Кіносеанс з продовженням: шкільна трагедія в Харкові 1930-го

8 червня 1930 року столицю УСРР облетіла жахлива звістка — у 14-й трудовій школі сталося лихо. Ще ніколи місто Харків не платило так дорого за службову недбалість: 28 учнів загинуло, шестеро отримали важкі поранення.

Видалося незайвим згадати обставини тієї давньої трагедії і реакцію на неї місцевої влади. Спеціально для тих, хто щиро вірить, що «при Сталіні був порядок». Бо страх перед жорстоким покаранням начебто утримував людей від незаконних дій.

Та куди там! Жодним чином не допоміг дітям той факт, що правила безпеки під час проведення кіносеансів визначала вельми серйозна установа — демонізований нині НКВС.

Бо ж до кожного виконавця все одно міліціонера не приставиш. А «якось воно та й буде» стало улюбленим українським девізом задовго до того, як на гербі республіки з’явилося офіціозне «пролетарі усіх країн, єднайтеся!».

…Під час демонстрації кінофільму у 14-й трудовій школі, що на Заїківці (зараз у навчального закладу інший номер), примудрилися порушити всі можливі і неможливі правила.

Замість обов’язкових двох виходів з глядацького залу, розташованого аж на третьому поверсі, функціонував лише один. Чорний хід закривали… вішалки: там організували роздягальню для дитячого садка. Та і з головним виходом геть не все було гаразд: сходи, що вели на перший поверх, освітлювалися лише однією напівдохлою лампочкою. Передбаченого інструкцією хімічного вогнегасника у школі не бачили зроду, а крутили кіно троє старшокласників без належної фахової підготовки. 

Як кажуть у подібних випадках, не вистачало лише іскри. І вона проскочила: під час демонстрації фільму обірвалася стрічка. І доторкнулася до нагрітого реостату, нічим не прикритого і ще й розташованого не там, де треба. Полум’я спалахнуло миттєво. Та вбило дітей не воно, а паніка. Через скляні двері, що відділяли зал від кімнати кіномеханіка, так і не виявлений «хтось» побачив вогонь і крикнув: «Пожежа!». Після чого чотири сотні неповнолітніх глядачів, штовхаючи один одного, кинулися до виходу. Поручні, що огороджували верхній майданчик сходів, не витримали навантаження. І ті, хто прорвався до виходу першими, попадали униз під натиском задніх…

Закликів до оголошення жалоби у пресі не пролунало. Одначе, і робити таємниці з загальновідомого ніхто не збирався. Першою реакцією на трагедію стало об’єднане засідання президії окружного виконкому (областей в УСРР ще не було) і міської ради, що відбулося 9 червня.

Заслухавши прокурорське повідомлення, місцева влада вирішила створити комісію, яка у триденний термін мала провести розслідування причин трагічного випадку. До її складу увійшло найвище регіональне керівництво — голова окрвиконкому Максим Неживий, голова міськради Григорій Бородай, начальник окружного ДПУ Йосип Блат, окружний прокурор Дмитро Божко. А також представники робітничо-селянської інспекції і ради профспілок.

В той же день, 9-го червня, позбулося своїх посад міське та окружне освітянське начальство. Перестала бути заступником голови міськради товаришка Шарах Марія Артемівна, яка мала провадити «загальний догляд в соціально-культурних справах». І за чотири місяці до того відзначилася своїм автографом на постанові про знищення Мироносицької церкви та Миколаївського собору.

Харківські школи, клуби та кінотеатри накрила хвиля перевірок, підсумком якої стало закриття 16-ти «видовищних місць» та вилучення з експлуатації 17-ти кіноустановок. Бо нехтування елементарними правилами безпеки було загальним явищем. Врешті-решт, 22 червня перед судом постали ті, кого комісія назвала винними у «злочинно-недбайливому ставленні до своїх обов’язків» — завідуючий школою Вовк, його заступник Зінов’єв, вчитель Борисенко, піонервожатий Соболєв та інспектор освіти Єфременко.

