Харківська тропа пам’яті: чому вшанування героїчно загиблих цивільних — на часі
Наприкінці лютого — початку березня 2022 року російська агресія забрала життя десятків харків’ян, військових та волонтерів, які першими стали на захист міста. 1 березня ворог завдав ракетних ударів по Харківській ОВА, 2 березня поцілив в обласне управління поліції Харківщини й штаб 113-ї бригади тероборони, 3 березня — вдруге атакував ОВА. Кількість убитих у ті дні переважає пів сотні, проте й досі не всі їхні імена встановлені та названі. Про фрагментацію подій, що потребують цілісного збереження, меморіалізацію пам’яті та гідне вшанування загиблих — матеріал «МедіаПорта».
«Вони загинули, а я не зможу згадати їхні імена»
Зранку 1 березня люди несуть до стін Харківської обласної військової адміністрації квіти. Їх залишають на сходах, біля колон адміністрації та поруч із банером зі світлинами кількох загиблих тероборонців. Волонтерка Юлія Напольська була в гардеробі, коли 1 березня росія вдарила ракетами по іншому крилу ОВА. Зухвалий обстріл центру міста та його наслідки Юлія іноді бачить уві сні.
«Я була тут з 26 лютого. Було відчуття максимальної єдності з людьми, що мене оточували. І відчуття було таке, що це нічого не зламає. З’ясувалося, що ні. З одного боку я пам’ятаю все буквально покроково. А з іншого — воно все таке заблюрене. Тоді мені здається, що це не мої спогади. Було дуже гучно. Дуже багато скла, дуже багато поранених, дуже багато криків», — згадує Юлія Напольська.
Юлія намагається підтримувати зв’язок з частиною тих, хто вижив у стінах ОВА. Проте не всіх учасників подій, з якими стояла пліч-о-пліч того дня, вона пам’ятає.
«Це був абсолютно дикий вир подій. І з деякими людьми я віталась, тримала їх за руку або вони мене. І вони загинули, а я не зможу згадати їхні імена. Важливо хоча б не забувати, що в цій будівлі загинули і цивільні люди, волонтери, які прийшли сюди. Я знаю, що тут 3 березня загинула дівчина на ім’я Даша. І Юля Здановська, яка загинула тут також 3 березня. Я з Юлею пару разів віталась в коридорі. Не можна сказати, що я їх знаю, але я їх пам’ятаю», — говорить Напольська.
«Впізнати їх було майже неможливо»
21-річна вчителька, математикиня та лауреатка всеукраїнських та міжнародних олімпіад Юлія Здановська — одна з 12 волонтерів, яких 3 березня 2022 року вбив ракетний удар по подвір’ю Харківської обласної військової адміністрації, розповідає її мати Олена Винник. З перших днів повномасштабної війни Юлія прагнула допомогти, тому була в обладміністрації від початку російської навали.
28 лютого Юлії та іншим волонтерам повідомили, що усі, хто хоче допомагати далі, мають ночувати в укритті адміністрації. Під час ударів 1 березня вона теж була у будівлі та дивом уціліла.
«Я дізналася вже у 2024 році, що там впала стеля буквально у декількох метрах від неї. Тобто першого березня вона не постраждала, але це було диво. Звісно, ми страшенно хвилювалися, і вмовляли її знайти якесь інше місце для волонтерства. Звісно, не відмовитись від волонтерства, але просто змінити місце. Роботи у Харкові було достатньо для волонтерів у ті дні, але вона відмовилась. Востаннє я намагалася попросити її піти з ХОДА 3 березня о 10 ранку», — говорить Олена Винник.
Увечері 3 березня Юлія вже не вийшла на зв’язок з родиною, не було повідомлень від доньки й на ранок наступного дня. Тоді рідні поїхали до будівлі адміністрації, де їх зустріли військові та розповіли, що російські війська вдарили по подвір’ю ракетою у момент, коли волонтери йшли до укриття. Чи була серед них Здановська, родина не знала. Її знайшли у центральному морзі Харкова, упізнати Юлію 7 березня змогла старша сестра Ольга.
«Паталогоанатом звернула увагу, що в однієї із загиблих дуже примітна каблучка у формі ящірки. Впізнати їх усіх було майже неможливо, тому вона думала, що вона може через соцмережі пошукає за цією каблучкою, може хтось впізнає. Оскільки я телефонувала усім, кому тільки могла, усім знайомим, інформація зробила коло і повернулася до мене. Мені зателефонувала моя дуже хороша знайома, волонтерка і спитала, чи було у Юлі таке кільце. Я відповіла — так. Мені не дозволили піти на впізнання, берегли мене. Впізнати Юлю було дуже важко, але Оля її впізнала без сумніву, тому ми не робили тестів ДНК», — згадує мати загиблої волонтерки.
Кілька університетів у різних країнах світу назвали іменем загиблої харківської математикині Юлії Здановської премії та стипендії для обдарованих дітей з України. Вулицю Ломоносова у Києві, де Юлія жила сім років, перейменували на її честь.
