«Кожен з нас є трохи катом»

У непідготовлених людей сучасний театр часто викликає алергічну реакцію, ледве сумісну із життям. Вони прямо під час вистави раптово дізнаються, що актор може зняти штани і повернутися задом до зали (причому, декілька разів), дослідним шляхом перевірити, чи працює унітаз, який стоїть просто на сцені, а також багато і смачно лаятися. Буває, такі перформанси переслідують одну мету — епатувати, однак «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду», в якому якраз були реалізовані всі вищезгадані страхіття глядачів-естетів, інакший.

За півтори години творці україно-польського дійства примудрилися то зі сльозами, то з відвертим реготом висміяти все, що оточує пересічного українця вже майже три роки: сепаратистів і патріотів, декомунізацію та нав’язування певних поглядів на минуле, засилля типового і неможливість висловлення маргінального. Немає сенсу переказувати сюжет, бо його, за великим рахунком, там і не було як такого. Однак поговорити із дійовими особами вистави, яка наробила галасу одразу у кількох містах України, в тому числі і в Харкові, варто. Відтак співрозмовницею «МедіаПорту» стала акторка харківського театру «Прекрасные цветы» Оксана Черкашина, яка розповіла не лише про процес створення «Мій дід копав», але й про загальні тенденції вітчизняного театрального мистецтва.

Розкажіть, будь ласка, про проект «Мапи страху/Мапи ідентичності».

На самому початку це був такий собі опен-колл для всіх українських митців. Я пройшла відбір і приїхала на першу — червневу — сесію «Мап» у Львові, куди загалом прибуло 40 акторів, режисерів, драматургів з усієї України. 5 днів поспіль ми мали майстер-класи та лекції від відомих польських театро- і мистецтвознавців. Це був фантастичний час, який закінчився перформансом в театрі імені Леся Курбаса. Ми всі, замкнуті у своїх містах, на проекті раптово для себе побачили: в Україні є багато людей, які відкриті, талановиті, які мислять, як ти.

Потім була друга сесія в липні, яка відбулася тут, в Харкові. Це не тільки творчий проект, але й політичний — поміж всього іншого, наприклад, була лекція на тему «Що повинен робити митець в кризові часи». «Мапи» стали  простором, де ти багато говориш і думаєш про контекст, в якому ти живеш. Всі проблеми, які поставали перед нами, ми вирішували в перформативний спосіб. Саме після другої сесії було обрано режисерів від України (Роза Саркісян) та від Польщі (Агнєшка Блонська), драматургів від України (Дмитро Левицький) та від Польщі (Йоанна Віховська). Акторами завершальної частини проекту стали Іван Макаренко з Одеси, Ніна Хижна з Харкова, Анна Єпатко зі Львова, Лукаш Вуйчіцький з Варшави та я, теж харків’янка. У такому складі ми зустрілися у серпневому Львові на тиждень, а фінальна копродукція відбулася в Києві — за 10 днів до прем’єри на «Гоголь-фесті». З Києва поїхали в турне — ми його охрестили «нашим всеукраїнським всеохоплюючим тотальним нереальним турне». Відіграли в Одесі, Херсоні, Львові, закінчили Харковом.

Як воно пройшло, чи відчуваєте втому?

Маємо одне слово, з якого ми постійно жартували, — «емансипаторний». Це наш особистий сленг. Здавалося б, коли вже дограли в Харкові фінальні вистави, ніби повинна бути втома. Однак насправді, окрім втоми і напруженої роботи, «Мапи» давали якесь відчуття емансипації, того, що ти звільняєшся від великої кількості стереотипів. Причому не тільки стосовно історичного контексту, але й твоєї професії і власне твого місця в ній. 

Коли вночі ми святкували завершення другої вистави в Харкові, говорили, що цей проект нагадує період закоханості — перші два місяці, коли ти дізнаєшся щось найцікавіше, найпрекрасніше про людину. І в нашому колективі саме такі стосунки — живі і чесні — й склалися, я навіть не знаю, чому так сталося… Напевно, це результат роботи кураторки Йоанни Виховської, бо проект був так сформований, що ми намагалися пересвідчитися: демократія в мистецтві можлива. Ми ж бо знаємо — будь-яка мистецька практика це завжди великий стрес, велике насилля над своїм тілом або над своєю психікою. Відтак ми мали питання: чи взагалі можливо говорити про демократію в театрі, який, власне, і побудований на засадах насилля. Ми намагалися зробити крок назад, відійти від всіх існуючих театральних стереотипів в спілкуванні один з одним.

І про що вийшла вистава?

Важливе питання. Я скористуюся тезою Рози — про це спитали в Одесі. За радянських часів нас було виховано так, що театр — істина у останній інстанції, ти приходиш, а він вєщає на пропагандистському рівні, про що ця вистава. Театр взяв на себе функцію чогось дуже легального, він начебто знає, що таке духовне, що таке герой, що таке правда. Якщо сьогодні ми повторюємо такий маршрут у мистецтві, ми в чомусь повторюємо хід нашої держави, яка зараз змушує вірити в якісь конкретні цінності.

