Хроніка добивання: останні дні Свято-Духівської церкви

Величний храм Зішестя Святого Духа прикрашав Кінний майдан з середини ХІХ століття. А за радянської влади несподівано псувати став. Ба більше: муляти очі!

5 січня 1930 року газета «Пролетарий» подала загальновідомий факт як кричуще неподобство: «В Харькове, в Краснозаводском районе, на площади Свободы высится Святодуховская церковь»!

В чому проблема? А ось у чому: «Она окружена поселками, жилкоопами, населенными рабочими, красноармейскими казармами». І, найстрашніше, «рядом с церковной оградой — школа, в которой учатся дети рабочих».

Оскільки робітники і червоноармійці «с религиозным дурманом давно покончили», а школярі його і не знали, автор допису, якийсь К. Січенко, пропонував зробити з церкви універмаг або кінотеатр. Але їй судилася ще гірша доля…

Ми вже розповідали колись, як добивали Михайлівську та Вознесенську церкви. Історія знищення Свято-Духівської виявилася дещо коротшою, одначе цікавішою. Бо від неї залишилося більше документів. Вони дозволили реконструювати процес закриття та пограбування церкви і назвати причетних до нього осіб.

Щиро кажучи, згаданий вище допис Січенка лише увімкнув для церкви зворотній відлік. А духовне життя у ній і раніше ледве тліло. Бо так було передбачено базовими документами, що його визначали — типовим статутом релігійної громади та угодою про утримання «молитовного будинку», яку та громада уклала з міськрадою.

Групі громадян, кожен з яких був поіменно зареєстрованим, церква, земельна ділянка біля неї та культові предмети надавалися «в безплатне, безреченцеве користування». Але нечистий ховався в деталях. Громада мала зі своїх коштів «переводити всі біжучі оплати на утримання молитовного будинку і речей культу». Конкретно, «на ремонт, страхування, хоронення його в чистоті, на оплату місцевих податків і таке інше».

Суми набігали солідні, а легальні шляхи заробітку були надійно перекриті. Обов’язкові внески з членів громади суворо заборонили. «Організацію кооперативів та виробничих об’єднань» — теж. Добровільний збір коштів за межами релігійної громади — лише з дозволу місцевої влади.

Виручав хіба що продаж свічок. І якимось дивом за підсумками другої половини 1930 року Свято-Духівська громада навіть вийшла у плюс: 772 карбованці 69 копійок. Приблизно три місячних зарплати кваліфікованого робітника-станочника.

Здавалося б, вихід існував: переконуй народ, розширюй громаду. І хай віряни підтримають церкву своїми кровними, як це було одвіку. Але статут чітко проголошував: «релігійна громада не має права організовувати біблійські, місіонерські, літературні, хорові, рукодільницькі та інші зібрання та гуртки; провадити спеціяльну роботу серед жінок, молоді та дітей». Цікаво, скільки б проіснував на таких умовах, скажімо, Тсоавіяхем? Чи навіть комсомол?

Та Свято-Духівська громада якось трималася. І на момент останньої перереєстрації нараховувала 79 чоловік — на 29 більше, ніж вимагав закон. Але солідний запас не врятував церкву. Бо міська рада викинула з рукава цифру іншого порядку: 1 295 підписів за її закриття. Відзначилися працівники міліції, робітники ДЕЗу (теперішній «ХЕМЗ») і трамвайного управління.

Одним лише закриттям справа не обмежилася. Пильна влада якось додивилася, що не має постійного місця Червонозаводський театр. То в «народному домі» виступає, то в БК «Металіст». Після чого антицерковна кампанія розквітла новими кольорами: пережиток минулого заважає культурному розвитку трудящих мас! На місці Божого храму пообіцяли поставити храм Мельпомени.

8 жовтня 1931 року президія міської ради ухвалила: «Святодухівську церкву закрити та зруйнувати її за рахунок будівництва Червонозаводського театру… Запропонувати Орендній Управі в тижневий термін виселити всіх мешканців, надавши трудовому елементу відповідного приміщення, а нетрудовий елемент — без надання приміщення».

Кілька чоловік опинилися на вулиці. Причому достроково. Адже закон вимагав, аби таку постанову затвердив республіканський орган — секретаріат Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. Він це зробив лише 30 листопада. А виселяти людей та ділити церковне майно почали ще у жовтні.

