«Інклюзивна відбудова» у Харкові: яке місце жінок у міському просторі?
Як жінка почувається у міському просторі і чого їй бракує? Як просувати в Харкові принципи гендерно-інклюзивного містопланування під час війни? Що можна зробити вже сьогодні, аби в майбутньому місто стало зручнішим для місцевих жительок і переселенок? Відповіді на ці питання намагаються знайти учасниці проєкту громадської організації «Центр гендерної культури» «Інклюзивна відбудова». MediaPort розповідає, у чому його мета, хто долучився та яких практичних результатів очікують.
Дівчата будують маршрути
У приміщенні — декілька столів. За кожним — групи з 5-6 дівчат. На листах ватману — намальовані будинки, автобусні зупинки, дитячі майданчики і бібліотеки, а між ними — дороги та виклики. Поділившись на команди, учасниці аналізують маршрути уявних персонажок — матері з дитиною, студентки, тринадцятирічної дівчинки або жінки у колісному кріслі.
Так виглядає одна із вправ на тренінгу проєкту «Інклюзивна відбудова». Його мета — проаналізувати міський простір крізь призму жіночого досвіду і сформулювати пропозиції щодо його покращення. До першої офлайн-зустрічі долучилось 26 дівчат та жінок з Харкова, а також один хлопець. Переважна більшість — школярки, студентки, волонтерки.
На перший погляд здається, що міський простір є гендерно нейтральним: вулиця — це лише вулиця, вона для всіх, сходинки в супермаркет — це лише сходинки, освітлення у провулках… коли його немає, незручно всім однаково. Але, якщо придивитися уважніше, виявляється, що в одному й тому самому просторі дехто почувається вразливішим.
Більшість дорослих «за кермом» дитячого візочка — все ще жінки. Самотня мати, яка йде з півторарічною дитиною на закупи, змушена долати перешкоди: турнікет на вході в супермаркет не дає пройти в торговий зал з візком. Місця, де його залишити, теж немає. Доводиться просити охоронця приглянути.
Схожа історія і з транспортом. Багато трамваїв, тролейбусів чи автобусів не адаптовані до дитячих візочків і колісних крісел. Далеко не кожен парк чи ТРЦ може запропонувати відвідувачкам окрему локацію для годування і догляду за дитиною.
Інший приклад: умовна студентка, яка дорогою додому завертає у темний провулок, інтуїтивно проходить його якомога швидше — у таких місцях вищий ризик зіткнутися з небажаною увагою чи навіть домаганням.
«Проблеми не існує, поки про неї не говорять»
Неможливо створити по-справжньому комфортний та інклюзивний простір, якщо не дослухатися до тих, хто в цьому просторі живе, певні у команді «Центру гендерної культури».
«Ми просимо вас подумати над розкладом дня тієї персонажки, з якою працюєте, — озвучує завдання учасницям менеджерка проєкту Наталя Середа. — Поставте себе на її місце — уявіть, які можуть бути основні чекпойнти на цьому маршруті, як вона пересувається між цими точками і з якими викликами, складнощами може стикатися на цьому шляху; які вона має повсякденні задачі, обов’язки, дозвілля. Наскільки зручно матері з візочком користуватися транспортом і куди вона їде? Як орієнтується в новому місці внутрішньо переміщена особа? Як їхні повсякденні маршрути вписуються в контекст сучасних реалій прифронтового Харкова?»
Команди малюють маршрути та виклики, а потім презентують напрацювання на загал.
«Ми бачимо наш проєкт не лише як суто інфраструктурне дослідження — в ході роботи ми намагаємося виявити й загальні обмеження, з якими стикаються дівчата і молоді жінки в повсякденному житті. Адже проблеми не існує в публічному дискурсі, поки про неї не говорять. Ми хочемо говорити», — пояснює Наталя.
На старті масштабної містотворчої ідеї стоїть аналіз цілком приземлених, повсякденних досвідів дуже різних жінок.
Бути причетними до створення комфортних умов для всіх
Реєстрацію на проєкт від початку відкрили для дівчат і жінок віком від 18 до 35 років. Утім, згодом помітили, що багато активних дівчат навчаються в школах, тому розширили вікове вікно і для учениць від 15 років.
«Ми не хотіли набирати обмежену аудиторію, скажімо, лише студенток, лише школярок або лише матерів з дітьми, аби дослідити виключно їхні проблеми і точки фокусу. Натомість, ми вирішили зібрати максимально різноманітну команду, аби зрештою сформувати більш об’ємну комплексну вибірку. Ми робили оголошення всюди, де було доступно, зверталися до медіа, до наших партнерів у Харкові: Департаменту освіти і науки, Департаменту сім’ї, молоді і спорту тощо. Завдяки ним про нас дізналися і доєдналися багато дівчат зі старших класів шкіл і студентки кількох університетів», — розповіла Наталя.
Студентка Харківського національного університету міського господарства імені О. М. Бекетова Дар’я Фурманець навчається на другому курсі архітектурного факультету і входить до студентського самоврядування університету.
