«Герої Харкова». Волонтери «Пекельної кухні»
Щодня волонтери «Пекельної кухні» готують для цивільних на Харківщині. Команду підтримки на початку повномасштабного вторгнення організували Єгор та Людмила Горошки. Про те, як IT-фахівець ініціював волонтерський рух, чому не час для прибутків у бізнесі, а також що надає сил подружжю — 11-й випуск подкасту «Герої Харкова».
Герої епізоду: Єгор Горошко і Людмила Горошко, співзасновники благодійного фонду «Пекельна кухня»
- Підписуйтеся на подкаст в Apple Podcasts та Google Podcasts
Таня Федоркова: Усім привіт! Мене звати Таня Федоркова, Володимир Носков традиційно приєднується онлайн зі Львова. У подкасті «Герої Харкова» ми говоримо про харків’ян під час війни і час від часу обговорюємо актуальні події. А найбільш актуальними у ці дні залишаються питання електро- і теплопостачання. У Харкові, як і по всій Україні, тривають погодинні та аварійні відключення світла. Крім того, харків’янам показали, якими будуть пункти обігріву у місті на випадок масштабних аварій. Екскурсію одним з таких пунктів у школі днями записав міський голова Ігор Терехов.
Ігор Терехов, Харківський міський голова: Джерелом тепла у таких пунктах будуть дров’яні печі з виведенням димоходу на вулицю. Обов’язкові у такому пункті обігріву кухня, на якій готуватимуть гарячу їжу. Струм для плит і освітлення подаватиме генератор. Від нього заживлять розетки. У випадку, якщо відключення світла і тепла триватиме кілька днів, у такому пункті обігріву можна буде переночувати.
Таня Федоркова: Приблизно так виглядатимуть пункти обігріву у Харкові. Вово, розкажи тепер, як справи у Львові.
Володимир Носков: можу сказати, що цей тиждень у Львові минув доволі спокійно. Тривоги були не кожного дня, але все-таки були. І цього тижня у Львівській міській владі ще дужче активізувалися щодо підготовки до зимового періоду, можливих інцидентів, пов’язаних з ракетними чи дроновими ударами, винищенням критичної інфраструктури. Буквально днями міськвиконком Львова вирішив, що буде допомагати закуповувати ОСББ, багатоповерховим будинкам генератори електроживлення, тобто вони будуть сплачувати 50%. Там є, звісно, певні умови, якої потужності повинен бути генератор, треба його закуповувати офіційно, через банківські структури. І тоді вже місцева влада буде відшкодовувати людям придбані генератори. Знаю, що у вас у Харкові в багатьох квартирах вже увімкнули опалення. У Львові поки що це відкладають. У нас в квартирах ще прохолодно.
Таня Федоркова: Цього тижня я побувала у волонтерському штабі Єгора та Людмили Горошків «Пекельна кухня». Про них я багато чула, але особисто не спілкувалася. До речі, чула багато і від тебе — у попередніх випусках ти якраз про цю команду згадував. Знаю, що Єгор призупинив свою діяльність в IT-сфері, щоб допомагати українському війську.
Володимир Носков: Я познайомився з Єгором Горошком у вересні, коли звільнили Куп’янськ, Ізюм, Вовчанськ, Балаклію. І Єгор одним з перших з волонтерами поїхали до Куп’янська. І я пам’ятаю його допис, враження про це деокуповане місто. Мене вразили слова його про те, що це інший світ, як потойбіччя, можна сказати. Ця випалена деокупована територія. Випалена в різних аспектах. І як в інформаційному плані, тому що там під час тимчасової окупації росіянами не працював зв’язок, інтернет, і люди були позбавлені можливості спілкуватися з рідними, близькими. Позбавлені інформації, що тут відбувається, на великій українській землі, як триває війна.