Але спочатку те майно перерахували. І отут виявилося, що радянську владу намагалися випередити «социально близкие»: протягом 1931 року Свято-Духівську церкву двічі грабували.

Згідно з довідкою, виданою 1-м районом міліції, у ніч на 20 квітня «через пролом вікна» невідомі злодії винесли такі речі: «1) До 50 (п’ятдесяти) крб. грошей; 2) Декілька ключів до замків; 3) Металічний стакан; 4) Сатинову рожеву завісу; 5) Сатиновий жовтий підрясник; 6) Два рушника; 7) Наперсний попівський хрест; 8) Шовкове покривало».

Дрібниці, в принципі. Бо все по-справжньому цінне влада вигребла ще у 1922-му. Під час тотального трусу, який виправдовували лютим голодом. Але варто зауважити, що довжелезний опис церковного майна, датований 1930 роком, містив тільки один пункт, в якому згадувалися коштовності: «35. Крестов серебряных — 3 шт.». І от їх стало на третину менше.

Документально зафіксованою лишилася ще одна пригода: «Согласно описи не сдано двух ковров, которые были украдены во время богослужения в день храмового праздника в июне 1931 года». Нічого собі, відсвяткували!

Коли покладатися на розписку від 27 жовтня 1931 року, ходити по м’якенькому любили не лише злодії, а й представники народної влади. Саме в цей день інспектор культів Чепіженко передав комірнику Харківської міської ради вивезені з церкви килими (5 шт.) та килимові доріжки (7 шт.). І, на додачу, «красное сукно 3-70 х 2-50».

Знаючи радянську моду на урочисті зібрання, можна не сумніватися: лягло те сукно аж бігом на стіл якої-небудь президії. І «классово чуждое» походження анітрохи тому не завадило.

Цікавою виявилася доля «церковных облачений». Їх вистачило аж на три поважних установи. Якщо поставити щасливих отримувачів у ряд, вийде яскравий зразок чорнющого гумору: ДПУ, Харківське єпархіальне управління, драматичний гурток клубу глухонімих.

Клуб той, між іншим, теж розміщувався у колишній церкві — Пантелеймонівській. І отримав, крім одягу, десять столів, чотири стільці і табуретку з шафою. А єпархіальному управлінню вручили ще й чотири пуди церковних свічок. Бо вони, на відміну від червоного сукна, не надавалися для жодних більшовицьких ритуалів.

У ніч на 30 жовтня в уже закритій Свято-Духівській церкві сталася надзвичайна пригода. Або, якщо хочете, трудовий подвиг. Четверо колишніх членів церковної ради витягли з підвалу 150 пудів вугілля і 60 пудів дров. І вивезли все це добро у невідомому напрямку.

Інспектор Чепіженко кваліфікував їхні дії як крадіжку. Хоча паливо, на відміну від «молитовного будинку» і предметів культу, навіть за радянськими законами не було державною власністю. Його купували на гроші церковної громади, сподіваючись обігрівати храм, а не театр.

Чи збиралися ставити у колишній церкві спектаклі, достеменно невідомо. Знаємо лишень, що ключі від неї 2 листопада 1931 року отримав завгосп Червонозаводського театру товариш Васильченко. За дуже цікавих обставин: поки Чепіженко передавав йому залишки майна, зник настінний годинник. На щастя, злодіїв швидко вирахували.

А от вирахувати дату знищення церкви не вдалося і дотепер. Можемо хіба що назвати організацію, яка його здійснила — Управа Будівництва Українського Держтеатру Масового Музичного Дійства. Та сама, що мала звести архітектурний шедевр на місці Мироносицької церкви, підірваної 11 березня 1930 року. Але так і не звела.

Зберігся скромний папірець, переданий начальником управи Костровим товаришу Чепіженку: «Руйнування має переводити н/управа… Про час зруйнування церкви ми Вас повідомимо». Хтозна, де те повідомлення!

А театр на Кінному майдані таки побудували. На місці «народного дому», а не зруйнованої заради мистецтва церкви.

Тепер ми його знаємо як Палац культури «ХЕМЗу».