Книжки не для читання: як столичний Харків продовольчу кризу долав

Скажи кому, що у радянському місті колись запроваджували кріпацтво – не повірять. Але таке було. У березні 1929-го.

Бо не лише селян до колгоспів прикріпляли. А й міських жителів – до конкретних розподільників: от тільки тут і будеш купувати хліб за твердою ціною! Коли станеш у чергу о четвертій ранку. І якщо його взагалі завезуть.

Тепер мало хто згадує, що «гиганты первых пятилеток» були побудовані на голодний шлунок. А золоті часи «первой столицы», якими і зараз марять тисячі наївних, перетинаються з добою нормованого розподілу хліба – від березня 1929-го по 1 січня 1935 року. І вводили той розподіл геть не від доброго життя…

Довжелезні черги за хлібом з’явилися у Харкові на початку лютого 1929-го року. Але пояснити їх «куркульським саботажем» тоді ще не здогадалися. Список «крайніх» був довшим і різноманітнішим, ніж у 1932-му.

Коли вірити газетам, появу черг спровокували панічні чутки, що їх навмисне розповсюджували вороги радянської влади. Мовляв, скоро введуть картки на хліб, бо його не вистачає. Тому і гребли на сухарі, хто скільки міг.

Другою причиною називали «ослабление внимания со стороны отдельных работников и отдельных организаций к делу регулирования снабжения населения хлебом». Там розподільник із запізненням відкрили, туди трохи хліба не довезли, а десь завмаг з комірником прокралися.

Кивали також на фактор №3: «Началась выкачка хлеба селянами и молочницами для корма скота».

Та харківці міркували просто: все вище згадане спостерігалося і раніше. А довжелезних «хвостів» не було! Тому на кожну офіційну заяву про те, що випічку хліба ніхто не зменшував, реагували черговим нападом паніки. І гребли, гребли, гребли.

Систему постачання накрили хвилею перевірок. Пішли догани, звільнення і «посадки». Але хліба від того більше не стало. Врешті-решт, 14 лютого 1929 року колегія наркомату торгівлі «ухвалила завести у Харкові нормований продаж хліба за забірними книжками». Як саме це зробити, мала вирішувати вже місцева влада.

На час прийняття доленосної постанови 60% населення міста забезпечував хлібом Харківський центральний робітничий кооператив (голова правління – Гітіс Ізраїль Абрамович). ХЦРК (він же – Церобкооп) мав дві сотні розподільників. Менш потужним, але теж помітним гравцем було Транспортне споживче товариство Південної залізниці (ТСТ), а решту ринку ділили між собою дрібні пекарні. В тому числі і приватні, ще не добиті податками.

Нова система постачання, впроваджувати яку довірили ХЦРК та ТСТ, базувалася на… сегрегації. Радянська влада чітко визначила кілька категорій населення: дуже потрібні, менш потрібні і ті, до яких їй було байдуже. Існувала ще й четверта категорія – зовсім непотрібні.

До неї входив так званий «нетрудовий елемент» – особи, позбавлені виборчих прав і члени їхніх сімей. З’явився на світ у родині попа – про гарантовану пайку і не мрій. Іди за хлібом на базар! Туди ж мала йти і рідня стовідсоткових пролетарів, якщо батько сімейства відбував термін ув’язнення. А також жінки, які отримували аліменти.

Компанію їм мали скласти кустарі, котрі не здогадалися вступити до профспілки, і населення численних на той час харківських землянок, хай навіть і тричі трудове. Бо хто ж підтвердить твою особу і соціальний статус, коли землянка не має ані коменданта, ані домоуправління? Не мала їх, до речі, і значна частина бараків.

А саме соцпоходження та рід занять грали вирішальну роль при розподілі на категорії постачання. До найвищої, позначеної літерою «А», віднесли робітників, зайнятих безпосередньо на виробництві. Бо ж вони «затрачивали наибольшую мускульную силу».

Туди ж потрапив командний склад Червоної Армії, робітники телеграфу, телефону, залізничного і автомобільного транспорту.

Натомість не пощастило міліціонерам: їх віднесли до категорії «Б». Разом зі службовцями і студентською молоддю. Про що міська влада дуже скоро пошкодувала.

До категорії «В» потрапили інваліди-пенсіонери, кустарі-члени спілки та офіційно зареєстровані безробітні.

Аби здійснити на практиці цей чіткий і, на позір, логічний розподіл, треба було прийняти від охочих прикріпитися десятки тисяч анкет. Перевірити викладені в них дані і виписати та роздати цілу гору забірних книжок. Які, між іншим, ще треба було надрукувати.

За найоптимістичнішими підрахунками, все це мало забрати, щонайменше, два тижні. А показати економію хліба хотілося якнайшвидше. І тут якогось розумаху із ХЦРК відвідала «геніальна» ідея: існує простий спосіб відрізнити трудовий елемент від нетрудового. Кожен офіційно працевлаштований повинен мати медичну книжку страхової каси. Показуєш – купуєш хліб!