«Тропа пам’яті»
Волонтерка Марина Полякова опікується родинами загиблих військових, зниклих безвісти бійців і тих, хто перебуває у полоні. Від 2014 року вона займається питаннями вшанування пам’яті захисників та цивільних. На її думку, гідної меморіалізації заслуговують і військові, і цивільні, які героїчно загинули під час повномасштабної війни. У перші дні Великої війни вона теж волонтерила в обласній військовій адміністрації.
«Я була на воротах позаду, збирала добровольців і виводила на оформлення нагору. Я цих багатьох хлопців бачила. Вони оформлювались, отримували зброю, їх розподіляли. І я бачила цей настрій, цей мурашник — люди, зброя, їжа, волонтери. Хтось риє окопи… Ці люди прийшли це робити добровільно. І ось я стою — праворуч частина йде з досвідом бойових дій, а ліворуч — волонтери, добровольці. Я збирала по 10 людей і відводила. І такий підйом був у цих людей! Таке бажання допомогти! Як цивільні вони лише могли щось забезпечити. Вони не могли стріляти, для цього були необхідні певні навички. Але для мене вони такі ж герої. У Харкові ще багато роботи, нам потрібно обов’язково все пам’ятати і розповідати дітям і харків’янам, які не хочуть нічого чути», — каже Марина Полякова.
Як зробити, щоб із часом пам’ять не стерлася, а кожне ім’я було увічнене? Марина Полякова разом з кількома волонтерами розробила ідею із робочою назвою «Тропа пам’яті».
«У нас така кількість місць, де можна поставити пам’ятний знак. Треба обміркувати, зібратися всім — і ветеранам, і громадськості, і волонтерам, і представникам влади — яка форма цих знаків. 134 школа — раз, Салтівка — кілька локацій, де люди героїчно захищали — два, П’ятихатки — ті точки, де у нас були бої. Саме так і 1 березня — ОВА, Селянська — 2 березня, де загинули бійці. Зробити топонімічний проєкт, щоб зафіксувати, все це на мапу внести, адже Харків — героїчне місто. Час минає, ми все забуваємо, а нам треба все пам’ятати», — наголошує Полякова.
Для Юлії Напольської важливо, щоб гідне вшанування загиблих рухалося швидше.
«Не треба робити з цього якийсь меморіал-меморіал, але потрібно розуміти, що люди, які пережили ці події, їм потрібно до них періодично повертатись для того, щоб не забувати. Саме тому я вже третій рік сюди проходжу. Найперше і найпростіше — це хоча б просто про них не забувати і розказувати їхні історії», — коментує Юлія.
Питання гідного вшанування харків’ян, які загинули, захищаючи місто, постає особливо гостро на тлі історії із похованнями захисників у траншеях на міському цвинтарі №18. «МедіаПорт» писав про це восени 2022-го, коли стало відомо, що бійців тероборони закопували на кладовищі у мішках. Після розголосу серед громадськості та в пресі міська влада розпочала перепоховання. За інформацією сервісу Prozorro, у 2025 на це заклали понад 3,7 млн гривень.
Нероз’ясненим залишається питання кількості вбитих внаслідок атаки по ОВА. За словами Олени Винник, офіційні дані про 44 загиблих, ймовірно, стосуються і 1, і 3 березня, тоді як у коментарях влади та прокуратури зазначається, що йдеться про жертв обстрілу 1 березня.
«МедіаПорт» звернувся за уточненням до прокуратури Харківщини і поки чекає на відповідь.
Цифровий меморіал
Єдиний в Україні онлайн-проєкт, що масштабно займається меморіалізацією жертв воєнних злочинів серед цивільних, — Платформа пам’яті «Меморіал». Вона почалася зі збору даних про вбитих у Маріуполі, на деокупованих територіях Київщини, Сумщини, Чернігівщини, розповіла «МедіаПорту» співзасновниця платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян. Журналісти базувалися на інформації, яку публікували родичі загиблих, місцеві жителі, телефонували їм, щоб записати історії загиблих людей. Ідея проєкту полягає у творенні культури пам’яті, сучасної, диджиталізованої, з власним списком ритуалів та форматів, каже Гаяне.
«Усе переросло в такий формат, що крім анкети, яку можна було заповнити рідним, ми постійно моніторили, якщо так сказати, «свіжі рани». Наприклад, є ракетний удар по будинку у Львові, Дніпрі, Запоріжжі, там багато цивільних жертв. Тоді наша моніторингова група кидає всі сили на те, щоб з різних джерел знайти контакти рідних загиблих у цьому ракетному ударі або ударі «шахеда», і якомога більше історій одразу написати», — коментує Гаяне Авакян.
Місія «Меморіалу» — розповісти якомога більше про людину, а не залишити її сухою цифрою.
