Харків після обстрілу і короткий список проклятих назв
У серіалі «Корона» 2019 року мене шокував епізод про катастрофу в селі Аберфан в Уельсі, про яку я не знала геть нічого. Зсув вугільного терикону у 1966 році поховав під собою школу. Це був ранок, заняття тільки почалися, загинули понад сто дітей. Є архівні знімки, відео, матеріали. Шахтарі відкопували своїх синів і доньок. Потім були довгі могили з маленькими трунами, за кілометр від школи, where children played and died. І над могилою у тиші гірського кладовища люди заспівали «Jesus, Lover of My Soul». Ще кілька днів та мелодія з серіалу мене переслідувала.
Якби я передивилася цей епізод зараз, навряд чи б відчула ті самі емоції. Думка не нова, просто вкотре фіксую. Велике горе стало буденним: масові смерті й прощання, свої аберфани за масштабом болю — по всій Україні чи не щодня. Кількість убитих дітей на Харківщині наближається до сотні. Русня розповзається, суне нахрапом — хоче забрати якнайбільше, ховає під собою живе, спорожнює почуття.
Я думаю про це 24 вересня, дорогою з Північної Салтівки додому на Салтівку, після зустрічі з дівчинкою, яка із родиною уціліла в обваленій після авіаудару 9-поверхівці. Чотирирічна Ксюша з намальованими на обличчі вусиками, носиком, з обручем-вушками, сиділа у дворі на руках бабусі. Вона гралася вдома на сьомому поверсі, коли прилетіла бомба. До удару та обвалу родина встигла перейти до іншої частини квартири і фізично майже не постраждала, тільки у бабусі порізи від уламків на голові, руках і ногах. Кому пощастило вижити, говорять спокійно, рівно, без паніки, але, зрозуміло, внутрішньо переживають шок. «У вас кров. З того боку дому є лікарі». « — То нічого, дрібниці». Хтось загинув, когось шукають під завалами.
У перші години після обстрілу рятувальники розгрібають їх швидко, рвучко, так що начальник просить уповільнитися. «Хлопці, хлопці, потихеньку, бережіть себе, ще багато роботи». Осіннє сонце підступне, у таку погоду хочеться гуляти, в об’єктиві проміння пробивають пил від руїн. Ксюша повторює: «Де мама? Де мама?» Мама Оля із чоловіком Юрієм упізнають повислі на уламках під’їзду домашні речі: Ксюшину кофту, ванночку…
Моторошно вдивлятися у вміст чийогось життя, соромно лізти з питаннями. Оля повертає за ріг, у двір, бере доньку на руки, йде за волонтером в нікуди. Слідом бабуся, сама собі дивується — пережила окупацію Циркунів, а її наздогнала авіабомба в Харкові: «Мабуть, за щось грішна». Доброзичлива і відкрита, навіть зараз чомусь ладна винити себе. «Ні, — кажу, — це тільки росія».
У Білому домі пообіцяли «зрушити небо і землю», щоб допомогти Україні. Поки ж наше небо й далі розсікає російський КАБ, ФАБ, С-300, 400, Іскандер… «The air attack alarm sounds. Another missile in the air», — пишуть у репортажах з Харкова. Земля зрушується на Жуках, Північній Салтівці, в центрі, у передмісті, Куп’янську, під уже знищеним Вовчанськом, на Донеччині й далі… Маємо дожити до дня, коли вона горітиме під ногами там, звідки нас розстрілюють навмання. Бєлгород, Майський, Октябрський, Дубове, Томарівка, Батрацька Дача, Нижній Ольшанець, Строітєль — ось цей короткий список проклятих на віки вічні назв.
Читайте інші колонки в рубриці «Думки»
ЯК ДОПОМОГТИ РОДИНІ КСЮШІ
Юрій Семененко, батько Ксенії, чоловік Ольги: сторінка у Facebook, Instagram
Карта для благодійної допомоги Monobank (Юрій Семененко):
4441111145889584