Чому я ще сказав «випалена»? Багато хто зазнав тортур, знущань, голоду. Словом, там було непереливки. І Єгор у своєму дописі говорив про певний бар’єр між куп’янцями і тими, хто до них приїжджав. Вони вважали, що ми, українці, будемо до них ставитися як до зрадників. І вже коли ми почали говорити із Єгором, то він якраз наголошував на тому, що треба поволі-поволі з людьми спілкуватися і пояснювати, що ніхто на них не має зла, що готові допомагати, як евакуацією, як ліками, кому що треба, бо багатьом треба відновлювати документи, банківські картки, багато що люди втратили під час окупації. І тепер знову треба встановлювати різні мости.
І після цього допису я зв’язався із Єгором Горошком, щоб записати інтерв’ю, зрештою, дізнатися, що ж таке «Пекельна кухня». Мені ще дуже сподобалася ця назва. Відчувається, що у цій назві хлопці і дівчата, волонтери, хотіли передати той стан, який, напевно, був притаманний всім нам наприкінці лютого, на початку березня, коли Харків бомбили, на підступах були російські Гради, російські установки, коли залітали до Харкова літаки. І росіяни хотіли нам створити пекло, а натомість самі отримали це пекло.
Єгор Горошко, співзасновник благодійного фонду «Пекельна кухня»: На початку війни стали використовувати [хостел] для волонтерського центру. Зараз коли вже є фонд, фонд орендує це приміщення, робить все це офіційно. А на початку ми тут все організовували. Там була пиріжкова…
Таня Федоркова: Далі переносимося до «Пекельної кухні». Єгор Горошко проведе мене коридорами волонтерського штабу. Це приміщення хостелу, яке надав один зі співзасновників «Пекельної кухні». І познайомить з дружиною Людмилою. До речі, я так розумію, що більше на слуху Єгор, а, виходить, велетенську частину роботи виконує саме пані Людмила. І, звісно, їхня велика команда.
Єгор Горошко: Люди зовсім різних спеціальностей, абсолютно різних напрямків. Тут і будівельники, і художники, і психологи, фотограф. Будь-хто насправді. Люди зовсім різні. Головне — у нас є шефи. Галя — шеф-кухар однієї з трьох змін. Перша, хто почав готувати на кухні. З неї все почалося. Вона декілька місяців сама вела всю кухню, це було дуже-дуже важко, складно. Тому звідси і така назва — «Пекельна кухня». Перші місяці це було дійсно було справжнє пекло. Дуже-дуже важко.
Таня Федоркова: Військові — це ваш пріоритет.
Єгор Горошко: Так, наш пріоритет — це військові (в рамках окремого проєкту Military Kitchen — ред.), але і цивільні. Це постійний баланс. Це дозволяє нам бути більш ефективними у допомозі і військовим, і цивільним. Те, що ми балансуємо між цим. Тому що військові дуже багато допомагають цивільним. Це дуже велика частина їхньої роботи… Хоча формально вони за це не відповідають. Але у зоні бойових дій насправді більше нікого немає, більше немає, кому допомогти цивільним. І вони допомагають дуже сильно. Нам вони допомагають допомагати цивільним в тому числі. Ми постійно з ними співпрацюємо. Як мінімум стосується доставки у віддаленні райони, бойових дій. Туди їздять військові, туди складно доставити гуманітарні вантажі. І військові дуже сильно допомагають з цим.
Володимир Носков: Єгор у перші дні тижня ухвалює рішення разом із друзями, що вони будуть готувати обіди, як військовим, так і людям з районів, які найбільше обстрілювали. Це Північна Салтівка, П’ятихатки, Олексіївка, інші райони.
