Ходіння по муках: «Южный край» в часи кривавої колотнечі

Старовинний будинок по Сумській, 13 багато років поспіль вважався «місцем революційної слави». Ще б пак! Адже саме там народилася українська державність в її пародійному, радянському варіанті.

Меморіальну дошку, що свідчила про цю нетривіальну подію, знесло не так давно хвилею декомунізації. Та разом з нею щезла не лише пам’ять про «перший робітничо-селянський уряд» України, а й про… рейдерське захоплення ласого шматка нерухомості.

Будинок мав законного господаря — пайове товариство «Южный край». В ньому розміщувалася редакція газети і найкраща з харківських друкарень. Та 18 грудня 1917 року їх звідтіля нахабно виперли червоногвардійці Олександра Беленковича. За наказом товаришки Бош, народного секретаря внутрішніх справ тільки-но сформованого українського радянського уряду.

Ось що писали з цього приводу у своєму зверненні робітники друкарні:

«Является какой-то Центральный Исполнительный Комитет Украины, состоящий из группы лиц, именующих себя властью Украины, налагает секвестр на типографию, вводит туда красную гвардию… Можно закрыть газету, можно в судебном порядке наказывать редакцию за контрреволюционное направление газеты. Но захватывать предприятие против воли рабочих этого предприятия, посягать на свободу личности рабочего, выгонять его штыком из типографии — товарищи, разве это допустимо?!».

Питання було риторичним: право сили остаточно ствердилося у Харкові ще 8-9 грудня, коли до міста прибули з Росії «братські» загони тамтешніх більшовиків. Для дієвої допомоги місцевим. Хоча вони її не просили.

Фактично, Харків тягнув тоді дві радянських влади — заїжджого наркома Антонова, особистого посланця Леніна, і місцевий совдеп з відомим Артемом на чолі. А тут, на горе, ще й третя намалювалася. І забажала мати пристойний офіс та друкарню для власного видання.

Звісно ж, друкарі застрайкували. Висловили свій рішучий протест харківські більшовики, але… Вже 19 грудня 1917 року на Сумській,13 вийшло перше число «Вестника Украинской Народной Республики» — без перебільшення, унікального видання. Бо ж краденими були не лише папір та друкарня, а й… назва: на той час вже існувала одна Українська Народна Республіка — з керівництвом у Києві. Назву змавпували свідомо — аби заплутати українців.

За багато років потому, коли настав час увічнювати захоплення Сумської, 13, так само свідомо більшовики збрехали. На меморіальній дошці, присвяченій «робітничо-селянському урядові», вибили назву держави, якої у грудні 1917-го просто не існувало — УСРР.

Звільнив той уряд чужий будинок наприкінці січня 1918 року. Після того, як війська кривавого Муравйова «звільнили» для нього Київ. Та повернутися на Сумську, 13 законні господарі не змогли. Бо їм перебігли дорогу тепер вже більшовики місцеві — ті, що голосно обурювалися загарбницькими діями товаришки Бош. В будинку «Южного края» отаборилася редакція «Донецкого пролетария» — друкованого органу обласного комітету Донецького та Криворізького басейнів і Харківського комітету РСДРП.

Але розкішні канапи, що залишилися ще від першого власника — Олександра Іозефовича, нові мешканці протирали недовго. 8 квітня до міста увійшли війська кайзера Вільгельма, а наступного дня — частини УНР. Не тієї, нашвидкуруч склепаної у Харкові — справжньої. Пропагандистський рупор Донецько-Криворізької республіки мусив поступитися місцем справжньому хазяїну Сумської, 13 — «Южному краю».

Свободою слова відновлена газета насолоджувалася недовго. Гетьманський переворот призвів до введення попередньої цензури, про що 8 травня 1918 року офіційно оголосив губерніальний комендант Харківщини отаман Мироненко-Васютинський. А ще за тиждень відбулася «доленосна» зустріч представників харківської преси з генералом Залесським, новопризначеним губерніальним старостою.