«Мені як майбутній архітекторці дуже близька тема інклюзивності в міських просторах. Мені було би важливо в майбутньому побачити, як ідеї гендерної рівності та уважного, інклюзивного містопланування втілюються в Харкові, і люди цим користуються, і завдяки цьому підвищується рівень життя. Я хочу бути до цього причетною, адже для мене в моїй професії пріоритетним є комфорт інших людей», — розповіла Дар’я.
Разом із Дар’єю на тренінг прийшли дві студентки з іншого факультету:
«Вони навчаються на цивільній інженерії та будівництві. І мені приємно бачити, що до таких ініціатив долучаються не лише архітектори, а й студентки інших професій, і свідома молодь Харкова загалом».
Багато учасниць у презентаціях діляться особистим досвідом, пережитим під час війни.
«Я свого часу прожила півтора року в Ірландії, втім, згодом повернулася до Харкова. Кажучи відверто, не бачу себе ніде, окрім Харкова. Я хочу розвивати українську культуру, жити в цьому середовищі, докладатися до його розвитку», — розмірковує Келпі.
Зі своєю командою вона досліджує маршрути переселенки. Внутрішньо переміщеним особам в Україні, крім вивчення нових місць, необхідно долати бюрократичні процедури — з оформленнями документів тощо. Так на маршруті переселенців виникають центри адмінпослуг, пенсійний фонд, інші структури.
«Те, про що ми говоримо сьогодні — безперечно, актуальні речі для нас, і актуальними вони будуть, на мою думку, ще вельми довго. На жаль, ці проблеми нерідко мають недостатній розголос, не висвітлюються належним чином, а відтак, і не мають напрацьованого алгоритму рішень. Втім, коли ми, навіть не будучи безпосередньо частиною цих вразливих груп, починаємо детальніше цікавитися темою інклюзивності в містах, стає зрозуміло, як багато є речей, які ми як суспільство ще мусимо зробити, тим паче в контексті повномасштабної війни», — вважає Келпі.
Костянтин Завгородній — студент першого курсу архітектурного факультету та єдиний хлопець на заході — цікавиться темою гендерної інклюзивності у містоплануванні. Своєю присутністю хоче довести: до вирішення проблем однієї групи можуть і мають активно долучатися люди з інших груп.
«Багато жінок з мого оточення стикалися з харасментом у транспорті. Проблема освітлення та безпеки торкається не тільки жінок, а і чоловіків. Думаю, через подібні тренінги дуже багато людей можуть долучитися до вирішення цих проблем. Передусім не тільки пропагуючи ці ідеї та думки, але й починаючи з себе. Щоб змінити щось, потрібно змінити щось в собі. Припинити засуджувати людей за їхній зовнішній вигляд, поводитися не дуже добре. Треба вміти помічати свої помилки та вміти їх виправляти», — каже Костянтин.
Ідеї передадуть в міськраду
До середини лютого в межах проєкту планують завершити польові дослідження міста. За його результатами проведуть воркшоп. На конкурсі ідей Hercity, до якого можуть долучитися усі охочі, відберуть найкращі пропозиції щодо покращення міського середовища — з урахуванням гендерної чутливості та інклюзивності.
«Ми постійно стикаємося з тим, що середньостатистична людина, від котрої відштовхуються в будь-яких урбаністичних плануваннях — це майже завжди чоловік. При цьому проблеми й потреби жінок та дівчат, що живуть у містах, мають свою особливу специфіку і так само заслуговують на увагу. Причому в кожної категорії потреби свої: адже це можуть бути і молоді студентки, і жінки з дітьми, і люди похилого віку чи з певними вадами здоров’я. Чоловіки, що займаються містоплануванням, своєю чергою, не стикаються з умовно «жіночими» проблемами і, як наслідок, їх не бачать, не враховують.
При цьому тут важливо зазначити, що гендерний підхід у містоплануванні — він індивідуалістський, і має на меті розгляд і врахування багатьох різних категорій населення і їх потреб. Адже зрештою ми говоримо про інклюзивність не лише для жінок, а й для вразливих категорій містян різної статі загалом», — коментує віцеголова громадської організації «Центр гендерної культури» Тетяна Чернецька.
Переможців конкурсу ідей оголосять в кінці березня. У березні-квітні учасниці долучаться до мапування та створення загального звіту. Найкращі ідеї команда проєкту планує подати на розгляд Харківської міськради.
«Цей проєкт — перший крок у цьому напрямку. Ми мали бажання зібрати молодь і активізувати їх: спонукати, аби вони досліджували міський простір і звертали увагу на щось, чого їм у цьому просторі бракує чи що їм заважає. Зрештою на кінець проєкту ми плануємо провести конкурс ідей, виокремити найцікавіші і презентувати їх міській владі. Невідомо, який відгук це матиме, але ми оптимісти», — ділиться Тетяна Чернецька.
Віцеголова Центру гендерної культури вважає, що війна не є перешкодою для таких досліджень. Навпаки, коли формуються плани з відбудови, а місто отримує фінансування на цей напрямок, саме зараз час про це подбати.