І отут дані джерел суттєво розходяться. Друкований орган ХЦРК стверджує, що кооператори швидко опам’яталися самі. Рішення про видачу хліба за медичними книжками прийняли вранці 27 лютого і видали розподільникам відповідні інструкції. Але вже у ніч на 28-е здогадалися, що між теорією і практикою можуть існувати розбіжності. Тому розіслали по місту кур’єрів з числа кооперативного активу, аби ті повідомили завмагів, що хліб треба продавати «по-старому». До шостої ранку 28 лютого кур’єри мали встигнути…

Більш реалістичну картину малюють «Вісті ВУЦВК»: явну дурницю, перш ніж її стали втілювати у життя, завізувала міськрада. А коли кур’єри і були, то пересувалися надто вже повільно. Бо ще і в перші дні березня продаж хліба відбувався за медичними книжками. Зі скандалами і бійками.

Геть не у кожного робітника був потрібний документ. Зате щасливі власники медичних книжок здавали їх «в оренду» по кілька разів на день. Не безкоштовно. Який продавець ризикне сказати, що книжку показують утретє, коли поруч вирує розлючений натовп?

В принципі, стежити за порядком мали б міліціонери. Але їх не тільки віднесли до категорії «Б», а й спеціальною постановою змусили стояти у черзі, як і всіх інших. То хай вам собака злий наводить лад серед озвірілих пролетарів!

На розподільники кинули депутатів міськради. Аби відбирали медичні книжки у любителів підзаробити і стежили, щоб міліціонери не купували хліба поза чергою. Це призвело до численних конфліктів.

Найкумедніший стався біля крамниці Харпромкомбінату по вулиці 1-го Травня (початок Московського проспекту). Молодший міліціонер 3-го району Лю-Дажан побив депутата міськради, який намагався закликати його до порядку. За іронією долі, це був той самий Лю, котрий у 1928 році став героєм нарису у журналі «Всесвіт». Про те, що харківські китайці добре асимілювалися і чудово працюють.

Але не китайцем єдиним. Вигнали зі служби міліціонера Ковирялкіна за взяті поза чергою дві буханки. П’ять діб арешту отримав міліціонер Андросов, який зробив те саме на замовлення сторонніх осіб. Врешті-решт, постановили торгувати хлібом «по-старому», доки не роздадуть забірні книжки.

Станом на 13 березня 1929 року до крамниць ХЦРК було подано 320 тисяч анкет на прикріплення. Ще 35 тисяч прийняли магазини Транспортного споживчого товариства. І вже на 16-те влада призначила видачу перших книжок. Та через низку проблем довгоочікувана процедура почалася лише 22-го.

Страшенно затягнулася перевірка анкет. Бо народ шахраював. Найпростіша ідея лежала на поверхні: працюючий чоловік записував в утриманки свою дружину, яка, насправді, теж, працювала. А дружина писала утриманцем свого чоловіка. Таким чином кількість ротів в одній сім’ї збільшувалася удвоє.

Хіба що не натовпом рвалися до «пролетарської» категорії «А» трудівники пера і чорнильниці. А працівники крамниць, несподівано завалені горою канцелярської роботи, не надто прагнули копатися у подробицях.

Чому саме, можна зрозуміти, коли розділити кількість поданих анкет на кількість торгових точок ХЦРК. Пересічно півтори тисячі припадало на один магазин! Ті анкети треба було «распределить по категориям, по алфавиту, а внутри алфавита – по душевому признаку». Причому основних обов’язків з торгових працівників ніхто не знімав.

Намалювалася і проблема суто технічна, пов’язана із зовнішнім видом забірних книжок. Заповітні сині сторінки, за якими продавали хліб, являли собою те саме, що і блок поштових марок. Один талон – один день. Зробив покупку – талон відірвали. Та для виготовлення такої поліграфічної продукції не вистачило перфорувальних машин. Певний час пішов на пошуки необхідного обладнання.

«Першим днем закритого розподілу продуктів» у Харкові стало 26 березня 1929 року. Біля крамниць ХЦРК (геть не біля всіх – лише кілька почали продаж за новими документами) вишикувалися черги щасливих власників забірних книжок.

У пайовиків були сторінки трьох видів, у не пайовиків – двох. Як ті, так і інші могли купити, крім хліба, ще й цукор – 1,2 кг у місяць на чоловіка. Більше, ніж за часів Горбачова. Члени ХЦРК мали і додатковий привілей – 500 грамів мила на одну людину

Героями дня стали харківські двірники. Їх, як не зайнятих на виробництві, занесли разом зі службовцями до категорії «Б». Хоча довбати ломом лід анітрохи не легше, ніж стояти за станком, токар отримував 600 грамів хліба, а двірник – лише 400. Ох, і наслухалися від них продавці!

Нова ера в історії міста почалася з тієї лексики, на яку вона і заслуговувала.