Ми багато працювали з темою минулого і пам’яті, і нам здається, що якщо говорити лише про колективне минуле великих груп людей, не думаючи про маргиналів, ми помилимося, ми зробимо те, що робить з нами наша держава, яка колонізує право на пам’ять. З цієї причини ми підходили до колективної пам’яті шляхами особистої. Два основні питання, які ми підіймали були такими: «Те, що я пам’ятаю, це те, що я хочу пам’ятати, чи те, що мене змусили пам’ятати?» і «Те, чого я не пам’ятаю, це те, що мене змусили забути, чи те, що я витіснив зі своєї свідомості, бо воно настільки травматичне для мене?». Так склалося, що всі учасники, які потрапили у фінальний проект (і я кажу про режисерів також), мають спогади, повні протиріч.

Відповідаючи на ваше питання, скажу: робота з власною пам’яттю — перша тема, яку ми підняли. Друга — намагання не втікати від того, щоб ставити свої особисті питання, попрацювати зі власним минулим, говорячи про нього своїми словами. Як тільки ти починаєш говорити «правильними» з етичної точки зору тезами, втрапляєш в пастку — починаєш пропагувати.

Якщо ж говорити про минуле, виокремлюємо наступне. В Україні зараз існує диктат жертви — коли жертві раптом дають голос. Коли мислиш себе в будь-якому контексті як жертву обставин чи історії (оці наші «Ну от у нас така історія, така ситуація»), моментально втрачаєш можливість стати суб’єктом. Але ж ми не можемо бути тільки жертвами, кожен з нас є трохи катом. То хто ми — жертва чи кат? Під час вистави ми намагалися відійти від парадигми «жертва/кат» і подивитися, де ми натомість можемо взяти на себе відповідальність.

Тобто є третя роль?

Так, їх три: кат, жертва і той, хто бере на себе відповідальність. Це дещо утопічно звучить, звісно… У виставі ми намагаємося зробити мікрополітичний жест, намагаємося стати дієздатним суб’єктом цієї держави. І він говорить не як жертва або об’єкт якоїсь пропаганди (патріотичної, скажімо), який ми піддаємо критиці тільки через власні історії, а не заради власне критики. Згадаємо історію Ані Єпатко, яка народилася в Стрию Львівської області і яка все життя говорить російською мовою, бо її батько постійно виїжджав в Москву. Коли вона про це розказувала, завжди жартувала, що відчувала себе четвертою сестрою з п’єси Чехова. І от вона перебирається у Львів, і всі довкола починають нав’язувати їй патріотизм. І таких окремих випадків неспівпадіння з більшістю багато по всій країні.

Кажете, що берете на себе відповідальність говорити. А як гадаєте: чи вас почули?

Судячи з відгуків, думаю, що почули. Було багато відвертих і щирих фідбеків, коли люди говорили, що вони не знають, що тепер робити — плакати чи сміятися. Біли й інші ситуації.

Наприклад, в Херсоні після вистави — це симптоматично і дуже круто — була така собі бабуся, яка дочекалася, коли всі підуть, взяла наші програмки, підійшла до унітазу та почала їх рвати і кидати в унітаз. Зрештою підходить до нашої менеджерки Олі Мухіної і каже їй: «Ви з цього театру? І що, вам подобається те, що вони роблять?». Оля каже: «Ну так». А та бабуся рве програмки і все примовляє: «Кошмар, караул…».

Я була в шоці, наскільки людина… емансипувалася. Тобто якби уявити, що їй не сподобалась якась вистава в державному театрі, скажімо, умовна «Наталка Полтавка», максимум, який вона зробила б в цьому випадку, — сказала б про це своїм онукам чи поговорила б з подружкою на лавці біля дому. А тут у людини був простір визнати той факт, що те, що ми зробили, існує. Бо щоб сказати про свої почуття, вона не просто кричала, вона увійшла до цього простору, підійшла до цих програмок, цього унітазу, визнавши факт того, що її зачепило.

Як гадаєте, чи була різниця у сприйнятті вистави глядачами різних міст?

Це тема для окремого дослідження. Після туру я зрозуміла: я сповнена такими стереотипами! В Києві, мовляв, люди отакі, а у Львові отакі, а в Херсоні ще якісь… Що дивно, жодного разу наші стереотипні уявлення про те, як пройде вистава, не виправдалися. Наприклад, коли ми їхали у Львів, відверто хвилювалися: «Не можна казати щось про Бандеру і про Волинь жартувати не можна!».