Єгор Горошко: З самого початку війни ми намагаємося працювати там, де вважаємо, можемо дати максимально допомоги. Там, де люди найбільше потребують допомоги. І зазвичай це райони, де йдуть чи бойові дії, чи близькі до бойових дій райони. Як це була Салтівка, ХТЗ, Високий, Жуковського. Ті райони, які піддавалися обстрілам, коли росіяни були під містом. Коли їх відігнали, коли наші пішли в наступ, ми намагаємося подовжити нашу допомогу до тих районів, які були звільнені. Особливо це стосується віддалених районів, де все ще залишаються складнощі, це райони вздовж кордону. Всі знають про Куп’янськ, про Ізюм, туди багато людей їздять. Але є райони, які набагато менш охоплені. Це і Золочів, і Вовчанськ. Це райони віддалені. Вони не на слуху. І тому туди потрапляє набагато менше гуманітарної допомоги. Вона теж потрапляє, не можна сказати, що взагалі не потрапляє, але її менше, тому що це складніше. Ми намагаємося працювати з цими районами саме тому, що у нас є зв’язок з військовими, які там перебувають. Вони нам підказують, де люди більше потребують допомоги, вони допомагають з доставкою вантажів.
Володимир Носков: І от нещодавня історія Людмили і Єгора, команди, мене просто вразила. Вони, як виявилося, ще з першого місяця літа, з червня почали використовувати форму російських солдатів для плетіння сіток. Але тут треба одразу сказати, що вони беруть форму без слідів насильства, без крові, це та форма, яка була випрана тими ж солдатами, була на змінку, або в домах, де жили окупанти, або десь у бліндажах, окопах. Вона потрібна їм була, щоб перевдягтися, мати якийсь запас. А от коли вже звільнили села, як-то Вільча, то Єгор із своїми однодумцями вирішили, а чого б завезене росіянами обладнання не використовувати тут же, наприклад, для випічки хліба? І вони створили пекарні на російському обладнанні. Ми не грабували, правда ж? Ми не знімали унітази. Я маю на увазі на території іншої держави. Ми не нападали, нікого не обвинувачували в нацизмі. Ну якщо ви тут залишили в Україні своє майно, то чого б його не використовувати?
Єгор Горошко: Насправді це все не так швидко відбувається, як здається. Відкрити пекарню — це не просто зібралися, включили, запустили. Це треба налагодувати, щоб люди розуміли, де брати цей хліб. Це стосується не тільки Вільчі. Хліб доставляється всьому району.
Володимир Носков: А головне, що люди будуть тепер з їжею, з хлібом. Там випікають хліб, на якому тризуб.
Людмила Горошко, співзасновниця «Пекельної кухні»: Що значить — все сходиться. Одинадцята вечора. Це був той період, коли Галя майже тут жила на кухні.
Єгор Горошко: В перші дні вона була у бомбосховищі. У цьому будинку є бомбосховище. І тут у перші дні зібралися багато людей, які просто ховалися від обстрілів.
Людмила Горошко: Галя — це жінка, яка 20 років пропрацювала в «общепиті». І сказала: все, поставила хрест на цьому. І пішла займатися сільським господарством, вирощувати виноград, полуницю, це все її дуже радувало. І тут настало 24 число. Ваня (волонтер) пішов з цими людьми приготувати їсти для наших бійців. Тобто вони з самого початку вирішили, що ми підтримуємо наших бійців. Ми працюємо, звісно, і для цивільних, і з госпіталями, і з лікарнями, але напрямок №1 — це підтримка наших хлопців з першого дня і по цей день. І Галя говорить про те, що вони (хлопці) у перший день приготували самі, я ще трималася. А на другий день сказала: «Ех, ладно, давайте я візьму!». І Галя насправді це витягла так, що словами складно передати.
Таня Федоркова: Про яку кількість порцій може йтися?
Єгор Горошко: У перший день ми приготували 500 порцій, наскільки я пам’ятаю. І дуже швидко воно виросло до тисячі. І з того часу ми готуємо від тисячі до 1,5 тис. порцій на день. Перше — борщ, суп, розсольник, різні варіанти, кухарі намагаються час від часу урізноманітнювати. І друге — це гарнір і м’ясо. Каші, паста, вермишель. І салати. Салатів трохи менше зазвичай порцій. І хліб.