Як розповідав пізніше Микола Гюнтер, завідуючий місцевим відділом «Южного края», журналістам навіть не запропонували сісти. Стоячи навитяжку, вони змушені були вислуховувати генеральські настанови про те, що і як треба писати.

«Не нужно резкой критики, — попередив Залесський. — Клянусь вам, что мне тяжело издавать ограничительные приказы, но я вынужден сделать это единственно для поддержания порядка».

«Поддержание» те обернулося закриттям «Руху» та «Мысли народа», а от «Южному краю» пощастило дотягнути аж до повернення більшовиків. 4 січня 1919 року у статті «Вступление советских войск в Харьков» газета ще встигла оптимістично заявити: «никаких эксцессов при занятии города не произошло». Що було щирою правдою: «эксцесс» стався наступного дня. «Южный край» знову закрили!

На Сумській, 13 оселилося поважне урядове видання — «Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины и Харьковского Совета Рабочих Депутатов». Та скоро повторилася історія з року 1918-го: в обозі Червоної Армії те «правительство» подалося до Києва. Але назва газети, що займала колишнє приміщення «Южного края» коротшою від того не стала: «Известия Харьковского Совета и Губернского Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов».

Сумними були ті «Известия»: «По постановлению Харьковской Губернской Чрезвычайной Комиссии по борьбе с контрреволюцией расстреляны следующие лица…». А коли й траплялися в газеті оптимістичні заяви, то вкрай безвідповідальні: ось-ось, мовляв, генерал Денікін зламає собі шию під Харковом!

Не зламав. 24-25 червня 1919 року Добровольча армія вигнала червоних з міста, і «Южный край», мов Фенікс з попелу, відродився знову! Та вже за чотири дні після вступу білих до Харкова примудрився відзначитися: надрукував протест Ради обласних кооперативних з’їздів проти «начавшихся бессудных эксцессов и расстрелов». І відразу отримав попередження від нової влади.

Разом з денікінцями до Харкова повернувся власник газети. І це був не Олександр Іозефович, як багато хто вважає. Засновник «Южного Края» ще влітку 1917-го зрозумів, до чого воно ведеться, і завбачливо продав контрольний пакет паїв товариства присяжному повіреному Євгену Москову, комісару харківської міліції.

Часи тоді були надзвичайно демократичні, і новий господар пообіцяв співробітникам поважати вироблений ними Статут. Згідно з ним, звільнення працівників не могли відбуватися без згоди трудового колективу. Він же обирав редактора, а рада пайового товариства лише затверджувала його на посаді.

Та у серпні 1919-го диктатура запанувала і у справах суто газетних: вольовим рішенням Москов звільнив кількох працівників. А тим, що лишилися, суттєво обмежив заробітки. Причина стандартна і вічно жива: не вистачало грошей.

Та остаточно добили «Южный край» фактори політичні: 12 грудня 1919 року до міста увійшла червона Латиська дивізія. В той же день дивом недострілений губревком вийшов із підпілля і на Сумській,13 провів своє перше відкрите збіговисько. Пунктом четвертим протоколу засідання йшло «Реквизировать типографию «Южного края». І вже 14 грудня в ній надрукували перше число «Известий Харьковского Военно-Революционного Комитета».

Хто його читав, той не забуде довіку: «В Порте-Дарвина (Австралия) восставшим населением провозглашена Советская власть». Їжте, не вдавіться, дорогі товариші, найправдивішу у світі інформацію!

А справжня радвлада (не австралійська!) надала перевагу інформації «буржуазній». 13 грудня 1919 року, гордо засвітивши мандат губревкому, така собі товариш Слуцкіна вилучила у ще не розігнаної редакції «Южного края» повну підшивку газети за «денікінський» період. Радянські «компетентні органи» отримали справжнісінький скарб!

…Посилання на «буржуазний» друкований орган в чекістських та трибунальських документах — хай і непряма, зате найвища оцінка, яку більшовики могли виставити «Южному краю».