«Хочуть бути у своїй школі, хай вона не існує фізично», — вчителька з села Липці про навчання дітей онлайн Відео
Привчає дітей любити книги, заохочує пізнавати світ поза уроками та хоче повернутися до навчання офлайн у колись відбудованому ліцеї імені Щепкіна в Липцях. Ольга Істоцька — вчителька початкових класів. Майже половина її учнів виїхали за кордон під час окупації села на початку повномасштабного вторгнення. Вона продовжує навчати своїх учнів онлайн з Харкова. Про уроки під час окупації, особливості дистанційного навчання з дітьми, що перебувають у різних країнах світу та нестандартні медоти роботи Ольга Істоцька розповіла «МедіаПорту». Пряма мова.
«Це не можна порівняти з нормальним навчанням»: освіта в окупації
Село було окуповане, і діти виїжджали. Більшість з них залишилися в Європі, але ми зберігаємо всі класи, ми працюємо. У мене другий клас, перед цим був четвертий і третій клас за роки війни. І для мене це просто героїчні діти. Їхня кількість зменшилася: у мене було 17 учнів до того, зараз їх 10.
Ми не так довго вчилися під час окупації, і це не можна порівняти з будь-яким нормальним навчанням. Я тоді казала, що це, мабуть, справжнє дистанційне навчання. Дистанційне — коли ти не можеш побачити дитину. Не просто побачити, у тебе немає нічого: зв’язку, техніки, з якої ти можеш роздрукувати хоч щось. Я спочатку писала від руки пояснення кожного уроку. І ми майже перебіжками, не можу сказати, що бігали, але це було дуже страшно. Як сарафанне радіо, до кого я могла добігти, хто більш-менш ближче. Вони фотографували собі на телефон мої пояснення і намагалися розібратися самі. Потім це повторювалося. Передавали це далі тим, хто жив поруч. Потім це стало неможливим, тому що стало важко заряджати телефони.
Потім вже діти приходили до мене. Це було зовсім нечасто, тому що потім вони майже всі повиїжджали. Спочатку ми вчилися у мене в кімнаті, робили мову і математику. Думали, що трошки перечекати зараз — і все. Кінець року, нам треба довчитися і все буде зараз нормально. Нормально не стало, більша частина дітей виїхала. Я запропонувала приходити усім дітям з початкової школи, які можуть до мене дістатися, було небезпечно. Она дівчинка витримала всю окупацію. Приходила, допоки я там була.
Це страшно. Це, мабуть, найбільший страх зараз, і не тільки у мене, у тих, хто пройшов через це. Ми менше боїмося прильотів чи того, що якоюсь ракетою тебе вб’є, ніж окупації. Я панічно боюсь окупації.
І навіть у Харкові я лягаю спати, і в мене думка: «Ну, а раптом щось за ніч таке станеться, що я зранку прокинуся і знову «вони». Це страх і було страшно, але ми трималися всі, одне одного підтримували.
Читайте також на MediaPort: «Діти самі бачили війну, їм не потрібно було пояснювати», — вчителька Ольга Істоцька
Наше завдання — зробити людину успішною в соціумі
Для дитини все одно краще офлайн — без варіантів, тоді можна зробити набагато більше. Тим паче я люблю багато всього позашкільного.
Але не ми це обирали, і я можу знайти плюси і в онлайн-навчанні. Якщо спочатку всі дуже багато говорили, що ми не можемо створити команду, у нас немає класу, у нас немає певної соціалізації, але четвертий рік — усе трохи змінилося, і підходи змінилися, і тепер мені здається, треба просто на це дивитися по-іншому.
Так, ці діти, можливо, ніколи не побачаться взагалі наживо, тому що вони у різних країнах. Коли вони повернуться — хоча вони мріють про повернення — це невідомо. Але соціалізація у них є, вони спілкуються з іншими дітьми, з іншими людьми. Наше завдання зараз — створити не сильну класну команду, а зробити цю людину успішною в соціумі, де вона перебуває.
Плюси є і там, і там, і дуже добре, коли ми можемо поєднувати. Мені дуже подобається, коли у школи є навчання офлайн і паралельно онлайн. У мене мрія, щоб було повне забезпечення для онлайн-навчання. Коли ти пропустив, не зрозумів, і в тебе є не просто відеоурок, а й ігри, книги, все по цій темі, де ти можеш сам вивчити все, що ти пропустив.
Мені здається, нам легше, ніж старшим класам, тому що старші класи — вимкнені екрани, це ми всі теж чуємо, так? У нас немає вимкнених екранів. Є бажання говорити, щоб слухали, і вони якраз, мабуть, легко втримуються. Ми ж не тільки пишемо і не тільки розв’язуємо на екрані. Ми багато рухаємося, наприклад, фотографуємо. Вчимося більше працювати з технікою.
Подвійна школа: свідомий вибір батьків
Є багато людей, які виїхали, наприклад, із Харкова. У Харкові зараз важко, але не та ситуація, щоб тут неможливо було перебувати. Тобто вони вибрали бути там і вчитися у двох школах.
Вони хочуть українську освіту і мріють повернутися. У мене одна дитина збирає гроші на квиток в Україну. І я хочу від «Укрзалізниці» отримати паспорти мандрівника, які вони обіцяють всім. Я вже і ходила до них, і писала, аж не знаю, де їм ще написати, що мені потрібні паспорти для всіх. Дуже хочу, щоб це було певною мотивацією, щоб вони вже їхали з цим паспортом і могли поставити той штамп.
