«Коли опускаються руки, згадайте про Ваню»
Загальна інформаційна ситуація, а ще гірше — реальні обставини — бажають кращого. Здається, безповоротно втрачено дні, коли мене (і вас, зізнайтесь!) надихали «Русскій воєнний корабль…», пісня про пса Патрона та легенда про привида Києва. Слова «після перемоги» зараз, скоріше, сприймаються як сарказм.
Це все нині здається чимось інфантильним… хоча пес Патрон не втратив своєї чарівності. І віра в кінець війни залишається десь у підкірках душі.
Просто я подорослішала, здається. Гасла розбилися об реальність.
Ту реальність, в якій ще лишається дідівщина. Де є корупція та вже немає такої єдності як колись.
Закінчення війни «за добу» від Трампа виявилось популізмом. Не те щоб я йому вірила, і не те щоб згодна на умови цього «перемир’я». Просто… втомилась від усього горя?
У такі моменти, коли я дозволяю собі визнати втому, уявляю, як зізнаюсь в цьому моєму загиблому другу Вані.
Він мій земляк, але познайомилися ми у харківському студентському гуртожитку. Він навчався на історичному факультеті, багато говорив про минуле. Уважно вивчав війни. І ще казав, що воюватиме у майбутньому.
Зізнаюсь, ці діалоги (точніше, його монологи) зазвичай відбувались на балконі під пиво. А тому я не сприймала цього серйозно. Я взагалі мало що сприймала серйозно, включно з можливістю широкомасштабної війни.
А потім ви знаєте. Ваня виявився правим.
Про його смерть стало відомо у вересні 2022. Під час контрнаступу на Харківщині він, мінометник, їхав із бойового завдання. Разом із побратимами натрапив на міну. Так, на наступний день після свого двадцятиріччя, Ваня загинув.
Він загинув у час, коли надихали «Русскій воєнний корабль…» і пес Патрон. Коли я була впевнена, що скоро все буде добре, що скоро перемога. Хочеться вірити, що, помираючи, він теж так думав. Про скору перемогу та високий рівень патріотизму. Що не уявляв, як важко згодом буде закрити збір чи вмовити когось стати у стрій і допомогти виграти цю кляту війну. Я хочу вірити, що він помирав за Україну, якою ми тоді були. Єдиною, патріотичною та сильною.
І от я опускаю руки. Уявляю, як на балконі шостого поверху гуртожитку, розташованому (символічно?) у мікрорайоні «Перемога», кажу йому, що все дарма. Що ми більше не такі, як у вересні 2022. Що у мене немає сил боротись далі. Маю йому сказати, що його смерть… марна?
Ні. Я не можу і не хочу цього. Тому підіймаю голову і руки. Продовжую свою маленьку справу. Намагаюсь підбадьорювати та мотивувати інших. Бо мені соромно визнати втому, уявляючи, що дивлюсь в очі йому.
Коли опускаються руки, згадайте про вашого Ваню. Про тих, кого ви втратили, хто помер за краще майбутнє. А якщо вам пощастило, і окупанти не вбили ваших близьких, згадайте мого Ваню. Спробуйте розповісти йому про втому від такого життя.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort