Харків-Генуя: цифри на експорт

Сто років тому, на початку 1922-го, харківське керівництво мусило терміново згадувати недавнє минуле. І не аби як, а вельми докладно. Бо того вимагали високі державні інтереси: радянські республіки готувалися до конференції у Генуї.

Бажання більшовиків досягти міжнародного визнання пояснювалося суто практичними міркуваннями: страшенно хотілося західних інвестицій і технологій. Та на заваді можливому співробітництву стояла нещадна «експропріація експропріаторів», проведена радянською владою. Безсовісні капіталісти (ганьба їм навіки!) нахабно вимагали компенсації за відібране червоними майно іноземних громадян.

Віддавати награбоване страшенно не хотілося. І більшовики висунули зустрічні претензії: та наша економіка ледь ноги не простягнула внаслідок вашої інтервенції! І хто кому винен — то ще питання.

Аби владнати його, з Москви «на місця» полетіли суворі вказівки: до копійки підрахувати збитки, спричинені іноземним вторгненням та економічною блокадою. І харківці розстаралися. Як у російській приказці: «Пошла писать губерния!».

Вікіпедії тоді не існувало, а шукати по словниках тлумачення поняття «інтервенція» чиновникам було ніколи. Тому до загального казана полетіли всі збитки, спричинені діями всіх антибільшовицьких формувань.

Ізюмське керівництво, наприклад, забажало здерти з іноземців гроші за 105 телефонних апаратів, знищених «во время налета банды Махно». Хоча легендарний батько точно був тутешнім. І навіть допомоги з-за кордону не отримував. На відміну від тієї ж Добровольчої армії.

Та справжній бюрократичний подвиг здійснили харківські комунальники: на цілих п’ять сторінок претензій накатали. Залишивши майбутнім історикам не лише сумну картину розвалу міського господарства, а й численні зразки типово більшовицької логіки.

Претензії виставлялися у довоєнних цінах. Тому 61 338 рублів, оголошених управлінням водопостачання збитком від інтервенції, були дуже серйозною сумою. Рівно стільки коштували «буровой инструмент и движимое имущество», розкрадені у грудні 1919-го. Не іноземцями — харківськими обивателями.

Та заплатити за них мав «коварный зарубеж». Бо керували буровими роботами «иностранные подданные», які залишили інструмент без нагляду «в силу спешной эвакуации с белыми». А мали сторожити, ризикуючи отримати більшовицьку кулю? Чим би відбивалися інженери хоч від злодіїв, хоч від Червоної Армії, яка вже підходила до міста? Тоді із Харкова тікали всі, хто мав таку можливість і здатен був тверезо мислити.

Ще цікавішим виглядає список претензій, виставлених управлінням каналізації. Перш за все, через надзвичайно заплутане фінальне формулювання: «Убытки, понесенные канализацией, явившиеся результатом общего расстройства экономической жизни вследствие иностранного вмешательства…»

Коли розібрати список за пунктами, то якраз іноземного втручання у ньому й не видно. А «общее расстройство» зводиться до «продолжительных перерывов в подаче электроэнергии». Бо саме через них вийшла з ладу ціла купа дорогого обладнання. То ж який підступний зловмисник мучив Харків постійними відключеннями?

Відповідь на це питання можна знайти у грудневих числах «Южного края» і «Республіканських вістей» за 1918 рік: більшовицьке підпілля буквально тероризувало місто страйками. Залишаючи без води і світла навіть заклади охорони здоров’я, забиті тифозними хворими. Мета: розхитування і так слабкої української влади.

Хто не вірить «буржуазній» газеті, може розкрити спогади більшовика Кубасова «В харьковском подполье». Він навіть хвалиться такими діями: мовляв, у пролетарів все одно не було комунальних зручностей, а страждання багатіїв нас анітрохи не обходили. Що ж до «іноземних інтервентів», то саме німецьке командування позичало гроші міській думі для ліквідації наслідків більшовицьких страйків.

