Web Analytics
«Історії евакуації харків'ян завжди будуть у моїй пам’яті», — волонтер Євген Каплін | MediaPort

«Історії евакуації харків’ян завжди будуть у моїй пам’яті», — волонтер Євген Каплін

Фото автора: Тетяна Федоркова Тетяна Федоркова

Гуманітарна місія «Проліска» під керівництвом харків’янина Євгена Капліна допомагає жителям прифронтових населених пунктів і переселенцям з 2014 року. Під час повномасштабного російського вторгнення члени організації евакуювали з-під обстрілів в Україні понад 11 тисяч людей, у Харкові — близько 2 тисяч. «Проліска» працює у різних регіонах, опікується людьми на деокупованих територіях: за підтримки агентств ООН надає будівельні матеріали, доставляє продуктові набори, воду, теплі речі. Про 8 років роботи на Донеччині та Луганщині, війну у рідному місті та контузію під час евакуації мешканки Північної Салтівки — 21-й епізод подкасту «Герої Харкова».

Герой епізоду: Євген Каплін, керівник гуманітарної місії «Проліска»

Слухайте та підписуйтеся на подкаст

Євген Каплін: У Харківській області розташований один з наших офісів. Зараз ми покриваємо 13 регіонів України, включаючи Харківську область. Це наша рідна область. Організація колись була створена в Харкові. До 24 лютого тут розташовувався наш головний офіс, а операційна діяльність була на Донбасі. У нас два основні донори. Ми є виконавчими партнерами двох Агентств ООН — Агентства ООН у справах біженців в Україні та Агентства ООН з питань координації гуманітарних справ.

До певного часу Агентство ООН надавало грошову підтримку, потім це призупинили. 

Наша підтримка [в різних напрямках]. Я особисто щойно показував, як з цього будинку (вул. Наталії Ужвій, 82), який зараз мер показує, у мене відео, як ми спускали останню літню жінку, яка там залишалася, з найвищого поверху. Це був березень, коли там не працював ліфт, тут був шквальний вогонь. До нас щодня на гарячу лінію зверталося до 400 людей з Північної Салтівки, тому що таксисти просили 5-7 тисяч гривень тільки до вокзалу довезти. Волонтер сказав, що у будинку лишається одна людина, на найвищому поверсі. Я до неї приїхав, було умовне «вікно тиші» з 6:00 до 7:00 ранку, і ми знали, що у школі були підвали, де колективно жили люди, і точково знали, де у квартирах залишалися люди.

Якщо люди хотіли виїхати, ми безкоштовно довозили до вокзалу, тоді ще до евакуаційного поїзда. З цією бабусею я конкретно ще три години вів перемовини, щоб вона захотіла виїжджати. У неї не залишалося ні їжі, ні води, ні комунікацій. Це жахливі умови під постійними обстрілами. Ми домовилися з санаторієм «Роща», який був таким шелтером для прийому, і вивезли її туди. І таким чином у той час ми евакуювали з Північної Салтівки приблизно 1,5 тисячі людей. Загалом по країні за минулий рік — близько 11 тисяч. І конкретно 1,5 тисячі — Північна Салтівка, загалом до 2 тисяч — місто Харків, Горизонт, селище Жуковського, П’ятихатки, Данилівка.

Така потреба ще є? Куп’янськ, Вовчанськ.  

Є потреба. У нас щоденно їздять евакуаційні автобуси. Три напрямки: Донецька, Херсонська області, частково громади Сумської області і деякі громади Харківської області в зоні бойових дій. Евакуація продовжується у тих регіонах, де вона актуальна. Потім — соціальні перевезення. І по Харківській області, і ще в семи областях України запущені соціальні автобуси там, де транспортне сполучення припинилося.

Ми допомагаємо матеріалами для швидких ремонтів: вікон, будівель і так далі. Дуже багато на Північній Салтівці OSB-плит, якими закриті вікна. Це все надано з грошей, якими нас фінансує Агентство ООН у справах біженців. Це швидкі набори для ремонтних робіт. І по області на приватні будинки ми таке роздаємо.