Людмила Горошко: Коли ми говоримо порція: це суп, каша, м’ясо і салат.
Єгор Горошко: Це насправді дуже багато роботи.
Людмила Горошко: У нас була пікова ситуація, коли ми виросли до 1800, це було дуже складно. Був такий один з найскладніших моментів. Держава все більше і більше покращує забезпечення нашої армії, хлопці звертаються, але звертаються у таких випадках, коли передислокація, ще щось…
Єгор Горошко: Великих підрозділів небагато, які потребують багато порцій, наприклаж 100 порцій. Таких небагато. В основному це невеличка кількість порцій для підрозділу, у яких немає умов для приготування, складно побудувати логістику з того місця, де готують. Як доставити у всі ці маленькі частинки продукти кожен день? Це дуже-дуже складно було. І тут волонтери, дійсно, люди, дуже сильно допомогли армії. Не тільки ми. Багато-багато волонтерських організацій, просто звичайних людей.
Людмила Горошко: Насправді готуємо ми з чого є, замовлень не приймаємо. Не те, що я б хотілася похвалитися, але військові по Харкову нас знають як смачну кухню. У нас всі кухарі працювали шефами в ресторанах і це люди, які самі сюди прийшли, самі за покликом серця. Ми нікого на роботу не беремо. Ніхто за вісім, уже дев’ятий місяць війни, і гривні не отримав. Тобто у нас можна жити, можна поїсти, можна взяти з собою пачку макаронів додому, умовно кажучи. Але тут всі-всі за покликом. Волонтерять по-справжньому.
Таня Федоркова: Я так розумію ваша кар’єра зупинена повністю. Наскільки це було рішення важким?
Єгор Горошко: Воно взагалі не було важким. Навпаки. Я собі не уявляю займатися чимось іншим зараз. Займатися просто роботою, коли таке відбувається навколо? Це для себе. Зрозуміло, що у кожного свій вибір. Є люди, які працюють і допомагають грошима. І це дуже важливо. Якби вони не працювали, у нас не було б можливості робити те, що ми робимо.
Таня Федоркова: Як ви ставитеся до тих IT-компаній, які зараз переїжджають за кордон?
Єгор Горошко: Це зрозуміло, вони намагаються зберегти бізнес. Країна має вижити. Країна не виживе, якщо всі бізнеси перестануть працювати. Це абсолютно зрозуміло, що країна воює для того, щоб зберегти майбутнє. Ми воюємо за майбутнє, а не за минуле. Навідміну від нашого ворога. Вони зберігають це майбутнє так само, і це дуже важливо, щоб ці бізнеси збереглися, щоб вони розвивалися. Можливо, вони не можуть розвиватися, але принаймні вони мають зберігатися. Інша справа, те, що, можливо, викликає негативні емоції. Я вважаю, що зараз не той час, коли мова йде про прибуток. Зараз вся країна бореться за виживання, і це дуже важливо в цій ситуації. І я радий тому, що багато бізнесів перестали думати про прибуток. Вони про те, щоб надати величезні знижки для військових. Ми щоразу, коли щось купуємо, Людмила щось замовляє, обговорює ціну, вона каже: ми купуємо це для військових. І час від часу є компанії, які дають величезну знижку. Величезну. Ми розуміємо, що, може, вони не повністю від прибутку відмовляються, але від більшої її частини.
От ми купуємо генератори фактично по собівартості, ми купуємо величезну партію зарядних станцій у компанії «Атмосфера», я навіть готовий її називати, тому що вони третину ціни скидували. Так, вони просили документ, офіційно від частини, що це, дійсно, на військових, що це не піде на перепродаж, але під цей документ, вони зменшували на третину ціну тих речей. Дуже важливих.