Це [школа] певний зв’язок, те, що тримає їх в Україні. Можливо, не стільки дитину, скільки батьків. Я теж виїжджала, я була зовсім недовго за кордоном, але була. Я розумію, наскільки ти не в своєму світі, хочеш додому. Тому, думаю, що для них українська школа — це зв’язок, що частково ти тут. Залишилося тільки фізично приїхати.
Вони хочуть залишатися частиною громади. Хочеться бути у своїй школі. Хай вона не існує фізично, але вона існує. Вони вчать українську мову, хоча прожили в Європі більшу частину життя, адже поїхали, коли їм було три роки. Діти пам’ятають, як було під час окупації, пам’ятають, що вони чули, бачили. Вони пам’ятають свої іграшки улюблені і говорять про них часто. Дещо у них з собою, і вони їх дуже бережуть, тому що це іграшка з України.
Дехто вірить в те, що їх чекають якісь тваринки, яких вони залишили. І мені дуже подобається те, що вони говорять українською, навіть на перерві. У нас щодня хвилина мовчання, гімн.
«Переносимо книжку в реальне життя»
Це народилося під час онлайн-навчання, бо, поки ми вчилися нормально, ми читали щодня після уроків. Потім діти сідали, де завгодно, в парку, на підвіконні, де їм подобалося. Потім приходили до мене, я їм ставила якісь питання по прочитаному тексту. Якщо вони знали відповідь, вони могли йти додому, якщо вони не знали відповідь, вони йшли шукати відповідь в тому тексті, який вони читали. Але, коли ми стали вчитися онлайн, це було важко, незвично, виникло питання, хто ж буде читати щодня після уроків, бо читати щодня — це нудно і важко для дитини.
І діти почали виконувати за текстом різні завдання. Або треба було приготувати страву, яку готував герой, або зробити театр, показати, як засинав герой, або сфотографувати, зробити інсталяцію, що побачив, наприклад, чудовисько Чу, коли зайшов в кімнату. Створилися такі завдання, вони розрослися, стали більш різнопланові. Там є акторська майстерність і розвиток мовлення, і пошукові здібності.
Ми почали переносити книжку в реальне життя і прочитали багато книг. Діти можуть назвати всіх героїв, з якими ми працювали в першому класі. Вони пам’ятають усіх героїв, і пам’ятають авторів. Ми зустрічаємося з авторами, усіх, хто не встиг від мене сховатися, я знайшла, вони їх пам’ятають, і це класно!
Таким чином читають не тільки наша школа, читають інші вчителі. Я віддаю свої завдання, залюбки, ми ділимося. У нас було таке місце в класі, де ми зберігали наші особливі речі. У нас були нагороди з Японії, лист королеви — це взагалі така реліквія! Я все це встигла забрати.
Ми спілкуємося з канадською школою, спілкуємося з українською школою в Берліні. З антарктичною станцією «Академік Вернадський» вже який рік спілкуємося.
«Наші цілі — по той бік страхів»
Головна ідея мого навчання — це навчання за межами класу, щоб це було в реальному житті, щоб діти побільше спілкувалися з живими людьми, щоб ми не обмежувалися тільки класом. І за межами звичного. У нас у класі до війни висіли такі слова: «Наші цілі знаходяться по той бік наших страхів». Із цим ми і жили: постійно треба робити один крок туди, де тобі здається, ти не можеш цього зробити.
Кожна людина якось впливає на світ. Ще до війни у мене була довготривала проєктна робота з 1 по 4 клас, коли ми поступово вчилися змінювати світ. І мені важливо було, щоб діти навчилися це робити і розуміли, що в шість років ти вже на щось впливаєш. Ми починали з того, що дарували кульку перехожим: один дарує кульку, всі інші спостерігають за людиною. Ти даруєш кульку, говориш якісь короткі, приємні слова. І ми спостерігали за тим, як змінюються обличчя цієї людини.
І потім про це говорили. І навіть тут не кожна дитина наважувалася підійти до чужої людини і щось зробити, подарувати. Це була перша спроба, коли ми побачили, що кожен може щось змінювати. І це продовжувалося поступово. Зараз ми знайомимося з людьми. Цього року ми готували кашу разом зі Збройними силами прямо з передової. На День козацтва ми вирішили: куліш — це добре, але козаки — вже інші, і каша в них зовсім не куліш. І до нас підключилися онлайн, дякувати їм, хлопці з Сумської області, з передової. І дітям теж дуже смачно було.
«Триматися достойно, щоб не соромно було святкувати Перемогу»
Я пішла б додому, до школи, але це сумне видовище, тому що її немає. Вона згоріла вся. Я родом не липецька, я туди теж приїхала, тобто не з самого народження. Але я дуже поважаю таких людей, як була та людина, яка побудувала нашу школу. З одного боку, можливо, в мене не має настільки боліти душа через те, що там нічого не залишилося, тому що я не там народилася.
Школа носить його ім’я Петра Васильовича Щепкіна. Я про нього почула вже, коли приїхала в Липці, коли почала працювати. Але людина, яка за власні гроші, на власну премію, будує школу, викликає величезну повагу. Це для мене людина з великої літери. Тому, мені здається, це те, що просто не може бути знищеним, такі речі не повинні зникати.
Я не знаю, чи вдасться громаді зберегти ім’я, бо якщо немає будівлі, я розумію, колись буде побудована нова школа. Щиро сподіваюся, що ім’я такого вчителя і цієї школи, залишиться з новою школою.
Колись я почула від волонтерів фразу: вони працюють, щоб не було соромно святкувати Перемогу. Я цю фразу запам’ятала і кажу її часто дітям.
Триматися, триматися достойно, щоб не соромно було святкувати Перемогу, а ми її обов’язково дочекаємося.
Читайте також новини Харківщини на MediaPort: «Крок за межі можливого»: світ поза екраном у дистанційному навчанні