«Перетворити цифри на імена, історії, показати їхні фотографії, зробити все можливе, щоб люди не залишилися статистикою. Це дійсно великий виклик, і ви за своїм кейсом теж це бачите, що дуже складно ідентифікувати, хто перебував під час прильоту, хоча минуло вже три роки з моменту трагедії. Щороку це стає все складніше, тому що на відміну від ідентифікації загиблих військових, коли є чітка процедура, тут такої чіткої процедури немає», — пояснює Авакян.
Меморіалізацію також обмежує таємниця слідства, етичні моменти під час комунікації з близькими загиблих.
«Правоохоронні органи, які займаються цими розслідуваннями, не можуть передавати нам конкретні дані родин, це персональна інформація, конкретні імена. Це ускладнює публічну меморіалізацію жертв та їхню ідентифікацію. Є етичні моменти. Дехто з рідних готовий говорити одразу, для них важливо зробити це тут і зараз, сказати, що моя рідна людина стала жертвою воєнного злочину, і росія має за це відповісти. Наприклад, Ярослав Базилевич, львів’янин, чия родина загинула… Для нього зараз адвокація, розказувати це всьому світу — важлива місія. Якщо рідні готові говорити, то вони говорять з нами. Якщо ні, ми залишаємо для них простір для горювання і, коли це буде можливо, вони зможуть заповнити нашу анкету потім і зберегти цю пам’ять», — додає співзасновниця платформи «Меморіал».
Крім родичів, джерелом інформації стає місцева влада, музеї.
«У нас був такий кейс в Ічні на Чернігівщині. Там ми працювали з місцевим музеєм і міською радою, розробили концепцію цифрового меморіалу для їхньої громади, який вони можуть у себе встановити. Зробили прототип з історіями як загиблих цивільних під час бойових дій на початку повномасштабної, коли ще окупація була, так і полеглих воїнів з їхньої громади», — розповідає співзасновниця платформи.
Яким чином вшановувати загиблих цивільних унаслідок російської агресії та з якого періоду починати, початку повномасштабної війни чи 2014 року — болюча тема і дискусійне питання, каже Гаяне Авакян.
«Усі такі меморіальні проєкти в камені і в інших монументальних формах викликають багато дискусій. По-перше, тому, що війна ще не завершилася, і меседжі меморіалізації ще будуть кристалізуватися після завершення війни. По-друге, існує дуже великий запит на справедливість в питаннях меморіалізації. Меморіалізація щодо військових — більш зрозуміла, вона проводиться, навіть у стихійних, тимчасових форматах — банери, куби, які ми бачимо в багатьох містах України. Але запит на справедливість щодо цивільних… Наразі якогось бачення, як меморіалізувати жертв воєнних злочинів, поки що немає. Ми перебуваємо в контексті дискусії, ніж в контексті конкретних рішень», — констатує Авакян.
Станом на березень 2025 року на платформі зібрали 9 тисяч історій, п’ять тисяч з них стосуються полеглих військових, решта — цивільних.
Чекають, коли розквітнуть магнолії
Наприкінці 2024 року стали відомі результати міжнародного конкурсу проєктів з відбудови Харківської ОВА. Технічне завдання включало втілення ідеї меморіалізації. Розуміючи, що після повномасштабної війни будівлю чекає реконструкція, представники влади зараз і не пропонують рішень, припускає Олена Винник, яка порушувала це питання перед начальником ОВА Олегом Синєгубовим.
«Меморіал — це щось монументальне, вартісне, напевне, за державною програмою. Не думаю, що саме зараз час вкладати в це бюджетні кошти. Зараз ми маємо спрямовувати все, у першу чергу — на підтримку військових, у другу чергу — на підтримку цивільних, які потребують допомоги. Саме у такому порядку. Інакше не буде нас», — каже Олена.
Проте, не чекаючи державного сприяння, волонтери заклали Алею пам’яті у Молодіжному парку.
Таким чином вшанували 24 волонтерів, загиблих під час повномасштабної війни на Харківщині. Гроші на її облаштування зібрали громадські, благодійні організації Харкова та небайдужі містяни.
«Тепер ми можемо на цій алеї, на яку може прийти будь-хто з харків’ян, побачити імена. Ми шукали їх по всіх організаціях. Були загиблі волонтери протягом цих років за різних обставин. На цьому стенді, їх там два однакових з двох боків алеї, з лицьової сторони — прізвища, імена та дати життя, а на зворотному боку є QR-код, за яким відкривається на сайт і на ньому викладені історії кожного загиблого волонтера», — розповідає Олена Винник.
За порадами працівників парку, ініціатори створення Алеї поки висадили 12 магнолій і тепер чекають весни, щоб побачити, як саджанці пережили зиму.
—
У наведенні ракет на Харківську ОВА 1 березня, коригуванні інших ударів по місту обвинуватили і засудили до довічного ув’язнення 38-річного охоронця гаражного кооператива Дениса Панікарова. Він подав апеляцію, однак Полтавський апеляційний суд у серпні 2024 року залишив вирок без змін. Захист подав касаційну скаргу, тож тепер справу розглядатиме Верховний суд. Касаційний кримінальний суд призначив засідання на 22 квітня 2025 року.