Людмила Горошко: Єгор поставив задачу їх знайти. Я пішла шукати. Все було близько 30 тисяч, 28, 29. І потім я знайшла цих хлопців, переписувалася з ними, веду перемовини: кажу, що так і так, ми волонтери, це виключно для хлопців. І вони одразу такі: «А! Так у нас є спеціальна ціна для військових — 21 тисяча». Ми купили десятки, зараз просто менша потреба вже у цих Powerstation…
Єгор Горошко: Ми дуже багато їх передали військовим, величезну кількість, мабуть, загалом понад 50.
Таня Федоркова: Ваші підопічні військові підрозділи — це ті, що захищають Харків чи не завжди?
Єгор Горошко: В основному, звісно, це ті, хто перебувають недалеко, які воюють в Харківській області. Ми спілкуємося безпосередньо з ними. В першу чергу ми працюємо по Харкову, 92, 93, 127 бригада ТРО, 113 і так далі. Нацгвардія, Kraken, всі інші…
Таня Федоркова: А у перші дні це ж була і небезпека для вашої команди? Їздити у ці місця, пересуватися.
Єгор Горошко: Як вам сказати. І тоді, звісно, була небезпека, і зараз це небезпека. Не треба шукати там де є світло, треба шукати там, де загубив. Ми намагаємося допомагати там, де люди найбільше потребують допомоги.
Єгор розповідає про волонтерів-іноземців, які долучаються до «Пекельної кухні»: Його звати Едвард. Він з Канади. Просто звичайний будівельник. Коли він почув про те, що у нас відбувається, він продав свою машину, інструмент, купив квиток сюди, приїхав сюди і місяць працював, допомагав, брався за будь-яку роботу. Просився на будь-яку роботу. І потім поїхав додому, у вересні він повернувся до нас. І зараз нам дуже сильно допомагає. У нас тут є робота, тому що щоб підтримувати таку велику структуру, волонтерський центр, багато такої роботи. Він дуже допомагає. Ми зробили гідроізоляцію для того, щоб привести в порядок місце, де ми зберігаємо овочі. Він зробив повністю гідроізоляцію у будинку так, щоб вода туди не йшла. Допомагав, коли недалеко прилітала ракета у будинок, він ходив прибирати, допомагати там розбирати завали. У нас на другому поверсі у пекарні працює дівчина з Австрії Сільвія. Вона теж приїхала вдруге, приїздила сюди влітку, працювала, поїхала додому, повернулася і продовжує працювати тут. Приїжджали з Японії хлопець, Сполучених Штатів. Насправді світ з нами.
Людмила Горошко: Порушують таке питання — вигорання волонтерів. Я про це читала, у соцмережах бачила. Буває фізично складно. Буває ти сильно не висипаєшся, дійсно. Збіг обставин. Можеш дві-три години поспати. Буває по-різному. Складно психологічно. Тому що той, хто до вас приїжджав, забирав їжу, вже не приїде ніколи, тому що він загинув. Але такого вигорання, про яке говорять, пишуть, я на собі і бачу по Єгору і команді ми такого, слава Богу, не відчуваємо.
Єгор Горошко: Насправді чим ти більше до фронту, тим менше у тебе таких проблем. Люди, які перебувають подалі, їм складніше. Вони розповідають, коли вони приїжджають сюди і тут спілкуються з людьми, їм стає легше, тому що вони бачать, що відбувається. Вони бачать це наживо. Коли воно теоретично, ти розумієш для кого ти робиш, але ти цього не бачиш. Але ми люди, нам треба відчути, побачити, торкнутися, поговорити з цими людьми. Коли ти бачиш цих хлопців, цих людей, які залишилися на звільнених територіях, хто намагається щось робити, щось організовувати, ти бачиш військових, які приїжджають, чи коли ти до них приїжджаєш. І ти бачиш їхнє відношення, їхню вдячність тобі, їхню впевненість у собі, в тому, що вони роблять, і ти розумієш, навіщо все це відбувається. Це дуже сильно дає сил. Я розумію, що люди, які допомагають і працюють, але перебувають подалі і не мають цього зв’язку, наскільки їм важче. Наскільки важче, коли привозять, умовно, тільки поранених в лікарню, і вони тільки їх бачать. Наскільки це важко! Я думаю, що там зрозуміло, звідки може бути вигорання і все інше. А тут цей зв’язок дає цю підтримку, цю енергію робити те, що ми робимо. Так, тут може небезпечніше, ніж там, але тут і легше.
