Історія закриття святої обителі у селі Хорошевому довга і заплутана. Натомість, вельми яскраво описана. У книзі колишнього харківця Віктора Робсмана, виданій по той бік Атлантики у 1957-му. Хто читав його «Войну с Богом», повік не забуде, як до дівочого монастиря увірвався червоноармійський загін.

Більшовику Івану Каляєву щастило, як мало кому: не раз і два уникав, здавалося б, гарантованої загибелі. І «царські сатрапи» артилерійським вогнем накривали, і українські повстанці на розстріл вели. Та попри все упокоївся Іван Петрович аж у розпал хрущовської «відлиги», персональним пенсіонером союзного значення.

Долі земляків, розкиданих по світах, не раз привертали увагу харківських дослідників. Та частіше писали про відомих, ніж про видатних. Адже прізвище-бренд — справжній подарунок для краєзнавця: допомагає уникнути зайвих пояснень. Побачивши його у тексті, читач і сам допетрає, про кого йтиме мова.

«Церкви и тюрьмы сравняем з землей!» — голосно пообіцяли більшовики сто років тому. Та спромоглися виконати лише половину програми — ту, що стосувалася церков. З тюрмами вийшло навпаки: і царські залишили, і нових набудували.

Старі люди не дадуть збрехати: це було предметом гордощів для кількох поколінь харків’ян. Сам товариш Ленін наш Першотравень оспівав! Ще й іншим за приклад харківське святкування поставив. У тоненькій книжечці, виданій далеко за кордоном. 

Скласти об’єктивне враження про радянське минуле незаангажованій людині надзвичайно важко. Бо головне на сьогодні джерело знань — всемогутній Інтернет, забитий вкрай суперечливою інформацією.

Хто б і згадав про цю установу, коли б не COVID з карантином! Та не колеги-історики, які на гребні кон’юнктурної хвилі викинули у мережу гори оповідань про давні пошесті — від середньовічної чуми до холери 1970-го.

24 березня 1935 року тільки-но упокорена голодом радянська Україна отримала від влади розкішний подарунок — у Харкові відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку.

Тепер вже мало хто уявляє, що творилося на Харківщині сто років тому. А дарма! Відбувалися не просто цікаві, а, як виявилося пізніше, доленосні події: тут втретє поспіль радянську владу встановлювали.

Може, і не варто було б хапатися за таку специфічну річ, як історія окремої військової частини. Та надто вже химерно переплелася вона з історією Харкова. Ще й з найцікавішим її періодом — столичним.

У лютому 1930 року Секретаріат ЦК КП(б)У наклав на Харків… данину людьми. Без жартів! Так і ухвалили: «Мобілізувати на постійну роботу до села 135 членів міської та районних рад».

Новий 1930 рік харківське керівництво відкрило палкою дискусією: куди поета тулитимемо, шановні товариші? Бо незручно виходить: вже вісім місяців, як отримали директиву про увічнення, та навіть з місцем для пам’ятника не визначилися. То ж які будуть пропозиції?

7 січня 1932 року в комуні імені Дзержинського урочисто відкрили завод з виробництва електричних свердл. Сам товариш Петровський, всеукраїнський староста, «зі словами «завод пущений» у напружений тиші перерізав блакитну стьожечку».

19 грудня 1929 року у столичному Харкові урочисто відзначали десяту річницю партійного осередку ДПУ УСРР. Образно кажучи, вшановували не весь «караючий меч диктатури пролетаріату», а лише його гостре лезо — чекістів-партійців.

Увечері 6 грудня 1919 року у південно-східному напрямку з Харкова вийшов найбільший за всю його історію піший етап — 2165 чоловік.

Гортав нещодавно старі архівні документи, і пісня у голові зазвучала. Теж стара, з часів комсомольської юності: «Если не я, то кто же? Кто же, если не я?!»

10 листопада 1929 року до президії Харківської міськради надійшло клопотання від окружної профспілки будівельників: передайте нам Михайлівську церкву «для організації нових культурних закладів».

Старовинний будинок по Сумській, 13 багато років поспіль вважався «місцем революційної слави». Ще б пак! Адже саме там народилася українська державність в її пародійному, радянському варіанті.

9 жовтня 1920 року Харківська ЧК оприлюднила черговий розстрільний список. Довжелезний, на тридцять п’ять пунктів. І вельми цікавий, яким би цинічним не здавалося таке визначення.

24 вересня 1930 року друкований орган окружного комітету КП(б)У впевнено проголосив: «Харків є типовим містом бруду і антисанітарії. Добровпорядженість столиці України дуже відстає від буйного зростання міста».

Наприкінці 1919-го у тільки-но звільненому від денікінців місті радянська влада активно збирала свідчення про білий терор.

«Юдин гріх» — чи не найогидніший. Зате дуже добре досліджений, починаючи від біблійських часів. Та найкращим довідником з цього питання видається архівний фонд Харківського губернського революційного трибуналу. Збереглися цілі гори справ про «выдачу коммунистов деникинской контрразведке».

2 вересня 1935 року «Харьковский рабочий» потішив читачів цікавим малюнком: стара хата поруч з величним будинком Товариства політкаторжан. Тим, що тепер називають «Ноєвим ковчегом» — на честь архітектора Ноя Підгорного, автора проекту.

28 серпня 1925 року Найвищий суд УСРР затвердив обвинувальний висновок у «справі харківських судових працівників».

23 августа Харьков отмечает День освобождения от немецко-фашистских захватчиков. Как и когда в действительности освободили Харьков, подробно описывает исследователь истории Андрей Парамонов. На сайте проекта «Откуда родом» он публикует хронику освобождения города — день за днём. Ниже — статья о мифах 1943-го, также доступная на сайте автора. 

23 серпня — священна дата для кожного харків’янина. Чи щонайменше була такою донедавна. Поки не виявилося, що гітлерівців вигнали з міста, насправді, на кілька днів пізніше. А заміну нацистської влади на більшовицьку вважали визволенням геть не усі.

14 серпня 1924 року вийшло перше число газети «Вечернее радио». Тепер її не минає жоден серйозний спеціаліст з історії непівського Харкова: друкований орган Радіотелеграфного агентства України по вінця забитий унікальною інформацією.

Докладна стенограма — той самий аудіозапис. Гортаєш пожовклі сторінки і ніби чуєш наживо харківських партєйців літа Божого 1933-го. Або Жванецького слухаєш — «Собрание на ликеро-водочном заводе». Бо ж стилістика — один до одного! І було б так само смішно, коли б не було страшно.

Приємно починати новий місяць з нової наукової дисципліни, тобою ж і створеної. Не для слави, а через надмірну допитливість: захотілося зрозуміти, як можна вибрати своїм фахом катівське ремесло.

22 липня 1937 року у харківському Палаці піонерів проходили партійні збори. Не перші і не останні. Що-що, а товкти воду у ступі за двадцять років радянської влади людей таки привчили.