Как «хоронили» Ильича в Харькове

Сегодня — день смерти основателя советского государства Владимира Ленина. Теперь уже мало кто помнит об этом, а какую-то четверть века назад 21 января было официальным траурным днем: никаких развлекательных программ по радио и ТВ, только посвященные «светлой памяти вождя мирового пролетариата».

Сегодня не круглая дата — Ленин умер 86 лет назад, в 1924 году. Но мы решили вспомнить вдохновителя октябрьской революции 1917 года. Мы не будем размышлять о том, кем был вождь — гением или злодеем и вновь вспоминать его биографию. Харьковский историк Эдуард Зуб в своей статье расскажет о том, как в 1924 году Харьков реагировал на «событие года».

Пристрасті за Іллічем

Зазвичай його називали «дідусем». Всупереч здоровому глузду та законам біології: жодної дитини — і звідкілясь мільйони онуків. То ж коли до «вічно живого» завітала невблаганна дама з гострою косою, було кому проливати сльози. В січні 1924-го пролетарський Харків одягнувся у чорне…

Лише міліціонерам ніколи було сумувати. Разом з частинами військ ДПУ вони ліквідовували наслідки грандіозного «ривка», чи найбільшого за всю історію Харківщини. 21-го, якраз у день смерті «вождя», з Валківського БУПРу (Будинку примусових робіт) дременули вісімдесят два(!) арештанти. Заледве не тиждень ганяли бідолашних засніженими полями матінки-Слобожанщини, допоки не переловили усіх.

Та даремно було б звинувачувати втікачів у навмисній «ідеологічній диверсії». Не знали вони нічого про «подію року»! Це у Горках Ленін помер 21-го. А у Харкові він ще й наступного дня жив! Дурниці, кажете?! Аж ніяк. Швидше, показник оперативності місцевої преси. Щоб переконатися в цьому, варто лише розгорнути харківську газету «Пролетарий» за 22-ге січня. На першій сторонці чорним по білому написано: «Здоров’я тов. Леніна міцніє!».

То ж коли сумна (хоча, для кого як) звістка, нарешті докотилася до нашого краю, загладжувати «політичну помилку» місцева влада взялася особливо ретельно. Постановою губвиконкому від 23 січня було заборонено не тільки розважальні заходи, а й будь-яку торгівлю у день поховання Леніна. Традиційний донор харківського бюджету — Хрещенський ярмарок, закрився, заледве розпочавшись. Довелося втирати рясні сльози прихильникам танцювального мистецтва: відклали на невизначений час довгоочікуваний виступ Айседори Дункан.

26-го губвиконком схаменувся. Спрацювала нормальна людська логіка: хоч «вождь пролетаріату» і помер, але ж самому пролетаріату навіть у день поховання треба щось їсти! Постановою № 8 дозволили роздрібну торгівлю продуктами харчування. Лише до дванадцятої години дня!

…Було горе «всенародним», а чи ні, з ясувалося вже на початку лютого. Коли поруч з повідомленнями про скорботні мітинги, котрі все ще продовжувалися, в пресі почали з’являтися значно цікавіші дописи. Назва у них була стандартною — «За пиятику у день трауру».

З газетних статей витікало, що траурне «меню» залежало виключно від політичних переконань. Завідуючий комунальною лазнею №1 товариш Сіренко пив горілку. І розплатився за це своє посадою. Сестра-жалібниця Поспєлова випила… стрихніну. І розплатилася за це власним життям.

Якщо не все місто, то принаймні, колектив залізничної лікарні, де працювала покійниця, був шокований самогубством молодої дівчини. Сталося воно 23 січня, після того, як юна ленінка повернулася з жалобного мітингу. «Навіщо тепер жити…» — написала Поспєлова у передсмертній записці.

Здається, що відповідь на риторичне питання була добре відома харківським «бізнесменам»: гроші заробляти! Зображення покійного Ілліча з’явилося на цигаркових пачках вже наприкінці двадцятих чисел січня. Попит на такі вироби був неймовірним! Але недовго.
31-го січня «Пролетарий» надрукував листа товаришки Ткач — курсантки Пєтінських районних партійних курсів. Спостережлива комуністка помітила, що «ленінські» цигарки купують винятково «непмани та спекулянти». До того ж з цілком конкретною метою — «щоб топтати ногами портрет дорогого нам Ілліча». Харківський «Тютюнтрест» отримав відповідні вказівки…

Стосовно засобів «увічнення» у більшовиків були свої плани. Грандіозні, як і належить справжнім ленінцям. На кількатомний збірник анекдотів вистачило б. То ж обмежимося згадкою лише про один. Влітку 1924-го, перебуваючи у таборах, курсанти Харківської школи військ ДПУ приміщення для політзанять побудували за оригінальним проектом. Зробили стовідсоткову копію Мавзолею! З дощок та дикту. Анітрохи не утруднюючи себе простим питанням: а якби вождя по-людському поховали? Важкувато було б у могилках конспекти складати.

…Інакше, як безмежною, народна любов бути не може. Між іншим, як і ненависть.

Автор: Едуард Зуб