Обвинувачувала заступник окружного прокурора по нагляду за органами ДПУ Тетяна Постоловська, «за сумісництвом» — дружина Павла Постишева. Серед захисту виділялися фігури майбутнього обер-бургомістра Харкова Олександра Семененка та його заступника на цій посаді Олега Куликова.

На суді з’ясувалося, що катастрофа була… неминучою. Кіно по харківських школах крутили щотижня, але ніхто жодного разу не поцікавився, в яких умовах це робилося. Ба більше: не вдалося достеменно встановити, хто саме мав контролювати дотримання шкільною адміністрацією правил протипожежної безпеки. Фотокіноуправління? Інспектор освіти? Пожежники? Представники солідних установ кивали один на одного.

Обставини виникнення пожежі під час судових слухань висвітлили повністю і досить швидко. Значно довше з’ясовували, хто і чого саме не зробив, щоб запобігти трагедії. Здається, найменше претензій було до завідуючого. Залишаючи школу того фатального вечора, товариш Вовк чітко розподілив між своїми підлеглими обов’язки по організації кіносеансу. Обслуговувати установку повинен був учитель Борисенко: він мав посвідчення кіномеханіка. Вовк ще й спеціально вказав, щоб до апаратури не допускали учнів. Забезпечення порядку під час перегляду стрічки покладалося на заступника завідуючого Зінов’єва і піонервожатого Соболєва.

Перед початком сеансу Борисенко лише зазирнув до будки, де троє учнів вже встигли встановити апарат. Сказав «дивіться, хлопці, щоб все було гаразд» і… залишив школу. Хлопці — Іванов (15 років), Артаманов (16) і Фарберович (17) — чесно намагалися знайти пісок та воду. Але не знайшли. І почали демонстрацію фільму, не маючи під рукою належних засобів безпеки.

Зінов’єв, який мав наглядати за порядком у залі, періодично виходив до суміжної кімнати. І крик «пожежа!» застав його саме там, а не серед глядачів. Встановити у залі лад і організувати евакуацію дітей педагогічний персонал не зумів.

 

Здавалося, радянській владі залишалося лише «махнути шаблюкою». Бо ж злочинна недбалість, що призвела до трагічних наслідків, була не просто явною — кричущою. Та стався незрозумілий збій, який важко назвати випадковим.

Газета «Харківський пролетар» (без партійної вказівки там і зайвої літери не з’являлося!), написала, буцімто на лаву підсудних потрапили непогані вихователі: «майже в кожного з них за плечами не один рік праці з дітьми та громадської роботи». Та й взагалі «велика частка їхньої вини припадає на всіх нас, на всю громадськість, що ще не досить віддає уваги тому, що діється за мурами нашої школи».

Батьківський комітет видав підсудним позитивну характеристику, а на третій день процесу у залі зачитали вельми цікаве клопотання, що надійшло від робітниці Золотурської. Нещасна матір загиблої дитини (газета стверджувала, що навіть двох, але в списку — лише одна жертва з таким прізвищем) просила якомога м’якше поставитися до педагогів. Оскільки прийшла до висновку, що вони не винні у нещасті, яке трапилося 8 червня.

Хіба ж міг пролетарський суд знехтувати проханням пролетарки?! Особливо у той легендарний час, коли вправно організованими «письмами трудящихся» будь-що мотивувати уміли. Обвинувачення проти Вовка та Єфременка прокурор Постоловська не підтримала. Для Борисенка вона вимагала три роки, для Зінов’єва — два. Соболєву «світило» від трьох до шести.

25 червня суддя Яків Зима оголосив вирок. Борисенко отримав два з половиною роки позбавлення волі, Зінов’єв — півтора. Соболєву, з огляду на його молодість, дали шість місяців примусової праці умовно. З великої хмари випав малий дощ…