Гордість сталінського Харкова: вітрина та нутрощі
22 липня 1937 року у харківському Палаці піонерів проходили партійні збори. Не перші і не останні. Що-що, а товкти воду у ступі за двадцять років радянської влади людей таки привчили.
Але повістка дня саме цього збіговиська була настільки цікавою, що про нього написала головна міська газета. Бо трапилося невимовне лихо: підступний і хитро замаскований ворог проліз у святая святих — центр виховання діточок.
Щоб оцінити сенсаційність цієї новини, треба знати, чим був для харківців Палац піонерів та жовтенят, і з якою помпою його відкривали 6 вересня 1935 року. Газети аж захлиналися від захоплення, славлячи комуністичну партію і її вождів за унікальний подарунок дітям.
Кілька днів поспіль місцева преса була по вінця забита інформаційним сміттям: то школярі дякували керівництву, то педагоги, то робітники. Найоригінальніше прогнувся піонер Мося Хасис: пообіцяв побудувати моделі планерів для товариша Сталіна і товариша Постишева. На знак подяки!
А якісь дорослі дяді, прикрившись підписами п’ятнадцяти тисяч діточок, насмілилися запросити Йосипа Віссаріоновича до Харкова. І не самого, а з донькою Світланою. Бо те диво, що сотворили у нашому місті з будинку колишніх Дворянських зборів, не соромно було і вождю показати…
З рапорту про закінчення реконструкції:
«232 комнаты-лаборатории, кабинеты, мастерские, студии, залы и зимний сад — оформлены, оборудованы. Построен самый большой в Советском Союзе детский Дворец… Строители создали чудесное сооружение — живое воплощение безграничной любви и заботы партии и великого СТАЛИНА о наших детях».
Малечі, дійсно, віддали найкраще. Адже у «столичний період», до червня 1934-го, у майбутньому Палаці засідав парламент Радянської України. І газети бачили певний символізм у тому, що колишній кабінет голови ВУЦВК Григорія Петровського, відповідним чином переобладнаний, став кімнатою відпочинку для дітей.
Та чи не найбільше захоплення викликали кімнати-лабораторії, облаштовані зусиллями харківських підприємств. Колектив ХТЗ, наприклад, презентував піонерам семиметрову діючу (!) модель великого заводського конвеєра. Тридцять школярів могли стати до стрічки і зібрати, у підсумку, справжній трактор. Тільки маленький.
Набути практичних навичок можна було у трамвайній і радіохімічній лабораторіях, працюючи на автоматичній телефонній станції або ж збираючи моделі літальних апаратів. А потяг до прекрасного, якщо такий у когось знайдеться, мали задовольняти музична та театральна студії. І дитяча бібліотека на 50 тисяч томів.
Справжньою окрасою Палацу був зимовий сад. З діючим фонтаном, пальмами та олеандрами, завезеними до Харкова з Криму та Кавказу.
Доважком до тропічної екзотики йшла потужна ідеологічна накачка, якій піддавалися навіть діти молодшого шкільного віку. Дівчатка гралися не просто з ляльками, а з «цілим ляльковим піонерським інтернаціоналом». Газета «Соціалістична Харківщина» захоплено повідомляла: «Ляльки – негри, китайці, монголи, росіяни…. Всі в своїх національних костюмах і обов’язково з піонерським галстуком».
Малеча ж чоловічої статі могла донесхочу гасати у будьонівках, розмахуючи мініатюрними шаблями. Або ж возитися з іграшковими літаками, танками та гарматами. Чи полювати на дерев’яних і цілком собі безідейних тигрів та леопардів.
Для ґрунтовної промивки мізків старшеньким на початку 1937 року у Палаці відкрили «кімнату Сталіна» — «новый очаг воспитания юных сталинских питомцев». Першу у Союзі! Секретар міськкому партії товариш Кудрявцев додумався.
А втілював ідею у життя вже директор Палацу Юрій Дашевський. Креатив аж фонтанував: макет будинку на Пушкінській, де жив у Харкові товариш Сталін, макет камери-одиночки, в якій сидів майбутній вождь, макет підпільної друкарні.
Та найбільшою популярністю у діточок користувалася електрифікована карта з маршрутами численних втеч товариша Сталіна. Натиснув кнопочку і заблищали лампочки — побіг Коба по тайзі! Де б ти ще поганяв великого вождя?
Оригінальній кімнаті і її креативним засновникам 5 січня 1937 року «Харьковский рабочий» присвятив цілу сторінку. Бо ніхто і уявити не міг, що за якихось п’ять місяців директора Палацу оголосять учасником контрреволюційної троцькістської організації. А та сама газета поставить під сумнів своє ж славослів’я. І не лише січневе, а й те, що лилося щедрим потоком у вересні 1935-го.
