Карта бойових дій, сльози учениці метрошколи, історія воєнкора: Харків у фокусі іноземних медіа
Харківщина в іноземних медіа — в огляді MediaPort за останні два тижні.
Бійці підрозділу аеророзвідки «Ясні Очі» з Дніпра, які працюють зокрема і у Харківській області, стали героями матеріалу The Wall Street Journal. Через нестачу артилерійських боєприпасів, стримуючи хвилі російської бронетехніки та піхоти, Україна все більше покладається на рембо-«ботанів» — геймерів, які стали найсмертоноснішими пілотами дронів, йдеться у статті.
«Україна стала першою країною, що інтегрувала підрозділи керування дронами у більшість бригад своїх збройних сил, де вони функціонують як творча субкультура, створюючи свої технічні центри та фабрики бомб».
Подібна «фабрика» діє у кількох сільських хатах на півночі Харківщини. Командир батальйону Георгій Волков каже, що його команда прагне вбивати росіян завдяки кмітливості та технологіям.
«Значно більші та краще оснащені російські сили просунулись вперед, але не досягли прориву та зазнали важких втрат переважно завдяки кілерам на дронах <…>. Керування дронами вимагає швидкого мислення, гострих очей і вправних пальців — навичок, які більше асоціюються з комп’ютерними іграми, ніж з військовими боями».
На рахунку одного з бійців підрозділу — веселого і тихого 29-річного хлопця, як його описує автор — понад 300 вбитих росіян за півтора року. Майже вдвічі більше, ніж у найрезультативнішого американського снайпера Кріса Кайла, який служив в Іраку.
Інший боєць розповів про фартового окупанта, на якого витратив три безпілотники. Усі вони влучили поблизу цілі, але жоден не вибухнув, розповів захисник: «Того ранку він, напевно, пішов до церкви й помолився».
Як рухається фронт, у відеосюжеті для The Wall Street Journal прокоментував колишній бригадний генерал армії США Марк Кіммітт. Харків у цьому огляді згадується так:
«Основні зусилля російських сил зосереджено тут [вказує на схід України від Курської області до Донецька через Харків]. Вони намагаються прорватися через цей напрямок [від Куп’янська до Харкова] і цей напрямок [від Донецької області до Харкова], щоб або загрожувати Харкову, або спуститися сюди й оточити українські сили, які атакують у цьому районі [вказує на напрямок від Покровська до Донецька]».
Огляд карти бойових дій за участі Кімміта в YouTube вже переглянули понад 1 млн разів.
SkyNews публікує сюжет про харківських школярів, які навчаються в метрополітені.
«Уявіть собі навчання в зоні бойових дій, скажімо, в лондонському метро, паризькому чи нью-йоркському?»
Журналіст Стюарт Рамзі застав у Харкові перший сніг. Йому зраділи й діти — коли вийшли зі шкільного автобуса і почали гратися у сніжки. Дорогою зі школи додому плакала 10-річна Аліса.
«Її вчителька розповіла мені, що її дідуся вбили чотири місяці тому на передовій…»
Цикл сюжетів з українських міст від The Kyiv Independent продовжує відео з Харкова. Спікерами традиційно стали місцеві митці, представники культури, підприємці. Журналістка, яка ніколи не була у Харкові, здивована стійкості харків’ян, об’єднаних любов’ю до рідного міста.
Героєм американського телепроєкту «60 minutes» став український військовий журналіст Андрій Цаплієнко, який народився і виріс у Харкові. Він висвітлював військові конфлікти у різних країнах світу, а коли війна прийшла в Україну, його місія стала особистою.
Коли за декілька днів до повномасштабної війни журналістка запитувала його, як українці зможуть дати відсіч ворогу, Цаплієнко сказав: «Українці вже зробили вибір між війною і безчестям. Відстрілювати ворога тут будуть з кожного вікна. Я просто знаю свій народ. Або ми будемо жити або помремо. Я знаю своїх людей».
У сюжеті «60 minutes» Цаплієнко приїжджає до Харкова, навідується до матері Валентини, в один зі спальних районів Харкова, який часто обстрілюють. Валентина, колишня продавчиня, відмовляється евакуюватися: «Я не вірю, що вони [російські окупанти] прийдуть сюди. Вони не повинні прийти сюди, ми їх не пустимо».
Associated Press наводить реакцію українських захисників на перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США.
Юрій Федоренко, командир батальйону ударних безпілотних авіаційних комплексів «Ахіллес» 92-ї ОШБр, який носить нашивку з американським прапором на формі, усвідомлює, наскільки важливою для України була і є американська підтримка.
«Припустімо, мені сказали, що за океаном є якась країна, про яку я навіть не знаю, де вона, і що я повинен платити цій країні гроші зі своїх податків, щоб вона могла існувати, — каже Федоренко. — Я не знаю, як би я відреагував. Тому я дуже дякую американцям і дуже вірю, що у них хороша система освіти, тому що переважна більшість людей розуміють, чому США допомагають третім країнам, і зокрема зараз Україні».
Боєць із позивним «Родич», який воює на сході Харківщини, вважає, що Україна «щось придумає», незалежно від того, що станеться на виборах у США. «Ми є щитом між Європою та росією, — додав він. — Інші країни не розуміють, що тут відбувається, вони бачать це по телевізору і для них це далеко».