На першу львівську виставу прийшло багато поважних людей, митців, і вона з тої причини була більш стримана. А друга вийшла як хороший панк-концерт. І я побачила: я живу в полоні стереотипів щодо того міста. Так, є певний прошарок львів’ян, які відповідають цим стереотипам, але ж там такі живі, відкриті люди! Про Харків, власне, теж було багато стереотипів в дусі: «Та це найтеатральніше місто України, глядачі всі підтексти зчитають». На харківських показах наш пам’ятник [реквізит вистави] ми називали «Кернесом», а потім я кажу: «Нє, це Лесь Курбас». А на ньому ж *** намальований. Ваня тоді питається: «А чому тоді на ньому намальований ***?». «Ну, — кажу, — як, цю штуку на ньому ще в 33-ому намалювали». Розумієте, посилаюся на ту зраду в «Березолі». І на другій виставі ніхто не сміється! Люди, можливо, не знали контексту. Відтак єдине, що можу сказати про відмінності глядачів: «Ні стереотипам!». От я точно усвідомила, що просто потопаю в них.

Яка місія має бути у театру?

Я переймаюся цим питанням, але не готова зараз відповісти на нього. Мистецтво є тою територією, де людина може відчувати свободу. Якоюсь мірою простір мистецтва наразі заміняє мені простір суспільства. Для мене особисто мистецтва заради мистецтва малувато. Мені хотілося б творити мистецтво, яке хоч на краплю, але змінює щось в світі. Навіть, найперше — мене.

Ви часто ходите в театр?

Достатньо. Раз на рік — переважно влітку, на канікулах — виїжджаю кудись в Європу. Окрім цього, є друзі, які запрошують до себе на вистави. Ми з Артемом Вусиком [режисер, актор «Прекрасных цветов»] іноді робимо виїзди в інші міста на покази.

Коли йдете з чиєїсь вистави, що маєте відчувати, щоб думати: це був недарма витрачений час?

Хороша вистава — це щось таке, що ставить питання і дозволяє зустрітися із собою. Мені важливо, щоб актори та режисери не вирішували за мене, що я мушу відчувати під час вистави і про що мушу думати, не нав’язували мені свої почуття чи хай би навіть найпрекраснішу ідею. Я не хочу пропаганди, навіть від талановитих людей.

Де комфортніше працювати — в державному театрі на кшталт «Березоля» чи в авангардному на кшталт «Прекрасных цветов»?

Збрешу, сказавши, що не маю сентименту до великого державного театру. Звичайно, я хотіла б працювати в такому місці, це якась мрія, напевне. Але я пішла з Шевченка не через свою критику державної установи, а через несвободу дій. Скажімо, працюй я там, на «Мапи страху» я б не потрапила — в мене просто не було б часу та можливості кудись виїхати. З 19 років я постійно їжджу по різних містах на майстер-класи, тренінги, програми, і завжди було надзвичайно складно написати оту заяву, щоб тебе відпустили на два тижні. Це дискомфорт, який я створюю собі і людям, з якими працюю… Зараз мені надзвичайно зручно — на проектній основі набагато легше працювати.

Наскільки мені відомо, в цей момент якраз триває робота над спільним проектом академічного ХНАТОБа і авангардних «Прекрасных цветов». Можете розказати про це детальніше?

31 листопада в Опері відбудеться прем’єра вистави «365», яка цікава поєднанням оркестрової музики і власне акторської гри. В порівнянні з «Мій дід копав» це буде більш естетський спосіб розказати про стереотипи мислення сучасних людей. Вистава вибудовується таким чином, що кожна сцена — це новий стереотип. «Прекрасные цветы» представляють Артем Вусик, Ігор Ключник та я. Імена інших 5 людей, яких ми запросили до копродукції, будуть озвучені трохи пізніше.

Як вважаєте, що далі повинно відбутися з українським театром?

Не бралася б судити про майбутнє. Театр не мистецтво майбутнього, театр це те, що тут і зараз.

Чи маєте вільний час і якщо так, то чим займаєтеся?

Якщо чесно, не маю. А якщо він раптом з’являється, намагаюся дивитися кіно чи слухати якісь лекції про театр. Це дивно звучить, але театр дійсно є моєю пристрастю. Це проект мого життя, в якому я реалізуюся навіть не як актриса, а як людина. Відтак не маю оцього поділу «робота-дім», мені вдається гармонійно поєднувати. 

Якби у вас зараз була не просто купа, а ціла валіза грошей, куди поїхали б?

Я нікуди не поїхала б, я купила б собі театр! (В цей момент офіціантка розбиває чашку — авт.) На щастя. Мабуть, таки вдасться. Так, я окупувала б будь-який державний театр, де ми з друзями створили б таке середовище, де всі творили б свої театри. От після цього я поїхала б у подорож. Напевне, в східні країни, щоб поспостерігати за актором — в них зовсім інший підхід до професії.

Фото: Олександр Фальков