У нас в штаті також — соціальні працівники, спеціалісти соціального супроводу, які надають комплексну підтримку з відновлення документів людей, у кожній області, включаючи Харківську. Північну Салтівку до деокупації решти Харківської області ми підтримували щомісячно продуктовими наборами і наборами гігієни.

Як сталося, що ви отримали контузію? 

Я з цією бабусею виїхав з Північної Салтівки. Причому вогонь був щільний, але десь далеко від нас падало. Ми її везли на санаторій «Роща» і у певний момент, біля веломосту по колишньому Московському проспекту, я відкрив вікно, щоб трохи свіжого повітря у машині було, і у цей момент у сусідню смугу руху прилетів артилерійський снаряд. Це фізично було 50 метрів від машини. А тоді це був військовий Харків: світлофори не працюють, позаду щось вибухає. Вибуховою хвилею, яка пройшла через вікно, мене оглушило. Я десь на секунду-дві втратив свідомість. Так це швидко відбулося. Я отямився і бачу, що є небезпека з’їхати з мосту. Я вирулюю, розумію, що десь відбувся вибух. Ураження у мене було за рахунок відкритого вікна. Я тоді ще довіз жінку, зі мною ще була німецька журналістка, ми зайшли до станції метро, перечекали, поки закінчиться обстріл, потім довезли бабусю, влаштували її у санаторій «Роща».

Тобто якимось чином ще і доробили все.

Так, але я коли вже спустився до станції метро, я почув, що не чую на одне вухо. Коли довіз бабусю і ліг спати, у мене почався головний біль. І я зранку прокинувся, у мене червоне око, дзвін у вусі дуже сильний.

Як довго може тривати підтримка міжнародних організацій українців, харків’ян? 

Йшов восьмий рік нашої праці на Донбасі. Перші два роки ми фінансували самі себе, хто що принесе. У Харкові стояли намети, де збиралася гуманітарна допомога. Потім через мою Facebook-сторінку на картку збирали кошти на евакуацію. З 2016 року нас почали підтримувати ООН, якраз УВКБ ООН була першою інституцією, яка нас почала підтримувати. У 2022 рік, восьмий рік нашої праці, ми заходили і було таке враження у донорів, що це останній рік, коли вони вкладають гроші в Україну, тому що на Донбасі це перейшло у затяжний конфлікт. Відбувалися обстріли будинків, не в такому масштабі, який є сьогодні. Але 24 лютого 2022 року круто змінився контекст. Те, що у нас тоді відбувалося, 30 будинків на місяць на Донбасі, зараз це стали сотні тисяч будинків. Я думаю, що міжнародна допомога Україні буде продовжуватися до тих пір, поки тут будуть потреби.

Наші програми як почали працювати? Наприклад, з’явилися продуктові набори. Ми знали, що на Північній Салтівці є волонтер. Знали, де у підвалах живуть люди. І ми взяли його, активну людину з громади, на роботу до нас. Практично у кожному селі після 24 лютого з’явилися активні люди, які лишилися у громаді, які продовжували життєдіяльність села або певного району. Так само на Горизонті була людина, яка знала, скільки у кожному підвалі у неї живе людей.

Що для вас найбільш пам’ятне за цей період у Харкові? 

Я особисто за час у Харкові до того дня, коли отримав контузію, за кермом сотні людей вивозив, слухав їх, когось до вокзалу довозив. Ви знаєте, ці історії завжди будуть у моїй пам’яті, тому що це моє рідне місто, я тут народився, виріс, дуже боляче. Для мене це не було несподіванкою, тому що 8 років ми все це бачили на Донбасі. Я радив людям виїжджати, тому що я розумів, що це за тиждень-два може не закінчитися, я бачив 8 років те саме. Звісно, не в таких масштабах. Дуже прикро бачити це у своєму місті. Я вивіз колег, перебазував головний офіс, через два тижні повернувся у Харків займатися польовою роботою, координацією. Мене не було, коли обстріляли Харківську обласну адміністрацію. Я приїхав, у мене сльози на очах були.