«Ми просто виконуємо свою роботу, у нас немає часу турбуватися про вибори», — коментує «Авіатор», солдат з підрозділу «Хартія», який приїхав з Польщі, щоб боронити Україну. Тут, на Вовчанському напрямку, він каже, що відчуває себе корисним, у потрібному місці, адже від його роботи залежить життя і здоров’я побратимів.
«Зміни — це добре. Можливо, буде ще більше допомоги. Плюс у них свої плани, як припинити війну, — розмірковує боєць із позивним «Кіт». — Єдине що, бентежить фраза [Трампа]: «[Закінчити війну за] 24 години». Тому що не хотілося б ні в якому разі віддавати свою землю. Потім це може продовжитися. Тільки повноцінна перемога».
Очікування від влади США щодо України AP також прокоментували філантропи Амед Хан та Говард Баффет, які допомагають Україні від початку повномасштабної війни.
«Кожного разу, коли американський філантроп Амед Хан повертається в Україну, він починає з панахиди за тими, хто загинув у війні з часу його останнього візиту. За останні два з половиною роки його група надала понад 50 мільйонів доларів допомоги цивільним і військовим, які борються за виживання в умовах російського вторгнення».
Амед Хан, американський філантроп, сподівається, що новий лідер США «справді витратить більше часу на розуміння того, що відбувається тут. Я б закликав будь-кого, хто виграє, зробити це, а потім спробувати знайти новий шлях вперед, щоб завершити цю війну».
«Якщо Україна не досягне успіху, решта демократичного світу заплатить високу ціну, — сказав Баффет AP. — І той факт, що ми не всі колективно це розуміємо, не бачимо і не діємо відповідно до цього, стане найбільшою помилкою, яка коли-небудь станеться в моєму житті».
Le Monde розмірковує про доцільність операції у Курській області та її ціну для українських сил.
«Три місяці після раптової атаки на Курськ офіцери, солдати та цивільні, опитані Le Monde, мають змішані почуття щодо результатів цієї стратегії. «Грек» висловився без зайвих прикрас: «Лише 56% цілей було досягнуто, росіяни швидко відреагували, вони покладаються на підкріплення, якого у нас немає, і використовують своїх солдатів як гарматне м’ясо». Це вторгнення в росію підняло бойовий дух і змінило погляди деяких союзників на хід війни, але в суто військовому плані воно не змогло змінити тенденцію».
Михайло Самусь, заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, приватного аналітичного центру, у вересні 2024 року заявив, що «кінцевою метою було не утримання цієї російської території, а створення буферної зони для захисту Сумської та Харківської областей від обстрілів і примушення росіян перекидати сили з Донбасу до Курської області».
Зрештою, йдеться у статті, Москва лише частково відступила зі східного фронту, на місяць пізніше за українські прогнози, і без вагомої втрати свого просування на Донбасі.
«Флінт», начальник розвідки батальйону 92-ї штурмової бригади, який приїхав з Харкова за тиждень до того, щоб воювати на російській території, поділився враженнями: «Це схоже на повернення на 20 років назад — танкові бої без Starlink».
Настрій у нього був далекий від святкового: «Побачимо, як розвиватимуться події… Що точно, ми почуваємося краще в русі, коли маємо ініціативу, ніж на статичному фронті, де приречені програвати».
Інші представники українського війська, коментуючи операцію у Курській області зазначили: «Якби у нас був достатній резерв людей, операція могла б стати вирішальним моментом, але це війна резервів <…>. Питання в тому, хто матиме більше ресурсів, і наразі це росіяни».
Ще один матеріал Le Monde розповідає про українців, які деякий час прожили під російською окупацією, та виїхали за допомогою громадської організації Helping to Leave. Багато евакуйованих кажуть, що в окупації їхнє життя погіршилося.
22-річний студент з Харкова Олександр Портнов на початку повномасштабного вторгнення намагався переконати своїх батьків залишити окуповану територію. З Харкова він дістався Маріуполя, коли місто було зруйноване і щойно перейшло під російський контроль. Олександр розповів, що жив там до початку 2024 року, борючись із депресією.
«Портнов, із козацькими вусами та чорним волоссям середньої довжини, зачесаним назад, відновив навчання на медика в Харкові й працює в аптеці. Його спокійний голос і ввічлива посмішка не зменшують його суворої розважливості. «Будівлі, які росіяни відбудували в Маріуполі, схожі на декорації до фільму, в них мешкають колаборанти з Москви та переселенці зі східної росії. Русифікація відбувається силою. Зарплати, соціальні виплати, документи, школи, мова, закони — усе роблять російським <…> «Людей забирають і відправляють до росії як тимчасових працівників. Я працював біля Ростова, на вовняній фабриці».
Хлопець виїхав до Харкова у січні. Йому не вдалося переконати виїжджати батьків, які надто прив’язані до колишнього життя, і розчарований, що у Маріуполі залишилася його молодша сестра. Повернення Олександр прокоментував так: «Раптом вантаж спав з моїх плечей, і я знову почуваюся собою».