Крок до безбар’єрності

Послуга супроводу незрячих пасажирів в харківському метрополітені відсьогодні працює по-новому. Якщо раніше для того, щоб скористуватися нею, люди з тяжкими вадами зору мали заздалегідь телефонувати в підземку і попереджати про свій маршрут, тепер це робити не обов’язково. Метрополітенівці мають самі пропонувати незрячим пасажирам супровід. Розпізнати людей з вадами зору працівникам підземки допоможе спеціальна тростина, якою користуються незрячі. Один з ініціаторів ідеї, журналіст «Радіо Свобода» Володимир Носков розповів «МедіаПорту» про нововведення.

Чому ви вважаєте, що форма супроводу, коли попередньо треба телефонувати на станцію, не зручна?

Ну як ви гадаєте, чи буде приємно телефонувати кудись і казати, що ти незрячий? Люди є такі, що навіть зі спеціальною тростиною виходити на вулицю соромляться. А тут ще й дзвонити, говорити, що сліпий, зустріньте, мовляв, в метро… Це одна причина. Друга — бувають проблеми зі зв’язком. Зрештою, будь-яка інша проблема, яка не дозволить подзвонити і замовити цю послугу. Тому нашим завданням було зробити сервіс за київським зразком — щоб не було жодних перешкод, щоб людину у будь-якому разі зустріли, супроводили, на іншій станції знову ж таки зустріли і знову ж таки провели.

Як тактовно запропонувати свою допомогу незрячій людини, щоб її не образити?

Як у звичайної людини ви запитуєте, котра година? От так само, просто підходите і запитуєте, чи потрібна допомога. Головне — не заплутати незрячого, не кажіть забагато слів, не рахуйте сходи замість нього. Тут потрібні конкретні команди «вліво» та «вправо» і прості коментарі на кшталт: «Зараз будуть сходи». І при цьому не варто ображатися, якщо незряча людина відмовила вам, причини можуть бути різноманітні — від поганого настрою до бажання виконати дію самостійно.

Ви очікували, що міська влада піде назустріч?

Я б не сказав, що міська влада пішла швидко назустріч… По-різному було. Були чиновники, які вважали, що цей супровід діє. І на паперах він дійсно існував. От тільки на практиці мало хто з незрячих користувався цим сервісом, мало хто з незрячих взагалі знав про його існування. Коли 28 серпня 2015 року трапилося нещастя із науковцем і педагогом Ольгою Тельною (вона впала поміж вагонів і отримала тяжкі травми), стало очевидно, що треба діяти.

Якось під час інтерв’ю ми з колегами-журналістами сиділи в кабінеті Кернеса, і я розказав про цю трагедію меру. Він викликав Євгена Водовозова (заступник міського голови з питань інфраструктури міста — ред.) і сказав, мовляв, у нас не настільки багато сліпих пасажирів, що ми не можемо їм допомогти.

«Вова, тебе знайдуть», — пообіцяв Кернес під час тієї зустрічі. 

Проте активно все закрутилося тільки в серпні цього року — впала на колії ще одна незряча жінка. Я подзвонив до Юрія Сидоренка, директора Департамента у справах інформації та зв’язків з громадськістю, попросив вийти на зв’язок з необхідними людьми. Тоді ж зібрали неофіційну нараду з Водовозовим та керівництвом метро. Головною задачею був запуск сервісу до початку навчального року.

Я вважаю, що сталося маленьке, але диво. Спеціально цілий тиждень проводили майстер-класи у кожній зміні чергового персоналу. З ними працювала Ольга Мацкевич, тифлопедагог з харківської спеціальної гімназії-інтернату імені Короленка. Згодом ми знайшли інструкції, дізналися, як працюють у Києві. Отже, одним словом, комунікація налагоджена. Мені оце кажуть: «Не очаровуйся». Я не очаровуюся, але погодьтеся: треба було почати.

Особисто ви маєте негативний досвід користування метрополітеном?

Ні. Я завжди користуюся спеціальною тростиною, я цього не соромлюся. Коли я навчався у спеціальній гімназії для сліпих дітей імені Короленка, нас вчили орієнтуватися по повітрю, по ехолокації, по інформації, яку отримуємо підошвою взуття. Незрячим треба пам’ятати, що співробітники метрополітену несуть відповідальність за всіх. Зрештою, якщо відповідально себе вестимуть обидві сторони — у нас все вийде.

Ви кажете про сором користування тростинами. 

«На меня смотрят, как на изгоя», — ось що кажуть незрячі люди. Це криється у ставленні суспільства до людей з інвалідністю. Бувають же епізоди, коли кричать «Куди ти прешся?!» або навпаки починають жаліти.

Жодна людина не може вирішувати, безпомічна вона чи «помічна». Тому не варто кидатися такими словами. Дуже часто починають розмову «А можно я вас вылечу?» чи «А это у вас давно?». Або ще більше — розказують, як вони почуваються, хто в родині хворіє… Нащо мені чиїсь інші болячки?

Наскільки адаптованим є Харків для людей із вадами зору?

Відносно. Харків почав змінюватися, з’являються світлофори із звуковими пристроями та зворотнім відліком часу, в центрі — пандуси, тролейбуси з низькою підлогою, на кількох станціях метро є спеціальні маячки (щоправда, не всі працюють). Але цього не достатньо.

Проблема навіть в іншому: коли візочник банально не може доїхати зі своєї квартири до того тролейбусу із низькою підлогою. 

Головне, щоб було розуміння, щоб вони робили це не тому, що це передбачає закон, щоб думали: «Якщо ми щось будуємо, ми зараховуємо до цільової аудиторії й інвалідів, зокрема, незрячих пасажирів». Так само із керівниками супермаркетів, театрів, лікарень, будь-яких громадських установ. Бо інвалід — це той самий клієнт. Йому має бути зручно, споживання послуг не повинне щоразу перетворюватися на змагання та виклик. Якщо ми держава, яка бореться за європейське майбутнє, наші чиновники і ми маємо припинити словоблудити, розповідаючи, як ми інтегруємо інвалідів. Ми повинні нарешті вкладати величезні кошти в сервіс для інвалідів. Безбар’єрність — це коли ніхто нікому не заважає, це коли всі почуваються комфортно.

Фото на головній сторінці: прес-служба Харківської міськради