Людмила Горошко: Декілька випадків було, коли приїжджали військові і розповідали, що зайшовши в село, не всі жителі цього селища були їм раді. Були ті, які раді, а були і ті, які не були раді… Але це життя. Дійсно, Єгор говорить про те, що в першу чергу людей, які стоять за Україну, борються за Україну, їх більшість. Ми це побачили, бачимо результати.
Єгор Горошко: Ми це робимо заради них, так. Перший раз, коли ми їздили в Куп’янськ вивозити людей, щойно після звільнення, ще звільнили тільки один берег, а на іншому ще йшли бої. Ми їздили забирати людей звідти. Це організовувала інша волонтерська організація, яка дуже гарно це організовує. Вони кликали інші організації долучитися з машинами, людьми. І нас інструктували перед поїздкою: «У вас можуть бути у машині різні люди, вони можуть вести дуже різні розмови, немає сенсу з ними говорити про політику, ніколи не втручайтеся, це питання СБУ». Все це того варте. Я абсолютно це підтримую. Це так і є. Насправді ми не стикалися з тим, щоб були люди, які висловлювалися проти України. Люди, яких ми везли, дуже проукраїнськи висловлювалися, вони розповідали, як складно було за часів росіян. Розповідали, що росіяни дуже сильно залякували. Казали, що вас всіх тепер вважають колаборантами, вас усіх тепер в Україні розстріляють, коли ми підемо звідси.
Людмила Горошко: Ми чоловік і дружина. І Єгор — більше той, хто заробляє і знаходить гроші, а я — той, хто витрачає гроші. Витрачає дуже розумно, це у мене від природи. Я така і в сім’ї, і вдома так роблю. Я сидітиму до останнього, що це найнижча ціна на ринку, яку можна знайти. Це все що завгодно. Чи це хлопцям інвертори, чи саперні лопатки, чи шапки, ще щось.
Єгор Горошко: Буквально з самого початку ми почали отримувати підтримку від фонду Nova Ukraine. Два найбільших фонду, які нам допомагають, це World Central Kitchen і Nova Ukraine. World Central Kitchen зараз змінили стратегію з підтримки України, зараз вони час від часу допомагають продуктами, а Nova Ukraine нас все ще дуже активно підтримує, ми робимо спільні проєкти. Вони мають спеціалізацію у медицині. Ми багато допомагали у реалізації їхніх проєктів, доставку «останньї милі». Вони привозили навіть рентгенівський апарат.
Людмила Горошко: Звісно, допомагають люди. Це правда, якусь суму грошей ми збираємо з донатів, пожертв звичайних людей.
Єгор Горошко: Більша частина організаційної роботи по кухні, колектив, координація людей — це все відноситься до роботи Люди. У мене постійно є якісь перемовини, розмови з людьми, які виділяють нам гроші. Це така соціальна робота, бізнес, в якому ти не заробляєш гроші, але продаєш соціально потрібну, суспільно потрібну річ. Ти її обмінюєш на гроші фактично. Ти робиш щось корисне для суспільства, а суспільство дає тобі за це гроші, дає на те, щоб ти зробив те, що ти пропонуєш. Краще за всіх, мабуть, Притула? Тобто знайти таку річ, про яку суспільство дуже ясно розуміє, наскільки вона потрібна, цінна, і правильно її донести до суспільства, що це дійсно така корисна річ.
