«Коли йдуть такі люди, залишаються чорні діри»: друзі і колеги — про режисерку Світлану Олешко
Серце режисерки Світлани Олешко зупинилося внаслідок довготривалої хвороби 19 грудня у Варшаві, повідомили у театрі «Арабески». Засновниця «Арабесок» в останні роки жила і працювала у Польщі. Спогадами про Світлану з «МедіаПортом» поділилися її колеги та друзі.
Юліта Ран, письменниця, драматургиня, режисерка
Ми зі Світланою були знайомі дуже давно. З моїх 20 років, коли я працювала на харківському телебаченні, а Світлана очолювала театр «Арабески». Я робила сюжети, приходила, знімала її виставу. І згодом це переросло в дружбу, а потім і в професійну співпрацю. Світлана завжди була для мене людиною, яка надихала, на яку завжди можна було моральний компас рівняти.
У нас в останні роки, перед повномасштабним вторгненням, було чимало спільних проєктів. Вона залучала мене до співпраці як драматургиню, а мого чоловіка як відеооператора своїх проєктів. Але, окрім професійних зв’язків, у нас були дружні, коли ходиш в гості один до одного чи зустрічаєшся не тільки в робочих справах, а просто, щоб поговорити за келишком вина. І Світлана завжди була для мене символом Харкова: Харкова незалежного, Харкова українського, Харкова мистецького. Вона, Сергій Жадан, Місько Барбара — люди, які дуже багато чого не просто зробили, вони змінювали обличчя Харкова.
«Арабески» був театром в авангарді, це український театральний авангард. І це заслуга Світлани, її енергії, її ідеї, її рішучості, впертості в хорошому сенсі слова. Вона завжди дуже чітко розуміла, чого вона хоче, куди вона хоче, щоб харківський театр рухався і розвивався, і докладала зусиль для того, щоб це втілювати.
Для мене це величезна втрата і особиста, і я розумію, яка це велика втрата для Харкова, для всієї України. Харкова — передусім, бо це те, що ніяк уже не замінити, не виправити. І коли йдуть такі люди, то ці чорні діри залишаються, вони просто нескінченні.
Вона виїхала у 2022 році до Варшави і плідно співпрацювала з польським театром. Навіть мені пощастило, я була рік тому у Варшаві і якраз потрапила на один з перформансів, який Світлана робила. І потім, я знаю, що вона представила виставу і, здається, не одну. Вона залучала до співпраці своїх колег, колег по «Арабесках» і не тільки, наших українських. Це польський театр, але вони говорили про Україну і робили такі проєкти, де залучені завжди митці з України. І, на жаль, хвороба Світлани… про неї стало відомо вже там — у Варшаві, і вона не перемогла її, на жаль.
У Світлани залишився син Іван Жадан. Залишились батьки, сестри, племінники, у них була велика родина. І я знаю, що і мати зараз, і син у Варшаві. Прощання відбудеться у Варшаві.
Оксана Дмітрієва, режисерка
Це страшна звістка. Я досі не можу це усвідомити. Світлана з театром «Арабески» — це уособлення чистого мистецтва, культури. Це завжди вищий пілотаж до всього — ставлення до театру, до слова. Я була у захваті від її особистості. І тому це дуже страшна новина. І страшна втрата для Харкова, Харкова театрального.
Ми разом зі Світланою не робили проєкти. Деякі наші актори, наприклад, Павло Савєльєв багато співпрацював з театром «Арабески». Так само і Михайло Озеров.
Я познайомилася з ними і з радістю ходила в цей театр. Там була інша мова, інший підхід до театрального мистецтва. Цей театр завжди вражав своєю актуальністю і ставленням до професії. Це свобода. Свобода — це про Світлану. Свобода, інтелект і велика любов до Харкова, до країни. За що — дякую! Вони завжди це несли і це важко було у Харкові ще 10 років тому. Ми знали, як у Харкові ставилися до мови. А цей театр — зразок того, що вони працювали, відтворювали складні тексти української літератури. Дуже прикро…
Яна Партола, театрознавиця, викладачка
З Facebook: Дякую тобі, Світлано, за те, що ти була, за те що була саме такою. За те, що показала, що театр може бути іншим та інакшим, може бути більшим, ніж театр. За купу шалених, божевільних починань, за можливість брати участь та співпрацювати, за знайомства, поштовхи, книжки, вистави, проєкти, думки, відкриття та одкровення.
За можливість сперечатися і не погоджуватися. За бажання та можливість писати про «Арабески», за зустрічі й розмови на вулицях Харкова, за цю спроможність бачити Харків твоїми очима… Нестримно усвідомлювати і прийняти це.
Читайте також: Померла засновниця театру «Арабески» Світлана Олешко: як підтримати сім’ю