Наші люди. Ізюм, Циркуни, Балаклія, інші міста і села Харківщини… Під час російської окупації 2022-го, коли не стало що їсти, жителі громад Харківщини гуртувалися, разом пекли хліб, ділилися одне з одним. В обхід російських блокпостів, ходили городами, щоб передати сусідам хліб. Його обіймали, цілували, на тлі вибухів аромат випічки давав відчуття щастя й затишку, хоча навколо не вщухали вибухи. 23 листопада, коли Україна згадує жертв голодоморів, читайте кілька історій жителів Харківщини, які пережили російську окупацію. Пряма мова.

Ізюм, Леонід Щибря

Люди ділились між собою всім, що є. Я вдома випікав хліб. Потім почало борошно закінчуватися. Сусіди допомогли, курам купували отруби. Стали підмішувати отруби до борошна. Хліб такий добрий був, смачний! Потім дійшло до того, що останню хлібину ліпив з самих отрубів. Коли ліпиш, воно вже не качається, як тісто, а таке, як коли свиням готують… Отак голодно було спочатку.

x

Перші півтора місяця було дуже скрутно. Одного разу рашисти приїхали на вантажівці, начебто цивільні. Біля мене магазин, запитують: а де продавець, щоб «курева купить»? А я кажу: який продавець, там задня стінка проломлена, все пограбоване. Рашисти навіть витягнули воду. А ці, двоє водіїв, питають: як же ви живете? Я і сказав: печу хліб з отрубів. Вони кажуть, що солдатів привезли на Бєлгород автобусом, а їх перевдягли у форму, дали вантажівку, сказали терміново їхати сюди.

Іншого разу мене кинули на підвал, 5 діб я відсидів, не годували. Знущалися. У них були щі у банках трилітрових. Собаки їх не їли. На відро води розбавляли, може, чотири капустинки якісь плавають. Коли з водою змішувалося, ставало, як молочне, вонюче. Давали по тарілці такого, води пити давали. Коли викликали на другий допит, я сказав: нічого не буду говорити, якщо хліба не дасте. За п’ять днів дали скибку три сантиметри… Вдома картопля була, щось у підвалі. Так ми виживали, звісно, похудали.

x

Аромат випічки піднімав настрій, породжував відчуття благополуччя, хоча вибухи не вщухали… Перед тим, як почали бомбити, я купив ящичок печива і розділяв по днях. Треба було їсти, доїдати все, що було. Якщо я раніше чув про голод від батьків, дідуся, бабусі, як вони переживали, то в окупації, можна сказати, відчув сам, із дружиною. Кожен ділився всім, що можна. Забуваєш про все. Більше здружилися з людьми, із сусідами.

Валентина Котова, Циркуни

Перші два тижні був шок, ми сиділи без хліба, нічого не хотілося. Після першого стресу згадалося: я ж можу хліба напекти, чого я сиджу! Я мала запаси, були сухі дріжджі, почала пекти хліб. Діти жили на іншому кінці села, я їм передавала. А сусідів — п’ять дворів. І по черзі пекла: сьогодні собі та одним сусідам, другий день — дітворі й іншим сусідам. Економили, розраховували, щоб усім вистачило надовше.

Відкрила свої «талмуди» [з рецептами], пригадала, як пекла. Водичка, борошно, трошки олійки, дріжджі. Навіть була формочка для хліба квадратна. Потім сусідка дала ще, щоб замішувати тісто. Звичайне тісто, тепленька водичка, розводила соличку, додавала олійку, висипала борошно і робила тісто, щоб аж липкеньке було. Далі — пергамент, щоб не пристало. З вечора замішувала, о 5-й ранку вмикала газову пічку — газ був — і ставила чотири хлібинки, що влазили у духовку.

Бігом-бігом. Сидимо у погребі, думаємо, ну все, такий грохот, вибух, обнімемося, думаємо — ну все, хатки немає. Після обстрілів чоловік брав драбину, ліз, латав, щоб, як дощик, стеля не обвалилася. А так, вікна повибивало, якимись дошками позакривали…

x

2,5 місяця були в окупації. Ми не виїжджали, постійно були у страху, ховалися у погребі. Росіяни не дозволяли виходити за двір, ми до сусідів ходили городами. Як реагували [сусіди] на хліб? Обіймали і плакали ту хлібинку! Наступного разу, як я знову пекла, кажуть: а у нас ще шматочок є. Так берегли! Думали, раптом що, може, я більше не спечу чи не буде борошна. І цілували його, і нюхали. Я людина запаслива, а були люди справді голодували, все, що було поїли. Ті, у кого всі поруч повиїжджали.

Були люди, які і гречку мололи на хліб, і що тільки не було. Отак вигадували рецепти. А у нас було борошно, сухі дріжджі, пекли, вистачало. Зараз допомагають багато різних організацій, привозять «гуманітарку», щомісяця — по коробці. Ми не голодуємо.

Наталя Кириленко, Циркуни

Борошно було, а от коли закінчилися дріжджі… Пекла хліб з розсолу огірків, помідорів. З’їздали огірки, а з оцту готували хліб, коржики. Розсіл, сода, сіль, цукор і борошно. Ми жили у підвалі сусідів. Спочатку було 17 людей, потім 13, деякі виїхали, я пекла, відносила. Коли хтось приходив, питав, ми ділилися, відсипали.

Це тяжкі спогади, тим більше у мене була вагітна невістка, на 7 місяці. Сімейна лікарка, яка ніколи не приймала пологів, телефоном консультувалася, і прийняла пологи в домашніх умовах. Так, в окупації, 18 квітня, народився Мишко. Хлопчина росте!