І тут, звісно, важливо і зрозуміти потреби, і правильно їх донести до людей, розуміння цих потреб. У нас зараз головний напрямок — це обігрів. Є величезна проблема: не можна використовувати пічки на нулі, у першій лінії окопів, бліндажів. Якщо навіть там немає гаубічної артилерії, міномет починає просто в цей стовп теплого повітря методично насипати і розбере будь-який бліндаж. Що можна придумати? Піч не поставиш. Ми шукали різні варіанти і знайшли газові інфрачервоні обігрівачі. Досить специфічна річ, чіпляються до газового балону. У звичайному житті вони використовуються у дуже специфічних умовах. Але навіть після досить серйозних обговорень, в соцмережах і з друзями, з військовими, нічого кращого ми нічого не знайшли. Все інше дорожче, з меншим співвідношенням «ціна — результат».
Людмила Горошко: Ми ставимо задачу доставити до них щось компактне, щось мобільне, що вони зможуть з собою взяти навіть в руку…
Єгор Горошко: …на СП (спостережний пункт) віднести, на бліндаж. Знову ж таки, піч дасть стовп теплого повітря. Вона себе видає. Ця штука видає тепле повітря, вона випромінює тепло. Погрітися біля неї, ти стаєш, тобі тепло. Відходиш — все. Вона не так сильно демаскує, як звичайна пічка. Ми вже закупили і доставили хлопцям десь 45 таких установок. І зараз ми збираємо гроші, виклали збір, хочемо закупити 60 таких комплектів, газових балонів з пічками. І ми це закуповуємо зараз у Польщі. Просто щоб ви розуміли, газовий балон у Польщі ми купуємо по 1,5 тисячі гривень (за балон), в Україні він коштує вже 4 тис.
Людмила Горошко: Будь-яка думка про наших хлопців, їхні очі, це тобі дає енергії, достатньої, щоб в космос летіти. Я взагалі не лукавлю. В цьому сенсі нам дуже пощастило, що ми як пара співпали: поки йде активна фаза війни, ми займаємося волонтерством. Дякувати, у нас є заощадження, що ми можемо це собі дозволити.
Єгор Горошко: Це не той час, коли треба заробляти. Зараз треба зберігати робочі місця, давати людям пройти цей період. Я впевнений, що після Перемоги у нашій країні буде багато можливостей дуже швидко зростати, і бізнесам, але нам спершу треба перемогти. Чим менше ми вкладаємо в Перемогу, тим більше ми її відкладаємо, ти більше часу це займає. І це дуже важливо у моєму розумінні. Чим швидше ми виграємо цю війну, ти менше людей загине, тим менше ми втратимо, тим легше нам буде відбудовуватися. А для цього треба вкладатися в нашу армію. Треба вкладатися в людей, треба дати можливість хлопцям працювати, як вони кажуть, виконувати свою роботу.
Людмила Горошко: Що надихає? Я сказала, в першу чергу наші захисники, наші бійці, а якщо взагалі сказати глобально: це люди. У нас дуже крута команда. Треба розуміти, що всім людям, які задіяні в цьому процесі, потрібно дуже часто бігати з першого на другий поверх. Всього-на-всього є дві-три конфорки, словом, це дуже затягує процес. І не було жодного разу, коли ми не відвезли хлопцям їжу. Що б не трапилося у нас зі світлом, навіть коли було таке, що в усьому Харкові не було світла, команда все одно зробила. І пекарі дочекалися ночі, коли увімкнули світло, вийшли у нічну зміну для того, щоб випекти. Щоб усі госпіталі, всі, кому ми обіцяємо, всі отримали їжу. Я на коліна перед ними ставала, тому що… Що надихає? Люди надихають. Така сила духу.
У подкасті використана мелодія з сайту проєкту Purple Planet