унормованої катастрофи. Здається, що живитися можна тільки памʼяттю про минуле, а нову пам’ять створювати — зайва розкіш. А на мою думку, в умовах цієї перманентності болю якраз сформована нова памʼять про миті близькості, радості, спільності — це опори, на яких можна втримуватися і продовжувати рости.
Хто долучився до проєкту?
Це шість експертів та експерток, які долучаться у форматі воркшопів, майстер-класів, розмов. В структурі ми хотіли зосередитися на мультидисциплінарному підході, хотілося подивитися на ландшафт з різних перспектив і поповнити свою скриньку призм через які ми можемо дивитися на світ навколо.
До нас приєдналися Микола Набока — актор, театральний діяч, засновник мистецького об’єднання «Хвиля». Часто Микола працює з рухом предметів, але цього разу — через інструменти фізичного театру — ми спостерігаємо за рухом і ритмом складників ландшафту.
Ніна Хижна — режисерка, хореографка, перформерка, співзасновниця театру «Нафта» — проводить воркшоп, присвячений мистецтву перформансу. Разом із нею ми спробуємо конвертувати відчуття у перформативні жести.
Художниця Карина Синиця — прогулянковий воркшоп із малюнку. Це окремий, візуальний спосіб взаємодії з простором — можливість уважно вдивлятися в ландшафт і помічати красу.
Біолог Юрій Гамуля, декан біофаку Каразінського університету, читає лекцію і проводить екскурсію. Він показує, з чого складається лісостеповий ландшафт цієї території. Село Гайдари унікальне тим, що тут присутня майже вся флора і фауна Слобожанщини.
Під час прогулянки з місцевим краєзнавцем Михайлом Саяним ми бачимо територію очима того, хто її знає зсередини.
У межах програми також запланована онлайн-бесіда з письменником Тарасом Прохаськом.
Розкажи ще про учасників та учасниць, які будуть долучатися
Ми відібрали десять учасниць — так сталося, саме мисткинь, жінок. Чотири з них із Харкова, інші з Запоріжжя, Кривого Рогу, Київщини. Є також учасниця зі Львова. Вони працюють у різних форматах: це не лише акторки, а й художниці, перформерки, хореографки, міждисциплінарні мисткині.
Під час відбору для нас головним критерієм була мотивація — наскільки людина дійсно хоче працювати саме з цією темою, наскільки вона має до неї особистий зв’язок. Ми також звертали увагу на творчу автономність, на здатність і готовність формулювати власне висловлювання, йти в індивідуальне дослідження в груповому процесі.
Обирати було непросто. Ми читали кожен текст заявки уважно, буквально вчитувалися у формулювання. Кожній аплікації виставляли бали, а потім обговорювали їх спільно, погоджували нюанси.
Чому саме Харківська область? В чому складність і в чому натхнення?
Я з Харкова, Слава живе в Харкові, хоч сам з Ізюма. Артур, хоч з Чернігова, обрав домом Харків. Отже, Харків — це місце, яке нас усіх зібрало до себе. Тому — Харківщина.
У чому складність? Безпековий фактор, безумовно. Але ми намагаємося врахувати все, що можливо. І ця місцевість зараз є безпечною — наскільки це взагалі можливо. Мені здається, якби резиденція відбувалася у Львівській області чи десь у Карпатах, ми мали б більше заявок (на проєкт подали 27 заявок). Багато людей можуть побоюватися їхати в Харківську область.
Думаю про натхнення і згадую, як влітку 2021 року, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, ми з театром «Нафта» їздили в Харківську область плавати на байдарках. Дуже яскравий спогад. Ми сплавлялися біля Чугуєва по річці Сіверський Донець, їли морозиво в Кочетку, ночували в лісі, бачили кабанів.
Після початку повномасштабного, коли я почала усвідомлювати площу замінованої території, я подумала, що більше ніколи не зможу мати цей безтурботний час в ландшафті, який є моїм домом.
Тому можливість семиденної резиденції в рідному ландшафті на березі того самого Сіверського Дінця — це велика радість.