Харківські втікачі: на кого спиралася радянська влада

9 липня 1919 року у селі Тростянець, в маєтку цукрового магната Кьоніга, почав працювати політичний відділ Групи військ Сумського напрямку. Групою називалися залишки червоних частин, що втекли від денікінців з Харкова у ніч на 25-е червня.

Начальник політвідділу більшовик Павло Чепурнов був людиною добросовісною. І перш ніж взятися до виховної роботи спробував об’єктивно оцінити якість «людського матеріалу», який йому дістався. А за сорок років потому виклав свою оцінку в мемуарах. З такими подробицями, що випускати їх з архіву просто побоялися.

Можливо, тому, що доля-жартівниця, за активного сприяння денікінців, провела влітку 1919-го своєрідну селекцію. Поки Група допленталася до Тростянця, відбиваючи по дорозі ворожі атаки, в ній залишилися найбільш стійкі та віддані Радянській владі бійці. І їхня оцінка, надана спостережливими комісаром, стала своєрідним портретом того прошарку, на який спиралися більшовики.

Портрет вийшов цікавим. Та Чепурнов припустився грубої політичної помилки: пов’язав надійність бійців не лише з соціальним, а й з національним походженням.

Спливло на поверхню те, в чому більшовики страшенно не любили зізнаватися: Радянську владу в Україні найменш охоче захищали… українці. Та, здається, і росіяни не надто старалися. Хоча представники саме цих двох національностей складали більшість серед бійців Групи військ Сумського напрямку.

На час виходу з Харкова Група являла собою вельми барвистий конгломерат із недобитків 29 (!) радянських частин. Були тут і залишки регулярних полків, і партизанські загони з чудернацькими назвами на кшталт «Чортової сотні». Разом з ними брели у невідомість червоні курсанти та чорноморські матроси. А батальйон губчека тягнув волами панцерний автомобіль. Бо у Групи не було ані краплі бензину.

Натомість людей вистачало: за оцінками сучасних істориків, до 5000 штиків і 150 шабель. Ще й 26 гармат було.

Щоправда, підтвердити наведені цифри документами поки що не вдалося. В мемуарах Сильвестра Покко — одного з політичних комісарів з’єднання, фігурують аж 46 гармат. Зате його рапорт, датований 28 липня 1919 року, змушує поставити під сумнів чисельність особового складу групи.

Дослівно:

«Она состояла из отдельных батальонов, рот и команд по 25-50 человек, которые изображали из себя отдельные части».

Якщо навіть максимальну цифру — 50, помножити на вказану істориками кількість частин — 29, жодним чином не набереться п’яти тисяч штиків.

Що ж стосується морального стану бійців, то і документи, і мемуари оцінюють його цілком однозначно.

«Наши части не были далеки от Махновщины, — доповідав Сильвестр Покко 28 липня 1919-го. – Стали наблюдаться случаи отбирания у крестьян, пьянство, неисполнение приказов, дезертирство стало расти».

А чого йому було не зростати? За свідченням Павла Чепурнова, найбільше у Групі було «мобилизованных крестьян и городских жителей… из основных русских губерний и разных районов Украины». Тобто заголених примусово.

Тому вони й не рвалися у герої:

«Старались использовать панику, неожиданные нападения деникинцев или другие случаи, чтобы «удрать в кусты» или бежать, куда глаза глядят».

До слова, всупереч своїй назві, примусові мобілізації на наших теренах провадила і Добровольча армія генерала Денікіна. І мала ті самі проблеми.

Кого серед мобілізованих було більше — росіян чи українців, сказати важко. Але не можна не відзначити один цікавий факт. Спогади Чепурнова, очевидно, готувалися до друку, і редактор, який їх правив у хрущовські часи, здійснив вельми показову перестановку слів. Ось так:

«В основном же войска Сумского направления состояли из мобилизованных крестьян и городских жителей разных районов Украины и России».

Україна опиналася першою! Очевидно, за сорок років після описуваних подій українців у лавах Групи побільшало.

Та у 1919-му більшовики покладалися геть не на них, а на добровольців — «небольшие отряды состоявшие из иностранных трудящихся». У складі Групи була китайська рота і загін, що складався з колишніх військовополонених австро-угорської армії, переважно чехів та словаків, дещо розбавлених румунами і… галичанами.

Та чи не найбільш надійними вважалися ті, кого Чепурнов не зараховував до «иностранных трудящихся», хоча для українських селян вони були точно не рідними.

«Среди отступивших из Харькова, — згадував мемуарист, — имелась заметная группа латышей, работавших ранее, главным образом, на заводе ВЭК (сучасний ХЕМЗ — авт.)».

За словами Чепурнова, «рабочими из латышского подразделения, которые были надежными в политическом отношении», підсилювали не тільки російсько-українські роти, а й чехословацький загін, хоча той вважався досить стійким.

Партійний прошарок у латиському підрозділі був дуже значним, як на ті часи — до двадцяти відсотків особового складу. Але цікаво, що високим рівнем надійності вирізнявся і китайський загін. Попри те, що «в нем было только два коммуниста, работавших раньше в одном харьковском ресторане и помогавших большевикам в подполье во время оккупации Украины немцами в 1918 году».

Начальник політвідділу настільки довіряв колишнім офіціантам, що якось «предложил китайским коммунистам распределить отважных смелых бойцов по взводам, чтобы при тяжелых обстоятельствах они могли влиять на малодушных и удерживать свою часть от колебаний». Слава китайцям! На відміну від українців, вони точно знали, за що воюють.

….Може б, і надрукували спогади Чепурнова. Та надто вже вони походили на «буржуазную клевету», яка страшенно обурювала іншого політкомісара тієї ж Групи військ — товариша Покко. Ось його слова:

«Буржуазия писала, что Октябрь завоеван исключительно латышами и китайцами. Но это — наглая ложь».

Намагаючись її спростувати, шановний Сильвестр Іванович видав справжню перлину. Читаємо уважно:

«Рабочие-ВЭК’овцы не были только латышами — это был интернациональный штаб в классовой борьбе против буржуазии. Здесь работали все нации: латыши, литовцы, белорусы, поляки, русские, евреи т.д.».

Здається, когось в цьому списку не вистачає, з огляду на те, що мова йде про місто Харків. Бо правда, мов шило в мішку — сховати неможливо.