Звісно ж, «правотроцькістським змовником» 29-літній Юрій Дашевський не був. Як і не були «фашистскими шпионами» працівники Палацу Зажигаєв та Бєляєв, хоча Дзержинський райком партії і мав з цього приводу іншу думку. Та безглузді політичні звинувачення потягнули за собою ще й перевірку господарчої діяльності спеціалістів з позакласної роботи. Отут і посипалися сюрпризи!
Першою гучно луснула сакральна цифра «232», розтиражована свого часу газетами і згадана у листі піонерів до товариша Сталіна. Кімнат у палаці виявилося удвічі менше — 115.
Також удвічі зменшилася після перевірки кількість школярів, охоплених гуртковою роботою. Юрій Дашевський рапортував про 27 тисяч чоловік, а нарахували лише 13 тисяч.
Недієздатною виявилася гордість Палацу піонерів — вентиляційна станція. «Единственная в Харькове, новейшая!» — репетувала преса у вересні 1935-го. А «Харьковский рабочий» ще й на докладну розповідь тоді спромігся:
«Имеет 7 вентиляционных пунктов. Три из них очищают, нагревают и охлаждают воздух в больших залах Дворца… Четыре вентиляционных пункта освежают воздух и регулируют его температуру в 250 (число зростає! — Авт.) комнатах Дворца».
Та під час партійних зборів 22 липня 1937 року пролунало «дещо» інше:
«Огромные деньги были вложены в вентиляцию, но она до сих пор не работает».
Натомість працювало на повну потужність… підпільне виробництво. Маючи найсучасніше, як на той час обладнання, працівники Палацу постійно «підхалтурювали», виконуючи приватні замовлення. І не тому, що були «враждебными элементами, жуликами и проходимцами», як вважали у Дзержинському райкомі партії. Просто вижити на офіційну зарплату у тодішньому (як і у нинішньому!) Харкові міг геть не кожен. От і крутилися люди потихесеньку.
А дехто і не потихесеньку! Завідуючий електротехнічною лабораторією товариш Лаптін так глибоко пірнув у комерційні маніпуляції, що це стало відбиватися на головній роботі. Через завантаженість обладнання приватними замовленнями почали зриватися заняття зі школярами.
Так само, на приватників, працював господарчий комбінат при Палаці під керівництвом товариша Вассермана. Хоча саме існування подібних структур було заборонене спеціальним наказом Наркомату освіти. Як Дашевський ризикнув його обійти — залишилося таємницею.
Зате не становили жодного секрету факти кричущої безгосподарності. Найяскравіший — побудований у парку Горького павільйон без… даху. Туди завезли на збереження цінні експонати, і більше року їх заливало дощами та засипало снігом. Так само безнадійно гнили у підвалі Палацу надруковані багатотисячним накладом рекламні брошури.
Поставили у провину Дашевському ще й нецільове використання коштів. 7000 рублів, виділених міською житловою спілкою для оздоровлення дітлахів, були витрачені на ремонт Палацу.
Коли вірити «Харьковскому рабочему» зразка 1937-го, директор витрачався ще й на себе:
«Выплата зарплаты работникам Дворца систематически задерживалась. А тем временем на квартире у Дашевского устраивались встречи, приемы, банкеты, на которые тратились солидные суммы из так называемого директорского фонда».
Погодьтеся: неначе сьогодні написано! От тільки називалося усе це тоді страшним словом «шкідництво». І знайшли його не лише у господарчій сфері.
Чи не найбільше дісталося на горіхи завідувачці відділом жовтенят Ізабеллі Рогозиній:
«При ее участии в Дворец пионеров проникли малолетние преступники, имеющие десятки регистраций, отъявленные хулиганы. Они разлагали детский коллектив, вносили дезорганизацию, устраивали дебоши, побои ребят и кражи».
Он воно як! Оспіваний журналістами дитячий рай не міг не перетнутися з реальним і вельми жорстоким сталінським Харковом. На думку газети, це сталося тому, шо Рогозина з Дашевським хитро видали свій «вредительский маневр» за новаторський експеримент. Забувши, що «перевоспитывать малолетних преступников надо иным путем».
Хто знає, може й так. Але документи Дзержинського райкому свідчать, що шановна Ізабелла Олександрівна за своїми моральними якостями могла працювати не те, що зі злочинцями, а хоч і з лісовими хижаками.
В неї вистачило духу не зректися свого чоловіка, коли того загребли енкаведисти. Ба більше: вона публічно виступила на його захист під час партійних зборів. За мірками 1937-го — майже подвиг.