Доблесних працівників каналізації переплюнули трамвайники. Вони взагалі переписали наново всю історію харківського лихоліття! Цитуємо: «В связи с интервенциями деятельность трамвая несколько раз приостанавливалась. Результат недоборов за время остановок выражается: в 1918 г — 349. 412 р. 96 коп., в 1919 г. — 666. 608 р. 81 коп., в 1920 г. — 1.019.792 р. 04 коп…»

Як це у 1920-му? Останнє антирадянське формування — Добровольча армія — залишила Харків 12 грудня 1919 року. А за версією трамвайників, кляті інтервенти капостили їм не лише у 1920-му, а ще й у 1921-му, і навіть у 1922-му! Може, зведення складав замаскований український патріот? Чи прихильник «единой-неделимой» більшовиків інтервентами обізвав?

Так чи інакше, анонімний укладач виявився людиною далекоглядною. Він ухопив тенденцію, що стане мейнстрімом тільки у другій половині ХХ століття: трамвайне управління зажадало матеріальної компенсації за розстріляних та арештованих своїх співробітників. Єдине з усіх харківських підприємств! І отут уже була суцільна конкретика: хто і скільки відсидів, яку саме зарплатню не зміг через це отримати.

Та з іншого боку: чому іноземці мали компенсувати, до прикладу, тюремні страждання вагоновода Тішкова? Адже сів він за приналежність до підпільного ревкому, що залишив Харків без води і світла, завдавши колосальних збитків міському господарству. Які, за більшовицькою логікою, теж повинні були перекрити кляті капіталісти.

Натомість зразок чесності виявили харківські телефоністи. Відверто визнали, що через втрату документів не можуть точно сказати, скільки коштувало їхнє майно, вивезене з міста «інтервентами». Може, п’ятдесят тисяч рублів. Може, і всі вісімдесят.

До того ж, евакуація майна телефонної станції провадилася двічі. У грудні 1918-го — петлюрівцями, у грудні 1919-го — денікінцями. І на тему «хто тут кому інтервент» можна сперечатися хоч до посиніння. Особливо, коли згадати, що білих виганяли з Харкова латиські частини.

У пориві щирості телефоністи зізналися, що зазнали лиха не так від планових евакуацій, як від навмисного шкідництва. Кожна влада, що тікала з міста, намагалися залишити наступницю без засобів зв’язку: не можеш вивезти — ламай! І оце хаотичне нищення обійшлося, орієнтовно, у суму, співставну з вартістю вивезеної апаратури.

На окрему згадку заслуговують ще дві красномовні цифри зі звіту харківських телефоністів. Заходило місто у революційну бурю, маючи 5 500 абонентів, а коли вона одшуміла, їх залишилося 1 500.

Згідно зі списком претензій, найменше постраждали міські бійні. Тому й підрахували збитки з подиву гідною точністю: «Убыток, принесенный блокадой и интервенцией, выразился в прямом убытке, то есть взятии белыми лошади ценой в 100 рублей, седла в 25 рублей и уздечки в 5 рублей».

Бійням пощастило? Ні. Просто не всі збитки годилися для Генуї. За кілька днів після того, як білі забрали ту нещасну шкапу, на бійнях з’явилися «визволителі» — бійці 4-ї Латиської стрілецької дивізії. І «реквізували» там 57 свиней. Це вже у листуванні губревкому цифра знайшлася. Є там і про телеграфні стовпи, порубані на дрова хвацькими естонськими кавалеристами.

Та більше, звісно, про «бесчинства» денікінців. Тікаючи, забрали з собою навіщось плани усіх харківських базарів. Залишили без гужового транспорту міську пожежну команду і, частково, асенізаційний обоз. Чотирнадцять шкап, які раніше возили лайно, примусово мобілізували до Добровольчої армії.

За коней, що цікаво, правили, хто скільки хотів. То лише на бійнях спромоглися оцінити окремо сідло і вуздечку. Всі інші підприємства виставляли претензії у комплекті: «лошадь с подводой и упряжью», «лошадь с повозкой и находящимся в ней инструментом».

Тому і ціни скакали: 100, 150, 265 рублів. А в управлінні каналізації, здається, роз’їжджали на арабських скакунах: 750 рублів просили за коняку!

Хтозна, чи вивчали на переговорах у Генуї особливості харківського ціноутворення. Зате достеменно відомо, що більшовиків з їхніми «контр-претензіями» послали дуже далеко. Можливо, у те світле майбуття, яке вони збиралися побудувати за чужий рахунок.

Від спроби обдурити Захід одні лише гори цифр лишилися. Та ще пекуча таємниця: хто і де саме насолоджувався на дозвіллі планом нашого Благбазу?